44
У непроглядній людській хащі,
Де морок звив кубло своє,
Де кров найгірших і найкращих
Сліпа земля байдужо п’є,
Де в сірий порох стерті мрії,
Де пломінь в попіл відпалав,
Він нам єдиний серце гріє –
Промінчик людського тепла.
То він снаги нам достачає
Усе, чим дух наш володів,
Ростити з мужністю одчаю –
Суворо, вперто, без надій.
3.ІV.1950