Головна Поезія Весни розколихана широчінь

Весни розколихана широчінь

by host

***

Весни розколихана широчінь
Стривожила сад вночі:
Вслухались дерева, чуда ждучи,
В струнке гудіння хрущів,
Кипів і пінився білий цвіт,
І вітер з обіймів віт,
З кайданів цвітіння, з полону пахтінь
Втікати не смів і не хтів,
І ледве стримувала блакить
Невпинний тиск верховіть.

І в цей цвяхований зорями храм,
В прозорий хрущів хорал,
В цей легіт, що, скорений, завмирав,
У росяну тайну трав
Вступив я, хлопець. В саду старім
І в серці моїм горів
Той самий трепет, порив один,
Що зорі в небі водив,
З хрущами бринів, цвіт сипав, як сніг,
Подих займав мені

То плив угору й тремтів не сад –
То втілювалась краса,
І я за нею, вгін, до небес,
До забуття себе,
В головокрутнім прагненні тім,
Усього зрікшись, летів.

Весно в країні дитинних літ!
Непозбутній твій слід
Такий, що й прокльон років німих
Його затерти не міг.
Таким і досі життям я іду,
Немов у ту ніч в саду –
Либонь, до’станку мене охопив
Той захват потоком сліпим.

Назавжди, весно, я бранець твій,
Задивлений в пінний цвіт,
Заслуханий в шепоти снів твоїх,
В бриніння хрущів твоїх.
Опромінюсь усміхом – усміх мій –
То відблиск твоїх промінь,
Не заламаюсь – то серце кріпить
Твоя незламна блакить,
Вирують, рвучися на світ, слова –
То ти в душі розлила
І плеса п’янких і зоряних слів,
І чистих, як роси, сліз.

За темою