Бувало інколи: вертаючи додому,
Лиш рідні обрії замайорять здаля,
Нетерпеливістю поборюючи втому,
Думками забарний прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобі чимскорше розказати,
Що бачив, чим мене стрівала далечінь,
І сердивсь, коли хтось, а найчастіше сам ти
Вривала розповідь – мов спершу відпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевидністю для всіх ясного змісту,
А пломенем, який приховано гoрів.
І от тепер судилось прокладати
До дому стежку – до того, що нема,
Нетерпеливістю приорюючи дати,
Думками деручись крізь гущину оман.
Та ніби й час уже с тобою поруч сісти,
І з тим же пломенем, який горів колись,
Тихенько, з усміхом спокійним розповісти,
Як загубив життя… а решту все приніс…
Я вірю буде так: перед тобою знову
Усе, що сталося, як саван простелю,
І стану сердитись, коли перервеш мову
Словами співчуття, обурення, жалю
Чи осуду…
1950 р.