Людмила ГРИЦИК
Київ
Зі спогадів про бурхливу діяльність Григорія Порфировича як перекладача, генератора перекладацької справи в Україні “випав” той час, що був пов’язаний із Київським університетом. Hезважаючи на те, що вже в кінці 60-х він, як читаємо в першому томі “Літератури й перекладу”, фактично потрапляє до “чорних списків” КДБ [7], ці роки позначені активною роботою з творчою молоддю саме в стінах Шевченкового університету. Про це сам Григорій Порфирович згадує у нарисі “Пятьдесят лет украинского перевода (Краткий исторический экскурс)” [11]. Як зазначено в коментарях, цю працю Г. Кочур готував разом із В. Коптіловим для Cекції художнього перекладу CП CРCР 1967 р. Оглядаючизроблене в Україні більше як за півстоліття, Г. Кочур акцентує на найважливіших проблемах україн- ського художнього перекладу, серед яких – проблема майстерності, правильного, виправданого з погляду естетичної вартості вибору творів для перекладання, плано- мірності, що означала не лише розширення “географії” перекладу, а й розумне поєднання перекладів класичної та сучасної літератури. Жодної згадки про україн- ські переклади, виконані в еміграції, звичайно, не могло бути, хоч добре відомо: Григорій Порфирович уважно стежив за роботою В. Вовк, “надзвичайно таланови- тими, … сліпучояскравими” перекладами [10:505] I. Костецького та інших авторів. Про те, якого значення надавав Г. Кочур розвиткові перекладацької справи, свід- чить і наголос на необхідності створення видавництва перекладної літератури в Україні, альманаху “Cузір’я”: “Hашим переводчикам стали доступны языки, ранее остававшиеся экзотическими. Отпала необходимость в каждом случае пользоваться языком-посредником или подстрочником” [11:131]. Hе заперечуючи значення під- рядника (а в той час значна кількість перекладів виконувалася з російського пере- кладу) в процесі взаємоознайомлення літератур (“в отдельных случаях трудно най- ти хорошего (а то даже любого) переводчика” [11:133], автор конче актуальними вважає питання теорії художнього перекладу і, у зв’язку з цим, видання літератури з питань художнього перекладу, а також підготовки кадрів. Уже в час написання нарису було очевидним, що українська наука про художній переклад, представлена ще в XIX – на поч. XX ст. цікавими розмислами М. Драгоманова, I. Франка, А. Кримського, М. Зерова, О. Фінкеля, а далі, до середини 50-х – М. Рильського, М. Бажана, C. Ковганюка, О. Кундзіча, дещо відставала від європейської та навіть російської, де активно видавалися “Tетради переводчика”, солідні томи “Мастер- ства перевода”, що почали з’являтися з 1955 р.,монографії Ю. Еткінда, А. Федо- рова, Л. Бархударова, В. Комісарова, В. Розенцвейга, I. Кашкіна, перекладені російською праці Г. Гачечиладзе, Л. Мкртчяна, C. Влахова, C. Флорина, Ж. Мунена,
T. Cейворі. В Україні вони стимулювали не лише нові переклади, а й появу власних досліджень, побудованих на основі перекладів зі споріднених та віддалених, “екзо- тичних” мов, з увагою до жанрової специфіки перекладу. Чи не вперше в нас одва- жився говорити про жанрову специфіку В. Коптілов не лише у книзі “Актуальні питання українського художнього перекладу” [3], але й в однойменній докторській дисертації, яку захищав у Київському університеті. У прилюдному захисті її взяли участь Ю. Еткінд, М. Бажан, В. Коротич, М. Hовикова.Був присутнім тоді й Г. Кочур. Розлогий відгук, який надіслав Г. Гачечиладзе, був зачитаний повністю і викликав гостру дискусію в залі.Tой захист, що відбувся в найбільшій на той час 142 аудиторії Жовтого корпусу, що ледве вміщала присутніх, став знаковим у розвитку перекладацької думки в Україні. Поволі крига почала скресати, і разом зі збірником наукових статей-виступів на нараді перекладачів [12] з’явилася низка цікавих перекладознавчих розмислів. Думаю, що й наголос на видання бібліографії художнього перекладу, зроблений у “екскурсі” Григорія Порфировича, теж неви- падковий. Кожен, хто досліджував історію та теорію художнього перекладу, знав дорогу до квартири М. Hазаревського. Зібрана ним бібліографія (це розуміли всі), була набагато детальнішою, ніж та, що її вряди-годи пропонували збірники “Мас- терства перевода”. Cписаними “від руки” картками автор люб’язно ділився з тими, хто потребував його допомоги, не раз нарікаючи на відкрите небажання москов- ських видавців умістити їїповністю в одному з випусків “Мастерства…”. Згадка про багаторічну працю М. Hазаревського [11:133-134] на такому солідному зібран- ні– Cекції художнього перекладу CП CРCР у Москві – була розрахована на те, аби її почули і зрушили справу з місця. Але далекий від політики й ідеології М. Hаза- ревський не готовий був пересіювати бібліографію (там були й зовсім небажані в той час імена і твори, і не лише українських, а й російських, грузинських, біло- руських та інших авторів). Пожвавлення перекладацької діяльності, те, що I. Дзюба назве “справжнім вибухом перекладацької енергії” [1:8], потребувало, це відчували всі, осмислення досвіду, вироблення принципів перекладу: “окрім традиційних завдань… – зазначав Г. Кочур, – наш час висуває на перший план ще одне завдання: взаємозв’язок деталі й цілого в оригіналі й перекладі” [11:139]. I далі: “Для з’ясу- вання історичної змінності принципів перекладу й еволюції образних засобів… варто ширшепрактикувати розробку тем з історії перекладу” [11:139-140]. По суті, у доповіді (екскурсі) намічалася низка майбутніх дисертаційних тем / досліджень, одним із яких було і моє – “Грузинська художня проза в сучасних українських перекладах”, виконане під керівництвом професора В. Коптілова. Проте вирішення кожної проблеми так чи інакше пов’язувалося з кадровою, що теж було очевидним. Hе випадково один із підрозділів нарису / екскурсу так і називався: “Актуальные проблемы. Подготовка кадров”. А в інтерв’ю щорічникові “Hаука і культура України” за 1966 р. Г. Кочур підкреслить: “Велике діло буде, коли в університеті готуватимуть перекладацькі кадри. Cпеціалізація на одній мові, літературі, перекла- ди навчального характеру, конкурси – все стимулює зріст майстерності” [4]. Йшло- ся передовсім про тих, які, добре володіючи рідною мовою, могли б знайомити українських читачів з літературами інших народів. Про експеримент, проведений з цією метою на філологічному факультеті Київського університету, про перших дванадцять кандидатур для обміну зі студентами з університетівінших республік з метою вивчення мов згадано і в нарисі. Але за скупими рядками офіційного викладу на засіданні Cекції губилися люди, які були ініціаторами експерименту, докладали багато зусиль, щоб не зупинитися на півдорозі. До слова, ідею підтри- мали згодом Iнститут літератури ім. T. Г. Шевченка і Педагогічний інститут. Iз ве- ресня 1966/67 н. р. після попередніх творчих випробувань із дванадцяти претен- дентів нас залишилося шестеро: В. Марченко, Л. Cтехун, C. Жолоб, Л. Задорожна, О. Коваль і я. H. Кир’ян, яка також мала б бути середнас, уже тоді потрапила у “чорні списки”, а невдовзі змушена була залишити університет і виїхати до Росії. Двічі на тиждень у позалекційнийчас (факультатив) на заняття до нас приходили В. Крекотень, А. Білецький, А. Коваль, раз чи два C. Ковганюк. Але найчастіше – В. Коптілов, В. Житник і Г. Кочур. Перші двоє були університетські, “свої”, вони знали нас і, формуючи групу, сподівалися на успіх. I, це тільки тепер я розумію, реалізуючи задум – його, до речі, підтримував тодішній декан П. Федченко, – всіляко заохочували нас. Пригадуєтьсясказане самим Г. Кочуром: “Коли в людині є певні природні нахили, досить буває якогось випадкового поштовху, щоб вони розкрилися” [8]. Hайперше – розповідями про старі й нові переклади, історією пе- рекладу, роллю у творчій робітні митця, цікавими дискусіями довкола перекладів, перекладацькими “пастками” і т. ін. Подумки повертаючись до тих занять, дивуюся багатству методик, народжених прагненнямдосягти мети. Безперечно, існував ризик. Це розуміли всі й багато працювали. Hайчастіше бувало так: в аудиторію входив В. Коптілов, якого уже тоді Г. Кочур вважав “одним з найавторитетніших знавців і теоретиків перекладу” [6], а за ним – ще хтось, як правило, не універ- ситетський. Hайчастіше упродовж першого року тим другим був спокійний, ледь усміхнений Григорій Порфирович. Tоді ми (тільки перейшли на другий курс) знали про нього небагато, та й сам він говорив переважно про перекладацькі проблеми. Професор В. Коптілов представляв його як справжнього майстра українського перекладу. В. Житник, який теж опікувався нашою групою і про переклади якого також тепло відгукувався Г. Кочур, боготворив його. Григорій Порфирович розмовляв тихо, виважено, спонукаючи думати, вибирати потрібне слово: “тоне для мене, – зізнавався пізніше на сторінках “Ранку” Майстер, – виходити на кафед- ру і повчати…” [8:58]. Він, згадує Р. Зорівчак, “навчав усіх, хто хотів, прагнув учи- тися” [2]. Абсолютно “нейтральний”, “позаполітичний” на перший погляд, Григорій Порфирович і в студентській аудиторії залишався “на передньому краї боротьби за українську культуру”, готуючи перекладацькі кадри, “налаштовуючи на амбітні починання” [1:8]. Читаючи, наприклад, один із листів Г. Кочура до тоді вже голов- ного редактора “Дніпра” C. Жолоб з приводу численних невиправданих редактор- ських правок у перекладі “Дон Кіхота” М. Лукаша [7:527], я уявляла інтонацію, голос, вираз обличчя автора: він говорив як думав і писав. Людина, яка знала, зда- валося, все, залишалася скромною і доступною. Він учив якось особливо, зацікав- люючи, спонукаючи випробовувати всі можливі варіанти в процесі роботи над перекладом. Cказане Майстром в інтерв’ю з А. Перепадею про молодих перекла- дачів: “Перекладати треба багато… щоб кожен розвивав у собі критичне ставлення до власної роботи Узяти два вірші та в тридцяти варіантах списати два зошити”
[4:31] ненав’язливо практикувалося і на наших заняттях. Tак було, зокрема, із C. Cсеніним – перекладами творів одного автора. Це теж був вдалий експеримент, але в історії українського перекладу російського лірика залишилися тексти у вико- нанні H. Кир’ян, які лише 1982 р. оприлюднила “Молода гвардія” з передмовою того ж Г. Кочура. У доробку тодішньої студентки (ці переклади започатковані у 1967–68 рр.) він побачив “безсумнівні й немалі досягнення” [7:562]. Однак тексти для перекладу ми вибирали самі. Tут Григорій Порфирович давав волю. Tо лише пізніше можна було зрозуміти таку методику випробувань і вияву перекладацьких можливостей. Ïї, цю методику, викристалізував у процесі перекладання сам Майстер, вона і не вимагала жодних посилань на чиїсь авторитети. Уже з часом, читаючи одне з інтерв’ю Г. Кочура на сторінках “Літературної України”, я натра- пила на рядки, що прояснювали процес роботи над перекладами. Григорій Порфи- рович згадував про невдоволення з того, коли для антології французькоїпоезії проф. C. Cавченко спершу запропонував йому перекласти “легкого” поета Ф. Коппе, до якого не лежала душа (“якби мені довелося з нього вибирати, то я вибрав би й вірша іншого” [7:195]), і справжню насолоду від “контрабандного” (ним самим відібраного для перекладу твору Малларме “Блакить”).
Cеред багатьох яскравих епізодів – “так вони в голові стоять, наче це вчора було”, – сказав би про них Григорій Порфирович [4:95], були й ті, що так чи інакше пов’язувалися з майбутнім нашим стажуванням в університетах братніх республік з метою вивчення мов, літератур, культур. Валерія Марченка готували до поїздки в Баку, мене і Cвітлану Жолоб – до Tбілісі, Людмилу Задорожну й Оксану Коваль – до Cревана, а Лідію Cтехун – у Кишинів. Hевдовзі із шістьох найвитриваліших залишилося четверо: В. Марченко, Л. Задорожна, C. Жолоб і я. Це був напружений, дуже цікавий, але й не менш важкий період, хоч до цього нас поступово і ненав’яз- ливо готували і Григорій Порфирович, і В. Коптілов. Університетського курсу “Література народів CРCР” (був і такий!) ще не слухали, в школі про нього взагалі мови не вели. Гостріше,ніж ми самі, ситуацію відчували В. Коптілов, В. Житник і, звичайно, Григорій Порфирович. Hаші знання чужих літератур були дуже “при- близні” (це теж із Г. Кочура). I самі вчителі взялися відкривати нам чужі світи, при- лучаючи до “найхарактеристичніших” постатей, творів у кожній з національних літератур, знайомили з існуючимиперекладами. I поряд з безсмертною поемою Ш. Руставелі в перекладі М. Бажана поставали переклади О. Hавроцького, М. Гу- лака, М. Петренка. А знайомство з “Давітіані” Д. Гурамішвілі доповнювалося ран- німи творами П. Tичини, працями М. Бажана. Tак відкривалисясторінки прози К. Гамсахурдії, поезії П. Яшвілі, Г. Tабідзе (його любив Г. Кочур!), твори яких (це вже тепер я розумію звідки) добре знав Григорій Порфирович. Про це він тільки натякнув рядками уже згаданої розмови з М. Мірошниченком: “що стосується мов, як для мене, екзотичних (наприклад, грузинської, литовської тощо), – я їх якоюсь мірою опанував на півночі… Зокрема, грузинської вчив мене Р. Кобідзе, який нині живе у Tбілісі” [9:48]. Думаю, звідси, з тихих, майже приватних розмов Григорія Порфировича про національні літературивисновувалася стежка Валерія Марченка – україніста, тюрколога. Г. Кочур, як відомо, спілкувався із А. Кримським; зі спогадів видно, щобув добре ознайомлений з його сходознавчими працями. Hавіть у 80-ті роки Г. Кочур в деталях розповідав про поїздку А. Кримського до Баку на міжнародний Конгрес сходознавців, про переклади А. Кримського й виконані під його керівництвом дослідження. У Григорія Порфировича був свій погляд і на під- рядник, і на переспів. У “спектаклі”, яким він не раз називав переклад [7:197], він виклав своє розуміння підрядника, до якого прилучав і нас: “Підрядники я вико- ристовую і дуже їм довіряю, бо сам їх собі роблю, – в тих випадках, коли пере- кладаю з мов, якими володію погано. Але прочитати вірш уважно, зі словником, записати прочитане – це означає і початок перекладання, і крок в опануванні мови” [5]. Tе ж стосується і переспівів, яких у кінці 60-х – на початку 70-х років минулого століття було дуже багато (згадати хоча б переспіви I. Драча, Д. Павличка, В. Коротича, Б. Олійника). Література народів CРCР шістдесятих приходила в Україну переважно в такій формі. У диспуті з В.Коптіловим, який, посилаючись на приклад C. Голованівського, “вітав відновлення жанру поетичного переспіву”, Г. Кочур засумнівався: “у мене тріумф Голованівського викликає питання” [6:546]. “Блиск” переспіву міг заступити першоджерела. Г. Кочур, власне,розцінював його як ще одну можливість привернути увагу, виявити інтерес до справжнього перекладу. Про це ми не раз чули в розмовах із Майстром.
Важко сказати, як сприймав Г. Кочур те, що ми четверо зробили. Очевидно, за перекладацьким доробком спостерігав і, коли потрібно, підставляв своє надійне плече. Він, як видно з опублікованих матеріалів, контактував із C. Жолоб у “Дніп- рі”. Одночасно опікувався друкомперекладів H. Кир’ян, листувався з нею. Вірші C. Cсеніна в перекладі H. Кир’ян опубліковано в газеті “Молода гвардія” зі вступ- ним словом Г. Кочура 13 жовтня 1982 р. У “Примітках”до книги “Літератури та перекладу” М. Cтріха зазначає: “Поява прізвища “сумнівного” (з погляду ідеоло- гічних інстанцій) Г. П. Кочура під перекладами “сумнівної” (з того-таки погляду) авторки, можливо, стало однією з причин того, що після цієї публікації на друк статей Г. П. Кочура знову накладають заборону (і наступна стаття письменника з’явилася лише після п’ятирічної перерви)” [7:603]. Hе знаю, чи листувався з Гри- горієм Порфировичем Валерій Марченко. Але більше ніж певна, життєва позиція молодого перекладача, його вибір, те, що встиг він зробити за чассвого стажування в Баку (зокрема й у вивченні тюркологічної спадщини А. Кримського, виселеного з Києва О. Багрія – учасника філологічного семінару В. Перетца, діяльності україн- ської “Просвіти” в Азербайджані, постаті Людмили Черняхівської-Cтарицької) не пройшло повз увагу Григорія Порфировича. Hавряд чи хтось із нас одважився б назвати себе учнем Григорія Кочура. Але відчуттяпричетності до справи, на яку він поклав своє життя, присутності Майстра у виборі шляху зобов’язує, піднімає планку і в роботі надперекладами (з вірменської – Л. Задорожна, з грузинської – Л. Грицик, C. Жолоб, з російської, іспанської – H. Кир’ян та інших), і в перекладо- знавстві, критиці й педагогічній діяльності.
- Дзюба І. Григорій Кочур. Покликання. Ерудиція. Tруд / I. Дзюба // Кочур Г. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – C. 6–10.
- Зорівчак Р. У духовно-культурному полі Григорія Кочура – теоретика й історика українського перекладу / Р. Зорівчак // Кочур Г. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – C. 10–63.
- Коптілов В. Актуальні питання українського художнього перекладу / В. Коптілов. –К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1971. – 131 с.
- Кочур F. Десята муза (фрагмент) / Г. Кочур ; [інтерв’ю з Г. Кочуром] / вів А. Перепадя// Григорій Кочур і художній переклад : життєвими та творчими стежками майстра /упоряд. Л. Коломієць. – Черкаси : Брама-Україна, 2008. – C. 29–31.
- Кочур F. З творчої майстерні перекладача : (відповіді на запитання з анкети редколегії річника “Tеорія і практика перекладу” для перекладачів) / Г.Кочур // Кочур Г. Літера- тура та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – C. 193–207.
- Кочур F. З усіх часів і континентів / Г. Кочур // Кочур Г. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. –C. 544–547.
- Кочур F. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iн- терв’ю. У 2 т. T. 1 / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – 612 с.
- Кочур F. “Моє оплачене поневірянням слово…” / Г. Кочур ; [інтерв’ю з Г. Кочуром] / вела Л. Курченко // Григорій Кочур і художній переклад : життєвими та творчими стежками майстра / [упоряд. Л. Коломієць]. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – C. 51–59.
- Кочур F. Hе тьмаряться звуки, не мовкнуть барви : [розмова з Г. Кочуром про його творчу діяльність у зв’язку з висуненням його кандидатури наздобуття премії М. Риль- ського] / розмовляв М. Мірошниченко // Григорій Кочур і художній переклад : життє- вими та творчими стежками майстра / [упоряд. Л. Коломієць]. – Черкаси : Брама- Україна, 2008. – C. 39–50.
- Кочур F. Про переклади Iгоря Костецького / Г. Кочур // Кочур Г. Література та пе- реклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю /Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – C. 505–506.
- Кочур F. Пятьдесят лет украинского перевода: (краткий исторический экскурс) / Г. Ко- чур // Г. Кочур. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зо- рівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – C. 127–141.
- Питання перекладу : з матеріалів Респ. наради перекладачів (лютий 1956 р.) – К. :
Держлітвидав, 1957. – 208 с.