Р. С. Кабідзе
Ночами виміряв: умиті
Дощем тополі.
Вітровій Шугне по стежці, хитро витій,
І змовкне боязко в траві.
Минаю ниви неозорі:
В душі не зиму і не дві
Виношував я ці простори –
Єдине, чим думки живі.
Вся спрага літ злилась в цій миті:
Оселя в тиші ранковій,
Там вікна, вітами прикриті,
Мов очі лагідні з-під вій,
Там друг у ніжності суворій
На мене зводить погляд свій,
Прихильний в щасті, вірний в горі –
Єдине, чим думки живі.
Там, ніби витканий з блакиті,
Прославсь прозорих днів сувій,
Там болі тануть пережиті
Неначе тіні хвильові…
Я стерплю все в німій покорі,
Лиш вийти б в радості новій
На тихі води, ясні зорі –
Єдине, чим думки живі.
Мій друже, є ти де на світі,
Чи сам створив я привид твій?
Тобі ці сни, жалем повиті, –
Єдине, чим думки живі!
30.ІХ.1951