Головна Статті ФЕHОМЕH ГРИГОРIЯ КОЧУРА ЯК ПЕРЕКЛАДАЧА : ДИCКУРC  КУЛЬTУРОЛОГIЧHОÏ  TРАДИЦIÏ 

ФЕHОМЕH ГРИГОРIЯ КОЧУРА ЯК ПЕРЕКЛАДАЧА : ДИCКУРC  КУЛЬTУРОЛОГIЧHОÏ  TРАДИЦIÏ 

by Redaktor

Микола ЗИМОМРЯ, Олена ЗИМОМРЯ
Дрогобич

Розгляд феноменального внеску Григорія Кочура (1908 –1994) як носія міжлітературної комунікації у справу перекладацького мистецтва спонукає до різновекторного осмислення дискурсу культурологічної традиції. Ïї витоки в Україні пов’язуємо з численними іменами, серед яких особливе місце належить Григорієві Кочуру. Йдеться про виокремлення чинника міжлітературного простору як плодотворної парадигми,що утверджує природну необхідність репрезентувати, за формулюванням Iвана Франка, “своєрідно національне”, з одного боку, та засвоювати “загально міжнародне” – з іншого [17:40:10]. Роль Г. Кочура у розвитку перекладацької думки і ширше – теорії інтерпретації тексту цільовою мовою є, поза всяким сумнівом, визначальною. Адже окреслюємо питому вагу його творчого доробку у контексті українського національного письменства і передусім – його збагачення завдяки “уведенню матеріалу чужоземних літератур” [14:24] у власний загальнокультурний масив.

Поза будь-яким сумнівом, в особі Григорія Кочура українська школа худож- нього перекладу поєднує у другій половині XX ст. вершинний здобуток, якщо закроювати бесіду про кількісне та передусім якісне співвідношення перекладених творів [4]. Адже тут міститься своєрідний відгомін з двадцяти семи століть, власне, від давньогрецької поезії до новітньої доби, охоплено духовні змагання народів з трьох континентів та представників тридцяти літератур. Оцей “відгомін”, що дав кодову назву книжці “Відлуння”, набув для творчої діяльності перекладача своєрід- ної ознаки часової відстані упродовж 1969 –2000 рр. [8; 9; 11] і творить, за слуш- ними спостереженнями відомої дослідниці Марини Hовикової, панорамний “пере- кладацький світ Григорія Кочура” [15:9]. В його орбіті – понад 170 авторів, які репрезентують письменство споріднених і неспоріднених народів. Без перебіль- шення йдеться про феномен Григорія Кочура як інтерпретатора понад шестисот

поезій, а також інших різножанрових текстових структур. Примітна паралель: не хто інший, як Григорій Кочур, назвав статтю про свого побратима “Феномен Мико- ли Лукаша” [12]. Чимало його аргументованих оцінок, з яких Микола Лукаш постає носієм плодотворного діалогу культур, спадковості культурних традицій, а звідси – української ідентичності, власне, можна б долучити до характеристики самого автора. Бо ж Кочурова перекладацька діяльність завжди спиралася на системне розуміння насамперед національної специфіки оригіналу [3]. Ця ознака була, своєю чергою, властивою загалом українській перекладацькій школі, найперші досяг- нення якої справедливо пов’язуються з іменем Iвана Франка. “Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, при- своюючи їй такі форми івирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями”, – підкреслював Iван Франко у передмові до збірки “Поеми” (Львів, 1899) [17:5:7-8]. Зацитоване твердження містить концептуальний висновок про вагомість (як тут не підкреслити!) саме усвідомленого обміну культурними надбаннями, який, без сум- ніву, активно утверджував Григорій Кочур протягом усього життя. Tаке узагаль- нення, сказати б, від Iвана Франка до Григорія Кочура, засноване на комплексному розумінні тихвизначальних закономірностей, які спричиняють взаємодію і ширше – взаємозбагачення національних літератур шляхом перекладу. Звідси проступає репрезентація перекладу як сукупного продукту, що, за вдалим твердженням Роксолани Зорівчак, підносить “значення перекладної літератури в націєтворчих вимірах” [7:222]. Це начало націєтворчого характеру було, як на наше переконання, духовним камертоном ГригоріяКочура. Hерідко йдеться про ідейно-естетичний код ліричного твору, за допомогою якого розкривається своєрідний контраст, що межує зтрагізмом усвідомлення не тільки факту загрози, але й типу загроженості для носія. Остання позиція містила специфіку дискурсу національної ідентичності українського народу. Либонь тому Григорій Кочур у переважній більшості інтер- претаційних спроб так вдало формує внутрішню організацію кожної текстової структури українською мовою. Ось як відтворив Майстер ліричний пейзаж на тлі “не сну, а життя” в поетичній мініатюрі Й. В. Tете:

Auf dem See

Und frische Nahrung, neues Blut Saug’ ich aus freier Welt;

Wie ist Natur so hold und gut, Die mich am Busen hält!

Die Welle wieget unsern Kahn Im Rudertakt hinauf,

Und Berge, wolkig himmelan, Begegnen unserm Lauf.

На озері

Hову поживу, свіжу кров Дає цей світ ясний.

Мене до свого лона знов, Природо, пригорни!

Гойдає хвиля в лад веслу I вдаль жене човна,

I пасмо гір крізь хмарну млу Hазустріч вирина.

Aug, mein Aug, was sinkst du nieder? Goldne Träume, kommt ihr wieder? Weg, du Traum! so gold du bist;

Hier auch Lieb und Leben ist.

Auf der Welle blinken Tausend schwebende Sterne, Weiche Nebel trinken

Rings die türmende Ferne;

Morgenwind umflügelt Die beschattete Bucht, Und im See bespiegelt

Sich die reifende Frucht [18].

Hе змикайтесь, очі, очі! Cвітлий сон наснитись хоче? Гетьте, сни, хоч золоті!

Tаж любов не в сні, в житті.

Блимають на водах Tисячами сузір’я, П’ють туманний подих Cпраги повні узгір’я.

Hа затоці стихлій Зникли вітру й сліди, Заглядає стиглий

Овоч в люстро води [2].

Для Григорія Кочура як перекладача, або ж, за словесним критерієм Cвгена Маланюка, “перекладника”, найвищим ідеалом був т е к с т , його, сказати б словами А. Cодомори, “контурні лінії” [16:196]. Tекст сприймається крізь призму органічної потреби його засвоєння цільовою мовою як постійної суб’єктної величини. Поді- ляємо думку Роксолани Зорівчак стосовно того, що визначальним для перекладача була “культура вірша у перекладах” [6:42]. Це переконливо засвідчують як його власні інтерпретації, з одного боку, так і численні критично-оцінювальні акценти – з іншого. Вони містяться у багатьох студіях, на сторінках яких творець зробив спробу розсунути рамки огляду процесу появи перекладу. Приміром, у статті “Майстри перекладу” Григорій Кочур порушує питання, що дає можливість збагну- ти логіку множинності перекладацьких рішень. За його вдумливим спостережен- ням, інтерпретація тим відрізняється від першотвору, що “оригінал – один, він існує в остаточній і незмінній формі, а єдино можливого перекладу не буває, як не буває, скажімо, єдиного виконання музичного твору: кожен виконавець надає своїй інтерпретації власних відтінків, своєрідних рис” [10:17]. Звісно, йдеться тут про непідробно природну множинність версій, в основі яких – конгеніальні рішення. Це мав на оці Богдан Лепкий, коли у статті “До питання про переклади ліричних поезій” виокремлював критерій мистецької норми для перекладацької літератури: “Куліш, безперечно, митець українського слова, але хто нині скаже, що його переклади Шекспірових драм мистецькі, хто з насолодою читатиме його “Позичену Кобзу” [13:168].

До речі, ця досі маловідома праця Б. Лепкого розкриває його індивідуальну неповторність як історика літературного процесу, критика, вдумливого інтерпре- татора словесного образу [5:7]. Автор подав її як ненав’язливий урок з проекцією на школу власного поетичного й перекладацького досвіду. Зауважмо: докладний аналіз Кочурових перекладів показує, що не тільки Богдан Лепкий однозначно роз- різнявпереклади, з одного боку, та переробки – з другого, але й Григорій Кочур. Цим увиразнюється факт плідності традиції, яка в українськійперекладознавчій

школі визначила наявність різних підходів до відтворення гармонії змісту й форми в поетичному перекладі. Tут доцільно навести ще однуоцінку Богдана Лепкого, який у передмові до україномовних перекладів творів I. Крилова ще в 1919 р. наго- лошував: “Перекладати байки Крилова незвичайно трудно, бо хоч темами вони загальнолюдські, так одежа у їх чисто російська… Tому вибираємо декілька з них і подаємо не в перекладах, а в переробках на українську мову”. Отже, автор пере- кладу ліричних поезій – це поет з конгеніальним розумінням первинного мисте- цького задуму, змісту й характеру архетипу. Бо ж “мова це не лиш середник до висловлення мистецького задуму поета, – підкреслював Б. Лепкий, – але й чинник співтворчий, від першого зав’язку твору аж до його остаточного оформлення. Tому-то й змінити мову якоїсь поезії значить змінити її характер, а часто-густо і її зміст” [1:8].

Григорій Кочур був добре обізнаний з художніми досягненнями своїх поперед- ників, що, зокрема, дало йому можливість гранично чітко обґрунтувати визначальні закономірності взаємодії літератур на рівні перекладу як системно естетично- художньої структури. Tому й не дивно, що перекладач у праці “Шекспір в Україні”, опублікованій на сторінках відомого збірника “Мастерство перевода”, зробив особ- ливий наголос на історичній ролі художньої інтерпретації в українському літера- турному процесі; адже переклад Шекспірового “Гамлета” – це не тільки проблема перекладознавча, але й, сказати б, функціонально націєтворча, пов’язана з необхід- ністю розвивати виражальні засоби українськоїмови. Tаким прихистком є худож- ній переклад, покликаний збагачувати її духовні масиви. Tут і конкретний пошук паралелей, і системне осмислення національно-історичної своєрідності мистецьких явищ. Tому так важливо наголосити: Григорію Кочуру вдалося адекватно прочи-тати твори численних авторів (назвати б тут бодай представників німецькомовного масиву – від Рільке, Гайне, Tете, Штефана Цвайґа до Tріфіуса); проте це стосується носіїв багатьох інших літературних систем, сказати б, від Алкея, Анакреонта, Ові- дія, Байрона, Еліота, Кітса, Колріджа, Шеллі, Богдановича, Бараташвілі, Пушкіна, Міцкевича, Hорвіда, Cловацького до Янки Купали…

Погляд Григорія Кочура на переклад як визначальну домінанту, що спричиняє дієві впливи на літературний процес і підносить взаємодіюкультур різних народів на якісно вищий щабель, не видається спрощеним. Це особливо помітно, коли автор таких дослідницьких розвідок, як “Рабіндранат Tагор і його роман “Катаст- рофа” (1960), “Шевченко в польських перекладах” (1961), “Шевченко французькою мовою” (1964),“Майстри перекладу” (1966), “Лірика Фрідріха Міллера” (1967), “З творчої майстерні перекладача” (1992) та ін., вдається до вдумливого аналізу досліджуваного тексту. У зв’язку з цим заслуговують на посутнє вивчення ті творчі засади, яких дотримувався у власній перекладацькій практиці Григорій Кочур, реалізуючи їх на концептуально-новаторській основі.

Ось чому спадщина Григорія Кочура, талановитого дослідника, теоретика й Майстра художнього перекладу, має сучасне звучання ібезпосереднє відношення до нинішнього стану перекладознавчої науки в Україні.

  1. Б. Л. [Богдан Лепкий]. Вступ // Байки Iвана А. Крилова в переспівах і наслідуваннях Богдана Лепкого. – К. ; Ляйпціг, 1919. – C. 5–8.
  2. Fете M. В. Hа озері / Й. В. Гете ; пер. з нім. Г. Кочур // Гете Й. В. Tвори : пер. з нім. /

Й. В. Гете. – К. : Молодь, 1969. – C. 49–50.

  • Григорій Кочур (1908–1994) // Tисячоліття. Поетичний переклад України-Русі /
    • М. Римарук (ред.), М. H. Москаленко (упоряд.). – К. : Дніпро, 1995. – C. 590–612.
  • Григорій Кочур: біобібліогр. покажч. : у 2 ч. / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак ; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін.]. – Вид. 2-е, доопрац. і допов. – Львів : ЛHУ ім. Iвана Франка, 2006. – Ч. 1. – 264 с. ; Ч. 2. – 496 с. – (Українська біобібліографія. Hова серія ; чис. 21, ч. 1, 2).
  • Зимомря M. Особливості інтерпретації поетичного тексту в оцінках Богдана Лепкого як перекладача / М. Зимомря // Hаук. записки / КДПУ ім. В. Винниченка. – Кіровоград, 2008. – Вип. 75. – C. 3–9. – (Cерія: Філологічні науки (мовознавство) : у 5 ч., ч. 5).
  • Зорівчак Р. У духовно-культурному полі Григорія Кочура / Р. Зорівчак // Григорій Кочур: біобібліогр. покажч. : у 2 ч. / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак]. – Львів : ЛHУ ім. Iвана Франка, 2006. – Ч. 1. – C. 5–59.
  • Зорівчак Р. Український художній переклад у націєтворчих вимірах / Р. Зорівчак //

Зорівчак Р. Боліти болем слова нашого… – Львів : ЛHУ імені Iвана Франка, 2005. –

C. 221–250.

  • Кочур F. П. Відлуння / Г. П. Кочур. – К. : Дніпро, 1969. – 146 с.
  • Кочур F. П. Друге відлуння : переклади / Г. П. Кочур. – К. : Дніпро, 1991. – 558 с.
  • Кочур F. Майстри перекладу / Г. Кочур // Всесвіт. – 1966. – № 4. – C. 17–24.
  • Кочур F. Tретє відлуння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Г. Кочур ; [авт. вступ. слова I. Дзюба ; авт. передм. М. Hовикова ; ред.: М. Москаленко, C. Жолоб]. – К. : Рада, 2000. – 551 с.
  • Кочур F. Феномен Миколи Лукаша / Г. Кочур // Cучасність. – 1989. – № 2. – C. 16–23.
  • Лепкий Б. До питання про переклади ліричних поезій // Tеория и практика перевода. –

К., 1990. – Вып. 17. – C. 161–172.

  1. Mоскаленко M. Tисячоліття: переклад у державі слова / М. Москаленко // Tисячоліття. Поетичний переклад України-Русі / I. М. Римарук (ред.), М.H. Москаленко (упоряд.). – К. : Дніпро, 1995. – C. 5–38.
  2. Новикова M. О. Перекладацький світ Григорія Кочура / М. О. Hовикова // Кочур Г. Tретє відлуння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Г.Кочур ; [авт. вступ. слова
    1. Дзюба ; авт. передм. М. Hовикова ; ред.: М. Москаленко, C. Жолоб]. – К. : Рада, 2000. – C. 9–28.
  3. Содомора А. Cтудії одного вірша / А. Cодомора. – Л. : Літопис ; Вид. центр ЛHУ ім. I. Франка, 2006. – 364 с.
  4. Франко І. Зібр. творів : у 50 т. / I. Франко. – К. : Hаук. думка, 1976–1986. – T. 5 : Поезія. – 1976. – 383 с. ; T. 40 : Літ.-критич. праці. – 1983. – 559 с.
  5. Goethe J. W. Auf dem See / J. W. Goethe //Goethe J. W. Goethes Schriften / J. W. Goethe. – Leipzig : G. J. Göschen, 1789. – 8 Bd. – S. 144–145.

За темою