Андрій CОДОМОРА
Львів
Зазначена тема (досі рідко порушувана) заслуговує на ширше й докладніше опрацювання. Перекладознавчі проблеми мали б тут висвітлюватися на тлі ниніш- ньої дефольклоризації мови, дедалі більшої переваги в ній стисло інформативного над естетичним, почуттєвим, стрімкого зростання інтернаціоналізмів у словниках природних мов і, відповідно, зменшення кількості тих слів, од яких “серце б’ється, ожива”. Пропагованій нині “загальнопланетній цивілізації” з її орієнтацією на “легкозрозумілі для носіїв різних культур цінності” (що ширшає – неодмінно тон- шає) передує сумний процес зникнення із світової карти багатьох мов, отже, – й неповторних світів. Але й ті мови, яким поки що не загрожує зникнення, поступово втрачають свій живий подих. Цю живість в усі часи забезпечувало безпосереднє, душа в душу, спілкуваннялюдини зі світом природи, пісенний діалог з нею, отже, – й з Богом (“Що то за Божа краса”). Звідси – дивовижний світ фразеологізмів, прислів’їв, казок, пісень, одне слово, – фольклор. Йому на зміну приходить світ віртуальний, що є породженням технічної, орієнтованої радше на розум, аніж на серце, раціональної, споживацької цивілізації, для якої вже ледве чи є відповідною знана формула “Мова – душа народу”.
Hе оминули ті процеси й української мови. Варто звернутися до Кочурових листів, де він так щедро ділився своїми порадами з багатьма українськими перекла- дачами. У доброзичливому, стриманому тоні (таким завжди був Григорій Порфи- рович) пульсувало щире вболівання за долю рідної мови, глибоке розуміння нашої відповідальності: кожен покликаний дбати про те, щоб у слові тривало живе тепло, що впродовж віків єднає покоління, стверджує нашу причетність до спільного роду, народу, нації – на рівні серця (“Мово рідна, слово рідне”). “Жодна жива людина так не скаже”, – чую голос Григорія Порфировича, хоча півстоліття добігатиме, як Майстер перекладу відгукнувся на мого “Відлюдника” на сторінках “Літературної України” за 6 липня 1962 р. (його вразила фраза “Що є більш страшним, ніж вбо- гий селянин?”). Звертав увагу передусім на русизми, зокрема, – на калькований з російської аналітичний спосіб ступенювання прикметників. Cправді, що є нормою для однієї мови, те неприродне для іншої. I ловимо себе на невтішній думці: де- кілька десятиліть – а які зміни зайшли в нашій мові! Гору бере саме аналітичний спосіб ступенювання (“більш краще”, “більш великий”, “більш вбогі”, “більш багаті”, “більш малий”, “більшміцний”, “більш вільно”, “найбільш музикальний”, чи “самий музикальний” – хоча українська мова любить розлоге, з побічними наголосами, слово). Втрачаємо (в усній мові вже рідко вживаний) наш особливо яскравий своєю фольклорною, навіть національною барвою (козацька,стрілецька,
повстанська пісня) дієслівний заклик (не наказ, як нині цю форму класифікують!): працюймо, заспіваймо, живімо (жиймо), веселімося, кріпім серця – натомість зву- чать незграбні конструкції з “давайте” (на зразок: “Давайте ми не будемо відво- лікати увагу” – слова наші, мова – не наша). Hормою стають канцеляризми, пасивні звороти (“мною було сказано”, “нами було встановлено”). Tривожним симптомом є неувага, навіть нехіть до кличного відмінка, хоч він – чи не в кожній нашій пісні (“Гаю, гаю, зелен розмаю”); змінімо “гаю” на “гай” – не наша буде пісня. Hародна пісня, до речі, може слугувати гарним камертоном – уявімо собі: “Одна гора високая, а друга більш низька” чи: “Давайте заспівасм пісню веселеньку”. Що вже казати про лексичні втрати, особливо відчутні, коли йдеться про дитячий світ: малюк, коляска, каток, качелі – замість пророслих із народного ґрунту: хлопчик, візочок, ковзанка, гойдалка. А ще – на цьому завжди наголошував Григорій Кочур – сув’язь слів: в українській мові вона справді повинна бути вивірена й милувати слух, як гарно сплетений вінок – милує зір. “Як наші предки це робили”, – писав, пригадую, Григорій Порфирович, звертаючи увагу на важливість милозвучного єднання слів у будь-якій, не тільки поетичній фразі; до речі, аналітичне ступеню- вання прикметників та прислівників чуже нашій мові ще й через немилозвучність (“більннирше”, “більн зручний” тощо).
“Поезія – наче картина” (Горацій). Це ж стосується і перекладу. Hайколорит- ніше він звучить тоді (“Поезія – картина, яка промовляс”), коли перекладач від- творює фольклорний елемент першотвору реаліями свого народу. Втім, це вже не переклад, а переспів; не перекладач, а переспівувач. Hайпоказовіша тут – Гомерова “Одіссея” у виконанні Петра Hіщинського (Петра Байди). Cаме у виконанні: буду- чи музикантом, автор цього переспіву (перевіршування) всіляко акцентує пісенний, тобто фольклорний характер першотвору; давній грек (це вже з Cофоклової “Анті- гони”) в уяві нашого інтерпретатора “сяде собі й заспіває “Ой не шуми, луже”; старогрецький співець, аед, бачиться йому кобзарем із кобзою; воїн – із “шабель- кою”. Борис Tен тому й взявся за новий переклад Гомерових поем, щоби стерти з епічного полотнаті соковиті, саме українські, барви. Заново перекладаючи, не міг, мабуть, не зауважити, що те полотно тьмяніє. Cправді-бо, як невивчаймо побут давніх греків, а постать нашого кобзаря таки яскравіше постане перед очима, аніж давньогрецького рапсода чи аеда;“шабелька” – тут же навіє нам образ козака (“і хлопець хоч куди козак”); “тин” – панораму нашого традиційного села з його садочками коло хат, криницями, журавлями і т. д. Ось чому з таким зацікавленням слухали селяни “Одіссею” в озвученні П. Hіщинського, коли цю поему, з пам’яті, виголошував для них I. Франко (про це – в одному із листів). Мусимо визнати: переклад більше промовляє до розуму (пізнавальна цінність), переспів – до серця (цінність естетична). Iсторія українського перекладу, його поступ – це пошуки міри, намагання промовити і до розуму, і до серця. А що серце (згадаймо знаний вислів Cофоклової Антігони) часто бере гору над розумом, то перекладачі таки
дають волю серцю – сходять, то тут, то там, на манівець переспіву… Григорій Кочур вирізнявся неоціненною для перекладача рисою – стриманістю. Фольклорні тони у нього настільки делікатні, що лише вдумливе прочитання дає змогу зрозу- міти, звідки той чар його перекладів, їхній доторк до серця українського читача. Обрана тема, дозволю собі ще раз звернути увагу, вимагає системного, наукового опрацювання. Tут – лише пунктирно, в есеїстичному ключі, спробую позначити стежки, якими, звернувшись до подібної теми, міг би йти дослідник перекладацької творчості Григорія Кочура.
Tак уже склалося, що обидва Кочурові “Відлуння”, друге й третє, започатковує переклад, де ключові слова першотвору є водночас визначальними і в перекла- дацькій засаді Григорія Порфировича, в його вдачі, – міра, стриманість. Це – відома поезія Архілоха, твір, який перекладач відтворює з особливим чуттям і розумінням, адже й самому довелося пізнати, якими бувають “зміни в людському житті”:
Cерце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять – Tи ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь. Xай на тебе скрізь чатує ворожнеча – завжди будь Hепохитне. Переможеш – не хвались відкрито цим, Переможене – удома в самотині стримуй плач.
Радість є – радій не надто, є нещастя – не сумуй Понадміру. Вмій пізнати зміни в людському житті.
Григорій Порфирович любив, до речі, цитувати й далеке відлуння тієї поезії – Горацієву оду до Деллія (II, 3) в перекладі М. Зерова: “В години розпачу умій себе стримати, / I в хвилі радості заховуй супокій”. Tак ось, повертаючись до Архілоха, зауважимо, що й тут перекладач мимоволі звертається до лексеми, яка одразу ж озветься до читача настроями нашої пісні – серце. Мимоволі, бо іншого ходу попросту немає:оригінальне “дух” (thymos) якось не звучить у кличному відмінку. А “серце”, або “душа” – і “дух”, мужнє, поривне начало людського єства (“Дух, що тіло рве до бою”), – не одне й те ж саме. Cторінкою далі, у перекладі з Tіртея, – уже “дух”: “Духом могутнім і мужнім ви груди свої загартуйте”.
Tі бойові рядки (Архілох – найманий воїн; спартанець Tіртей – підбадьорює воїнів), їхня сувора тональність контрастує з улюбленим, можна б і ключовим його вважати, словом Григорія Кочура – “бриніти” (на його устах, згадаймо, дуже часто саме бриніла усмішка). У такому ж тремкому ключі виконана Кочурова версія “Осінньої пісні” Верлена: “Hеголосні / Млосні пісні / Cтрун осінніх”, і те бриніння особливо відчутне у зіставленні з Лукашевим поривом (це його ключове слово): “Ячать хлипкі, / Xрипкі скрипки / Листопада”. Вслухаймось у звукопис початкових рядків Кочурової “Осінньої пісні”, додаймо до них лексеми “мрія”, “линути” (“Линуть думки / В давні роки / Mрій дитинних”) – і згадаємо “мрії-сни” із наших фольклорних пісень. А ще ж, і це найважливіше, – наша фольклорна, пісенна, історична “журба”: “Cерце тобі / Tоплятьв журбі”. Cпливає на думку “Журба”
Л. Глібова (“Cтоїть гора високая”). Hалежні одній добі, а які далекі один від одного ті два твори – “Журба” й “Осіння пісня”! У нас – легкий фольклорний смуток, там – біль заглибленого в себе самітника. Hавіть не біль – тягучий і водночас прониз- ливий нуд (вістря “Пісні” – в оксиморонному зіставленні: blessent – d’une langueur), депресія. У нас – природа, село; там – місто, голос вежового годинника. “Якась дивна хвороба мене мучить, – скаржився хтось із сучасників Cенеки, – наче й не болить нічого, а хворий”. Tам і знаходимо ознаку тієї недуги: langueur – тягуча млість, безпричинний нуд, нехіть; її середовище – багатолюдне, де так одиноко самітникові, як сьогоднішнє місто, так і давній Рим. Hасамкінець, теж із народного джерела, – “голосіння”. Втім, хто вслухається в “Осінню пісню”, той і в цьому слові почує голос осені, саму назву пісні – голосіння.
Поки ми ще у Верленових настроях, варто й про його дощові пейзажі згадати, скажімо, про настрій, що у третій поезії із циклу “Romances sans paroles”: “Il pleure dans mon cœur / Comme il pleut sur la ville; / Quelle est cette langueur / Qui pénètre mon cœur?” Ось як звучить ця строфа у Г. Кочура:
Hа серці сліз ущерть, Hемов дощу над містом. Чому важка, як смерть, Hудьга на серцівщерть?
Tут – уже не “журба”, а “нудьга”. Hе позбавлена й ця лексема фольклорних, історичних конотацій (“Козак нудиться, сердешний, / Щоробить, не знає”) – є навіть таке прізвище, очевидно, козацьке: Нудьга. Епіграфом до цієї поезії – рядок із А. Рембо: “Il pleut doucement sur la ville” – Тихо дощить на місто (“тихо” або “солодко”, “ніжно”). Ось тут, у перекладі цього епіграфа, й знаходимо те, що нас цікавить: “Тихенько дощить над містом”. Здрібнілі, пестливі форми (їх чимало у перекладах Г. Кочура) – невід’ємна прикмета української народної пісні, мови зага- лом; вони – в ключі того мрійливого Кочурового бриніння. А от у М. Лукаша, пере- конаймося ще раз, – порив, інтенсифікація дії навіть тут, коли весь сенс – у мелан- холійно-солодкій тихості дощу: “Iз серця рветься плач, / Як дощ іллсться з неба”. Дивує, що обидва інтерпретатори суттєво відхиляються від акцентованого в оригі- налі sur la ville: дощить саме на місто (а не над містом) – на крівлі, дерева, парасолі, інакше не було б тієї тихої мови дощу, що є тлом для інструментованого на гли- боке, протяжне cœur (українською цього віддатинеможливо) ліричного голосу поета. Пісенна енергетика пестливих форм настільки потужна, що одна лишень лексема спроможна надати особливого колориту всьому творові, як у поезії Бай- рона, що під пером Г. Кочура прозвучала з винятковою ніжністю:
Безсонних сонце, зірко жалібна! Tвій слізний промінь криє далина, Безсилий пітьму він перемогти.
Як на минуле щастя схожа ти!
Отак нам світить відблиск інших днів, Але не гріє, хоч би як виднів.
Tак в ніч сумну минувшина зійшла:
Xоч видна – та здаля, ясна – та без тепла.
Перший рядок справді дихає ніжністю, хай ледь помітного, а все ж фольклор- ного відтінку: живого тепла пестливій формі додає безпосередність, яку таїть у собі кличний відмінок, звертання до зірки, а ще – означення “жалібна”; зауважмо, що іменник “жаль” – один із найсердечніших (“Жаль серцю буде”, “Ой жалю мій, жалю”), один із найуживаніших у народній пісні й творах фольклорного колориту:
I. Франко у своїй поезії звертається до цієї лексеми (не враховуючи похідних) 183 рази. В оригіналі, зрозуміло, не “зірка”, а “зоря” (star), та й означення до неї, “melancholy” (запозичення з грецької), – не з народної лексики. Hе пісенної барви й епітет “clear”; у нас же (“Ой ти,дівчино, ясная зоре!”) – виразно пісенної; і саме цей прикметник, як і дієслово “бриніти”, – теж один із найулюбленіших у Г. Ко- чура. В дусі пісенної поетики – й уже згадуваний асонансний звукопис: “Безсонних сонце”. Знову ж, як і в “Осінній пісні”, в одному слові одлунює інше – справжня звукова сув’язь. В оригіналі (Sun of the sleepless) такого звукопису не спостеріга- ємо; це – зразок перекладацької творчості. Tакі ж пестливі, м’які тони – й у зачині поезії Константіноса Кавафіса “Cвічки”, як відчув цей твір Г. Кочур: “Рядочком дні майбутні перед нами, / Мов свічечки засвічені стоять…”
Легкість у творенні складних, гомерівського зразка, фольклорних епітетів чи не найближче ріднить українську мову зі співучою мовою давніх еллінів. Цю спорід- неність Г. Кочур намагається передати якомога виразніше; українські складні епіте- ти своєю розлогою мелодійністю, м’якістю наче змагаються з відповідними грець- кими, скажімо, у перекладі поезії Костіса Паламаса: “Tо ж був Адоніс Ясноликий, / Троянднопелюстковий”. Здатність української мови творити такі-от епітети, що дихають глибинною народною поетикою, знову ж повертає нас до природного для нас синтетичного способу ступенювання прикметників, до дієслівного заклику, дієслівних форм майбутнього часу (працюватимемо). Перехід до аналітичних форм є, отже, знаком депоетизації мови, прикрим відходом від її природних тенденцій, переконливим доказом того, що хибна практика мовлення (usus loquendi) не повинна ставати (а стає!) нормою мовлення (norma loquendi)…
Чимало й простих епітетів, до яких звертається Г. Кочур у своїх перекладах, грають на інтерпретованому творі теплими барвами українського фольклору, надто коли й іменник – із тієї ж, народно-пісенної, стихії, як от: діброва зелена, зло- точола, битий шлях, бистрий кінь, бистре залізо, злидні тяжкі, зірка ясна, навіть Мінерва – білява (так і Горацієва Левконоя у I. Франка – білявка). Одне слово, Г. Кочур не боїться впроваджувати у свої переклади, хай з античної, хай з нових літератур, тих слів і зворотів, які є мовби світловими точкамиу тексті, не дають йому тьмяніти. Tак, Овідій на вигнанні бачить хатки (хижі звучало б нейтраль-
ніше), його книжечка, опинившись у Римі, вигукує не просто українськими слова- ми, а таки справді як українка (Fоре мені, бідолашній!), а в любовній елегії на якусь мить наче не римлянка прозирає до нас, а “дівчина у вінку”, бо саме з таким, пісенним, наголосом вживає Г. Кочур те слово у своєму перекладі (Ми то звабливий юнак, чи то дівчина струнка); в Алкмана – байраки, діброви, у Tіртея – злидні, Кассандра (у того ж Овідія) – струнка, розпустила коси. Мивоплоти, тини, тиня- тися (у П. Hіщинського Одіссей тинясться морем). Прикладкові сполучення (кораблі-хмарини, красень-вечір, скарги-жалі, завулочки-ситечка), належні тій же фольклорній стихії форми слів (злото, злотистий, смутен), слова розмовної то- нальності (хтів, год, геть-чисто), як і високого стилю (глас, отець). Послуго- вується тими засобами вкрай обережно, стримано, але саме у тій стриманості – незвичайна сила. Згадаймо у М. Зерова, з “Пастуших пісень” Вергілія: “Tітіре, ти в холодку опочив-ссь під буком гіллястим”. Один делікатний штрих – і живе, через тисячоліття, тепло торкнулося серця: близькими, рідними стали нам і той пастух з його сопілкою, і славетний Вергілій. Чуття рідної землі іноді несподівано (може, й для самого перекладача) проступає з ритмів поетичної фрази, із плетива слів у ній: “Земле родинна, земле єдина” (“Hезнане дерево” Ю. Tувіма) відлунює улюбленою піснею CоломіїКрушельницької: “Родимий краю, село родиме”. Tак і голос Cоломії, зауважмо, світився (саме світився, а не блищав) любов’ю до рідноїземлі, до народної пісні, що з тієї землі проросла й розквітнула; так – і переклади Григорія Кочура. Усіма згаданими засобами (й багатьма, не згаданими тут, іншими), не українізуючи тексту, перекладач тримає читача в енергетичному полі живої мови, повною мірою реалізує головну функцію поетичного перекладу – єднання людей на глибинному, духовному й чуттєвому рівні.
Mої рядки і я навколо сам… З рідного ґрунту проросли й ті, вже з оригінальної Кочурової поезії, рядки, що одразу ж розкривають перед нами обрії наших полів, постать господаря, що дивиться ген за обрій. Дивиться або вслухається – далеке відлуння ловить. Григорій Кочур бувдобрим господарем на своїй розлогій ниві. Був сам (така вже доля задивлених у далекі обрії), але ніколи не був одиноким. Плекав тихість і ясність – саме те, що й здатне пробитися крізь віки, торкнутися душі…