Головна Біографія

Біографія

by host

Григорій Кочур

видатний український поет, перекладач, історик і теоретик художнього перекладу, громадський діяч.

Біографія

Григорій Порфирович Кочур — видатний український поет, перекладач, історик і теоретик художнього перекладу, громадський діяч, лауреат літературної премії імені Максима Рильського (1989) та Національної премії України імені Тараса Шевченка (1995, посмертно) за перекладацьку діяльність. Нагороджений медаллю Наукового товариства імені Михайла Грушевського.
Автор книг перекладів «Відлуння» (1969), «Друге відлуння» (1991), «Третє відлуння» (2000), збірки оригінальних поезій «Інтинський зошит: Вірші табірних років» (1989), трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет», а також прозових творів Анатоля Франса «Пʼєрова книга» та інших. Він є автором багатьох праць із теорії перекладу, статей про світову літературу, про видатних українських перекладачів.
Перекладав твори письменників трьох континентів, 30 країн світу і 26 століть, від Архілога і Алкмана до сучасності.

Родина

Народився Григорій Порфирович Кочур 17 листопада 1908 року в невеличкому селі Феськівці, нині Менського району на Чернігівщині, в селянській родині.
Про батьків Григорій Порфирович писав так: «…мати була неписьменна, батько навчався тільки два роки в початковій школі, – з батьком ми не без успіху та не без захоплення працювали в господарстві – досить-таки незаможному…».
Саме батько навчив хлопчика читати і писати. І з того часу майбутній майстер слова не розлучався з книжкою.
«Я допомагав у господарстві, поступово освоюючи весь цикл хліборобських робіт – орав, волочив, жав, косив, молотив», – писав Григорій Кочур у автобіографії.
У КІНО (Київському інституті народної освіти), на одному з семінарів із діалектології, Григорій Кочур познайомився зі студенткою того ж факультету Іриною Воронович. Вона була донькою одного з керівників капели «Думка», який згодом помер у засланні. Незабаром Ірина Воронович стала дружиною Григорія Кочура, другом і однодумцем упродовж усього його тернистого життя.
Вся родина Кочурів возз’єдналася лише в 1962 році в Ірпені під Києвом, де Кочури купили дім. Колишнім в’язням оселятися в Києві було заборонено.

Освіта

Навчався хлопчик у Феськівській початковій школі, а потім у Менській семирічці. Улюбленим учителем у нього був Сергій Дмитрович Мозолевський, брат письменника Василя Еллана-Блакитного, а улюбленим заняттям – читання книжок із бібліотеки колишньої поміщицької садиби.
Після школи майбутній поет-перекладач навчався в місті Мені. В семирічці Григорій Кочур розпочав літературну діяльність: видавав у кількості одного рукописного примірника журнал «Зоря мистецтва», вміщував там своєрідні літературознавчі статті, власні вірші, а також переклади.
Любов до слова привела Григорія Кочура на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти (КІНО) – так тоді називали Університет Святого Володимира (зараз Національний університет імені Тараса Шевченка), де він навчався у 1928—1932 роках.
Найближчими вчителями Григорія Кочура були професори Степан Савченко, Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов.
В університеті Григорій Кочур захопився вивченням іноземних мов. Обов’язковою була французька. Окрім неї він факультативно опанував англійську та німецьку, а решту – понад 20 мов – поліглот вивчив самотужки.
Як син селянина-незаможника, Григорій Кочур отримував стипендію. Однак його скоро позбавили її за те, що він із осудом відгукнувся про так званий процес над міфічною «Спілкою визволення України», від якого почалося суцільне винищення української інтелігенції.

Робота

Після закінчення університету в 1932–1936 роках Григорій Кочур вчителював у Молдові: спочатку в Балтському педтехнікумі, потім у Тираспольському педінституті.

Протягом 1936–1941 років завідував кафедрою західної літератури та теорії літератури Вінницького педагогічного інституту. Працював над кандидатською дисертацією, водночас займався творчою працею.

З початком Другої світової війни інститут евакуювали, але через хворобу туберкульозу Григорій Кочур не потрапив до армії. Працював у Полтавському краєзнавчому музеї.

Після реабілітації у 1957 році родина повернулася до України і 1962 році оселилася в Ірпені, де Григорій Кочур активно займався перекладацькою діяльністю.

Громадська діяльність

Григорій Кочур, не будучи формально частиною дисидентського руху, сприяв утвердженню української культури через перекладацьку діяльність і літературну працю.

Після першої хвилі арештів серед інтелігенції у 1965 році підписав протестний «лист 139», виступаючи на захист заарештованих діячів культури.

Підтримував молоде покоління «шістдесятників», таких як Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Іван Драч, Дмитро Павличко та інші.

Перекладацька діяльність

Григорій Кочур перекладав твори авторів із 30 країн світу, охоплюючи 26 століть літератури, від античності до сучасності. Його головні збірки перекладів – «Відлуння» (1969), «Друге відлуння» (1991), «Третє відлуння» (2000).

Під час ув’язнення у таборі в Інті написав і переклав чимало поетичних творів. Наприклад, саме там переклав «Ворона» Едгара По.

Кочур об’єднав навколо себе найталановитіших перекладачів і створив неформальну школу, яку називають «Ірпінським університетом».

Переживання і репресії

3 жовтня 1943 року Григорія Кочура заарештували за звинуваченням у «пособництві окупантам і українському буржуазному націоналізмі». Разом із дружиною був засуджений до 15 років ув’язнення.

Відбував покарання в таборі в Інті (Комі АРСР), працюючи шахтарем і нормувальником. Навіть у таборі писав поезії та переклади.

У 1953 році після звільнення із закритих таборів залишався в Комі ще 5 років як розконвойований поселенець. Реабілітований у 1957 році.

Творчість після реабілітації

Після повернення до України Григорій Кочур продовжив перекладацьку й літературну діяльність. У 1969 році вийшла його перша збірка вибраних перекладів «Відлуння».

Його будинок в Ірпені став осередком культури. Тут збиралися письменники, перекладачі, дослідники літератури.

Григорій Кочур продовжував створювати школу українського художнього перекладу, що об’єднала молодих перекладачів і літераторів.

Після вигнання зі Спілки письменників України у 1973 році, його поновили у 1988 році. А вже 1989 року він отримав премію імені Максима Рильського за перекладацьку діяльність.

Нагороди та звання

1989 – Лауреат літературної премії імені Максима Рильського.

1991 – був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка. 

1995 –  Лавреат Національну премію України імені Тараса Шевченка за перекладацьку діяльність, яку отримав посмертно. 

Нагороджений медаллю Наукового товариства імені Михайла Грушевського.

Вшанування памʼяті

В Ірпені діє приватний Літературний музей ім. Г. П. Кочура. Він розташований у будинку, де з 1962 по 1994 рік жив і працював видатний український поет, перекладач і літературознавець. Вулиця, на якій стоїть цей будинок, нині названа іменем Григорія Кочура. Літературний музей ім. Г. П. Кочура відкрили 1997 року діти Григорія Кочура, щоб продовжувати  справу  його життя — сприяти розвиткові української перекладацької діяльності й загалом української культури. Тут представлена інформація про діяльність українських патріотів 60–70 років ХХ ст., окремо представлена меморіальна виставка вчителя Григорія Кочура — видатного перекладача Миколи Зерова. У Львівському національному університеті імені Івана Франка функціонує кафедра перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура. У 2008 році до 100-річчя від дня народження митця випустили поштову марку з його портретом.

Щорічно в Ірпені на честь Григорія Кочура проходить міжнародний фестиваль письменників і перекладачів “Кочур-Фест”. Фестиваль спрямований на популяризацію української літератури за кордоном, обмін досвідом між перекладачами та підтримку молодих українських авторів. У 2023 році в рамках фестивалю «Кочур-Фест» СЕО Товариства «ВІДВАЖНИХ» Володимир Карплюк заснував приватну премію за популяризацію здобутків Григорія Кочура. Премія щорічно відзначає перекладачів, які підтримують традицію перекладу творів безпосередньо з мови оригіналу українською.  

У 2010 році до дня народження Григорія Кочура було засновано щорічну державну премію України у галузі поетичного художнього перекладу та перекладознавства – Премія імені Григорія Кочура. Премію присуджують письменникам і перекладознавцям за найкращі переклади українською мовою визначних творів світової поезії та вагомі перекладознавчі праці в царині українського художнього перекладу. Присудження відбувається з 2010 року до дня народження Григорія Кочура — 17 листопада — у розмірі 20 тисяч гривень

За підтримки МФ «Відродження» видано найповніший збірник поетичних перекладів Григорія Кочура «Третє відлуння».

У рамках декомунізації в м. Чернігів іменем Григорія Кочура названо вулицю. 2023 року в м. Київ Київська міська рада також перейменувала вулицю на його честь.