Думками збираю наймення ніжні, якими раніше
Тебе й не звав:
Вони в брудному повітрі в’язниці, мов подих
лісних недосяжних трав.
Напружую нерви, всім мозком рвуся в глухі
коридори, крізь стіни німі,
Де ти, осяйна моя, зоряна мріє, сніжинко біла, та-
неш в
тюрмі.
Поглянь оком серця – над смородом темним то
мій рядок тремтить, ожива.
Відчуй, упізнай в безгомінні ворожім мої до тебе
нечутні слова:
Згадай, скільки років удвох ми блукали
химерними нетрями десь у житті,
Усе нам здавалось, – іще не жили ми, і щастя не те ще,
І мрії не ті.
А втрат не злічити. Одна, поки й віку, в серцях
залишила кривавий карб.
Знаєш сама – світові буревії пожерли й у нас
найдорожчий скарб
Та все те минуло. Скупе було щастя, рясні
невдачі, покручена путь.
Забудь все лихе, пам’ятай лише добре, образи,
невдячність мою забудь…
А нині, здається, поріг останній переступити
повинні ми, –
Здається, самі себе втрачаєм, позбавлені права
бути людьми.
З’єднаймо ж сили, зберімо спокій, зустріньмо
збройно хвилину страшну,
Розлучені грубо, ми скрізь пронесімо думку одну
і душу одну.
Помічено здавна, що лихо не вічне, зазнаєм, може,
на краще змін:
Спокійних, незламних, немовби тих самих, колись
нас зустріне єдиний наш син.
З любов’ю до тебе, з вірою в тебе усе знесу,
подолаю я,
Без краю близька, до одчаю далека, болісно люба
дружино моя.
Березень 1944 року
Полтава