Головна Статті ДЕКIЛЬКА ШTРИXIВ ДО ПЕРЕКЛАДIВ ГРИГОРIЯ КОЧУРА 

ДЕКIЛЬКА ШTРИXIВ ДО ПЕРЕКЛАДIВ ГРИГОРIЯ КОЧУРА 

by Redaktor

Галина ПЕXHИК
Львів

Cловесна стриманість, властива оригіналові, повинна бути законом і для перекладачів.
Григорій Кочур

Епіграф якнайкраще характеризує підхід Г. Кочура до відтворення мовних ресурсів: використання різних мовних пластів у його перекладах і суть теоретичних зауваг перекладознавця стосовно доречності вживання тих чи інших мовних кате- горій у текстах цільовою мовою.

Hа відміну від тогочасної “догми”, Г. Кочур не проводив межі між мовою ори- гінальних творів і мовою перекладів, пропагуючи використання всіх пластів мовно- го багатства цільової мови та паралельного дотримання стилю автора. “Українська мова перекладів буває всяка, як і українська мова оригінальних творів. У доброго стиліста вона добра, у поганого – ні” [4:180-181]. Перекладачі сприяють розвитку української мови, тому вони повинні використовувати усе багатство мовних ресур- сів. Iноді це праця піонерська: пошуки лексичних відповідників і стилістичних вирішень для того, що вперше входить в нашу літературну мову [11:135]. “Пере- кладач почуває себе господарем у невичерпній скарбниці рідної мови й спромож- ний віддати її засобами все мовне багатство оригіналу” [9].

Аргументує Майстер рівність перекладацької мови з мовою оригіналів так: “…герої твору в оригіналі користуються з усіх стилістичних ресурсів своєї мови, то чому в перекладі мова конче повинна бути збіднена й безбарвна?” [11:129], а також тим, що і саме поняття літературної мови занадто звужують та регламентують [11:131].

Cеред властивих перекладачеві рис, які заслуговують на позитивну оцінку, Г. Кочур першою називає саме “багатство,різноманітність і свіжість лексики” [13:1]. Для збагачення поетичного тексту Г. Кочур завжди намагався уникати зайвих повторів, натомість якнайповніше використовуючи багаті ресурси україн- ської мови, незвичні лексеми. Cкажімо, він бувзадоволений тим, що повертає слово “будик” до літературного обігу (вірш “Щасливі власники будиків” Cжи Гор- динського), бо у вжитку було і є російське “будильник”. А слово “будик”, на його думку, ближче до оригіналу й має в собі щось веселе, безтурботне й свіже. Крім того, такий підхід – на межі традиції та неологізму [18:73].

Г. Кочур зробив вагомий внесок у розвиток української мови, відновивши чи- мало забутих слів і створивши нові соковиті лексичніодиниці. Принцип Г. Кочура у питанні введення неологізмів у канву перекладного твору такий: якщо підходити до цього зі знанням справи,то створення неологізмів лише додає повноти текстові. У перекладі одного з віршів Ю. Tувіма рядок “Zobacz, ile jesieni” Г. Кочур передає у формі “Fлянь, яка осінь повна”, компенсуючи кількісний підхід до осені шляхом впровадження неологізму в останньому рядку строфи – “це ж тільки заосенило”. Cаме такий спосіб компенсації і видається найвідповіднішим, коли йдеться про поезії Ю. Tувіма, адже цей автор часто використовував неологізми складної струк- тури, тож перекладач шукає стилістичні еквіваленти, акцентуючи особливості сти- лю автора. Про невипадковість такого рішення Г. Кочура свідчить ще один нео- логізм – “людиновірш” у поезії знову ж таки Ю. Tувіма “Hokus-pokus”. Cлід іноді вигадувати терміни і для позначення неіснуючих понять. “Feather-mop, такого по- няття нема, здається, в українській мові, бо побут не виробив такого поняття. Вига- дайте перший-ліпший вдалий термін” (До В. Бургардта; 22.12.–24.12.1966) [1:122]. Питання доцільності введення неологізмів у канву тексту взагалі не стоїть, якщо вони не лише пожвавлюють мову, а й сприяють точнішій передачі змісту [10:21].

У перекладах Г. Кочура знаходимо такі оригінальні слова, як “збештався” (Якуб Колас “З мого літопису”), “нічліжний” (Максим Tанк “Каміння”), “легіт” (Галактіон Tабідзе “Я та ніч”). Hатрапляємо також на форми-новотвори. Iноді бачи- мо неологізми і у вихідних текстах, а в деяких випадках – це просто нововведення перекладача.

Щоправда, не завжди вдало відтворює Г. Кочур неологізми. Tак, зокрема, у вір- ші Ю. Tувіма “Hезнане дерево”, сама назва якого підказує, що в тексті твору фігу- рує дерево, в оригіналі є такі рядки:

Żebyś mnie w siebie jakoś wszczepiło, Wydarło z ziemi ukrytą siłą!

Coś może złączy nerw jakiś z kłączem I zadrzewimy się nad mogilą!

У перекладі неологізм останнього рядка передано описово:

Tи б мене в себе якось вщепило, Щось би з’єднало корінь і жилу,

З пітьми би ми вийшли, квітли б ми пишно, –

От здивували б нашу могилу!

Однак такий варіант невдалий, оскільки “квітнути”, по-перше, не є неологізмом і звучить набагато звичніше, ніж польське“zadrzewimy”, окрім того, з погляду логіки маємо нонсенс, тому що гіпонімізація дерева оригіналу до дуба чи клена в українському перекладі(у першій строфі) автоматично виключає можливість для них “квітнути” на могилі. Окрім того, в українському фольклорі завжди йшлося про могилу козаків, на яких виростало деревце. Hавіть якщо й не вдавалося зберегти неологізм, то, може, краще було замість “квітнути” вжити слово “буяти”, яке шир- ше за змістом, вписується у ритм і не викликало б непорозумінь у даному випадку.

Г. Кочур не згоден, що всі твори слід передавати нейтральною лексикою. Літературну мову не треба засмічувати непотрібними словами, але й спрощувати її, боятися складних слів аж ніяк не можна. Tаке спрощення оберігає чистоту літера- турної мови, але, на думку Г. Кочура, це чистота стерильна, в якій ніщо не виживе, чистота, в якій може загинути мова. Г. Кочур наголошував, що не можна згладжу- вати мову, позбавляти її соковитості або ж, навпаки, олітературнювати мову персо- нажів, рятуючи їх від безграмотності. Кожного героя свого твору автор змушує заговорити такою мовою, яка найкраще передає його характер, тому внесення змін приводить до втрати неповторності героя, його особистості, до уніфікації літера- турного полотна. Простої розмовної мови, діалектних слів – цих пластів мови Г. Кочур не цурався, однак закликав вживати їх тактовно і лише там, де вони трап- ляються в оригінальному тексті – або у місці компенсації. Основне в цьомупитанні – стиль автора, який слугує наче своєрідним дороговказом [7:369]. Г. Кочур – проти лексичної одноманітності, зокрема, коли оригінал не дає для неї підстав [14:4]. Загалом, мова Г. Кочура – це мова міська, культурна, за словами C. Поповича, рафі- нована, літературна. У ній чимало слів, дотепно кованих жменькою інтелігентів, чимало лексики несправедливо забутої. Це мова Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Підмогильного, C. Плужника, М. Рильського, М. Бажана [19:75-76].

Hе заперечує Г. Кочур і проти вживання архаїзмів. Звісно, не знайдеш двох пе- рекладачів, які б користувалися однаковісіньким словниковим запасом і дотриму- валися ідентичної думки щодо вживання тих чи інших мовних ресурсів чи навіть окремих лексем. Проте це й не дивно: у натур творчих думки тим паче в усьому збігатися не можуть. Красномовним прикладом для ілюстрації тенденції Г. Кочура щодо використання архаїзмів є порівняння зауважень двох редакторів антології “Чеська поезія”, Г. Кочура та М. Рильського, на тексті машинописів перекладів. Передовсім, це був своєрідний діалог, де кожен із редакторів шукав підтримки своєму зауваженню. Але це водночас і суперечка. М. Рильський, скажімо, “сениль- ний” змінив би на “старечий”, яке Г. Кочур різко викреслив [2:80].

Г. Кочур виводить кілька правил для застосування архаїзації. Перше правило – бездоганне перекладачеве знання рідної мови не лише насучасній її стадії, а й в історичному розвитку [5:27]. Друге правило – дотримання певних меж архаїзації, уникнення надмірноїантикваризації, збереження почуття такту, що не дає пере- творити переклад на “збірку мовних раритетів” [5:27]. “Дуже важко, та навряд чий

доцільно було б в перекладі віддавати всі ті мовні нашарування різних часів, якими позначений оригінал. Перекладач і не робив цього, переклад не виходить за межі сучасної літературної мови”, – зазначає Г. Кочур, аналізуючи Лукашів переклад байок Езопа [6:98]. Tретє правило –архаїзми не варто вживати, якщо в сучасній мові за ними уже усталилося інше значення, яке заважатиме об’єктивному сприй- няттю поняття [3:74].

Якщо говорити про діалектизми, то доречність їхнього вживання у перекладі, на думку Г. Кочура, залежить від кількох чинників. Перший стимул – наявність в оригінальному тексті [11:129]. Ще один чинник – знайомство читача з конкретними діалектизмами. “В. Коптілов пояснює, що ці діалектизми “ускладнюють” сприй- мання твору”. Tаке пояснення не видається переконливим… Tа слова ж ці не мо- жуть бути невідомі читачеві” [11:128].

Діалектизми недоречні у перекладі, якщо вони спричиняються до деякої зміни стилю порівняно з оригіналом. Якщо герої твору стратифікуються за слововжи- ванням чи просто послуговуються найуживанішими й найпоширенішими словами і зворотами, то й у перекладі діалектні форми можуть бути недоречними [13:1].

Можливість вживання діалектизмів – це один бік роботи над перекладом; про- тилежний аспект – вживання буквалізмів. Зокрема, вживання полонізмів Г. Кочур відзначає у М. Зерова, М. Рильського [8:127]. Але він відзначає і зміни в тенденціях художнього перекладу в Україні: якийсь час відбиток іномовності вважався необ- хідним для перекладу, а далі традиція видозмінилася, наприклад, у М. Рильського вже дещо інше бачення – у “Пані Tадеуші” він спочатку допустився свідомих поло- нізмів у лексиці й синтаксі, а вже в новій редакції перекладу тих свідомих полоніз- мів менше [8:127]. У самого Г. Кочура в перекладі вірша Р. М. Рільке “Tи, пильний лісе, дихання весняне…” натрапляємо на приклад сумнівного застосування лексем “ввійстя” та “вийстя”, які у простонародній мові прозвучали б як “вхід” та “вихід”. Вжиті у тексті лексеми мають відбиток польської мови, тож можна засумніватися щодо доречності їхнього вживання, однак навіть ці лексеми не порушують загаль-ної простоти канви поетичного тексту, оскільки не мають відтінку високої пате- тики, а радше додають просторічний елемент [16:19].Цікавим є вірш Ю. Tувіма “Hад Цезарем”, який привертає до себе увагу латинськими вкрапленнями, що, на відміну від основного історичного прийому застосування іншомовних вкраплень як сатиричних, слугують як органічні сліди знань Tувіма, які він отримав у процесі навчання латиною. Hа лексичному рівні Г. Кочур залишає латинські домішки, що й не дивно, оскільки й сам він ту науку латиною пройшов. Як стверджує T. Лучук, вдале відтворення оригіналу значною мірою зумовлене саме вибором поезії для перекладу – близькістю асоціацій з навчанням латини у Г. Кочура, який сприймає латинські фрази як органічні в польському чи в українському тексті [17:212]. Латинські слова не втрачають своєї первинної форми і в інших віршах Tувіма у перекладах Г. Кочура. Це, зокрема, aere perennius у “Кричу”, futurus у вірші “Поезія” тощо.

Водночас Г. Кочур не визнає в перекладі слів, чужих оригіналові як у часі, так і в просторі, себто тих, що їхня біографія хронологічно не вписується в мову оригі- налу, а, отже, не дає їм права на існування і в перекладі, а також тих, які націо- нально марковані, мають виразний характер іншої нації. Керуватися тут потрібно здоровим глуздом, чуттям такту і знанням стилю автора.

Про інші категорії лексичних ресурсів теж подибуємо поодинокі згадки. Iноді у текстах перекладів доводиться вживати і вульгаризми – знову ж таки, якщо вони присутні в оригіналі. Однак тут слід бути дуже обережним. У своїй версії вірша Ю. Tувіма “До простої людини” 1969-го року Г. Кочур уникає непотрібного вжи- вання згрубілої лексики оригіналу, не використовуючи характерні для польської поезії на відміну від української слова та фрази низького мовного регістру, щоб не погіршити загального враження від вірша і не знизити його стилістичного ключа.

Hе завжди доречними є жаргонізми, хоча це не означає необхідності викрес- лення їх з ужитку в літературних творах [12:2]. Чітке правило, до непорушності якого слід прагнути, у Г. Кочура таке: лексемам оригіналу треба шукати відповід- ників на тому ж рівні. Це,зокрема, підтверджує таке міркування: “Фольклоризує свій переклад Лукаш тільки там, де право на це дає оригінал, і при цьому засоби українського фольклору застосовує тактовно, не втрачаючи почуття міри” [15:343].

Г. Кочур заохочує вживання поетизмів, його переклади наскрізь пронизані поетичними формами звичних слів української мови. “Жовтий лист” у вірші Поля Верлена “Nevermore” замість оригінального “le bois jaunissant” (“жовтіючий ліс”) чи “жовтий лист” у поезіїОлександра Блока замість оригінального “опадают листы”, “терпуг” (Поль Верлен “Поетичне мистецтво”) чи “гетьте, сни, хоч золоті!” (Йоганн Вольфґанґ Tете “Hа озері”) ще раз яскраво засвідчують схильність Г. Ко- чура до опоетизування і вжитку українських фольклорних джерел та творів україн- ських письменників. Tрапляються форми, нехарактерні ані для розмовної україн- ської мови, ані для літературної. Це, зокрема, “день щасливший” (Поль Верлен “Nevermore”), “з-під вуалю” (Поль Верлен “Поетичне мистецтво”). Hатрапляємо також на русизми, щоправда, лише ті, у яких простежується виразна мотивація, на- приклад, “килими-самольоти” (Максим Богданович “Підніми тільки очі угору…”). Ми подали тільки декілька прикладів, а матеріалом для вибірки слугувало лише декілька творів. Tому, звичайно, питання використання різних мовних пластів потребує глибшого дослідження, яке б охоплювало вивчення проблеми наявності чи відсутності стилістично відповідних категорій лексем у вихідних творах.

  1. Братаніч О. Відображення перекладацького процесу в епістолярії Г. П. Кочура / О. Братаніч // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 118–123.
  • Митник В. Григорій Кочур як редактор поетичного перекладу / В. Житник // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 79–83.
  • Кочур F. Видано в Пряшеві / Г. Кочур // Всесвіт. – 1962. – № 7. – C. 72–74.
  • Кочур F. [Відповіді на запитання з анкети редколегії збірника “Tеорія і практика пере- кладу” для перекладачів] / Г. Кочур // Tеорія і практика перекладу. 1991. – К. : Вища шк., 1992. – Вип. 18. – C. 171–189.
  • Кочур F. Джованні Боккаччо : [передм.] / Г. Кочур // Боккаччо Дж. Декамерон /

Джованні Боккаччо ; пер. з італ. М. Лукаш. – К., 1964. – C. 5–26.

  • Кочур F. Езоп українською мовою / Г. Кочур // Всесвіт. – 1962. – № 5. – C. 98–99.
  • Кочур F. Cнс-Петер Якобсен : [післямова] / Г. Кочур // Якобсен C.-П. Пані Марія Груб- бе. Hільс Люне / C.-П. Якобсен ; пер. з данської О. Cенюк. – К., 1969. – C. 363–375.
  • Кочур F. Зеров і Cловацький / Г. Кочур // Всесвіт. – 1988. – № 8. – C. 126–127.
  • Кочур F. Лопе де Вега українською мовою / Г. Кочур // Літ. Україна. – 1963. – 8 січ.
  • Кочур F. Лорка в нових перекладах / Г. Кочур // Всесвіт. – 1967. – № 6. – C. 20–21.
  • Кочур F. Hа перекладацькі теми / Г. Кочур // Дніпро. – 1965. – № 6. – C. 128–136.
  • Кочур F. Рецензія на збірку поезій Iвана Гонтаря / Г. Кочур. – Літературний музей Григорія Кочура. Архів.
  • Кочур F. Рецензія на переклад повісті I. Юргелевич “Tой чужий” / Г. Кочур. –

Літературний музей Григорія Кочура. Архів.

  1. Кочур F. Рецензія на переклади А. Cодомори Горація / Г. Кочур. – Літературний музей Григорія Кочура. Архів.
  2. Кочур F. Феномен Лукаша / Г. Кочур // Україна. Hаука і культура. – К., 1989. – Вип. 23. – C. 337–344.
  3. Кочур F. Школа перекладачів / Г. Кочур // Ранок. – 1967. – № 1. – C. 18–19.
  4. Лучук Т. Юліан Tувім і Григорій Кочур – “Hад Цезарем” (Проблеми читацького сприй- няття) / T. Лучук // Проблеми літературознавства і художнього перекладу. – Львів, 1997. – C. 210–217.
  5. Неуважний Ф. Григорій Кочур – порадник і консультант / Ф. Hеуважний // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 71–73.
  6. Перепадя А. Григорій Кочур і Микола Лукаш – дві школи в українському перекладі / А. Перепадя // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 74–78.

За темою