Головна Статті ГРИГОРIЙ КОЧУР TА ICTОРIЯ УКРАÏHCЬКОÏ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОÏ TРАДИЦIÏ : ПИTАHHЯ ПЕРIОДИЗАЦIÏ 

ГРИГОРIЙ КОЧУР TА ICTОРIЯ УКРАÏHCЬКОÏ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОÏ TРАДИЦIÏ : ПИTАHHЯ ПЕРIОДИЗАЦIÏ 

by Redaktor

Олександр КАЛЬHИЧЕHКО, Валерій ПОДМIHОГIH
Xарків

Г. П. Кочур визнавав себе не тільки перекладачем, а й “почасти істориком і тео- ретиком перекладу”. Об’єктом нашого дослідження є внесок Григорія Кочура, най- видатнішого вітчизняного історика перекладу, у вивчення історії української пере- кладацької традиції, тим більше, що ці праці Г. Кочура самі стали частиною історії перекладу в Україні та практично ввели її до світового контексту (ґрунтовні нариси з історіїукраїнського Данте та українського Шекспіра). Tематика праць Г. Кочура з історії перекладу та перекладацької думки, що він їх чітко розділяв, приділяючи обом увагу, всебічно висвітлена в низці досліджень Р. П. Зорівчак [7; 6], тому ми зосередили увагу лише на одномупитанні – питанні періодизації історії перекладу та перекладацької думки в Україні.

Tеорія перекладу – це та ж історія перекладознавства, але очищена від проявів суб’єктивного чинника та систематизована на об’єктивних засадах, а історія пере- кладознавства – це персоніфікована та драматизована теорія перекладу, в якій кож- не наукове поняття та теоретичнеположення містить ярлик, де вказані особи, дати й конкретні обставини, пов’язані з їхньою появою в науці. I, як вказував В. I. Вер- надський, “необхідно час від часу переробляти історію науки, знову історично поринати в минувшину, тому що завдяки розвитку сучасного знання в минулому набуває ваги одне та втрачає інше. Кожне покоління науковців шукає і знаходить в історії науки відображення наукових течій свого часу. Рухаючись уперед, наука не лише створює нове, але й неминуче переоцінює старе, пережите” [1:127].

Iсторія перекладу може зосереджуватися на практиці або на теорії, або ж на обох відразу. Iсторія практики перекладу розглядає такіпитання: що переклада- лося, хто перекладав, за яких обставин, у якому культурному та суспільно-полі-

тичному контексті. Iсторія теорії перекладу вивчає: що казали перекладачі про своє ремесло, як у різні часи оцінювали переклади, які рекомендації робили, яким чином думки про переклад пов’язані з поглядами на літературу, мистецтво свого часу. Крім того, якщо теорія і практика перекладу досліджуються водночас, то вивчають такі питання: як пов’язані між собою практика та погляди на переклад; як визна-чити релевантність текстів про переклад [28:101].

Прийнято вважати, що вперше увагу до питання ролі перекладу в історії літе- ратури привернув Едмон Карі, який проголосив, що “зазвичай, створенню само- стійної літератури передує переклад, який є великим акушером літератур” [18:126], і що лише нещодавно перекладознавці та літературознавці зрозуміли вагу вивчення перекладів як частини історії літератури. “Hе бачу, як можуть науковізусилля з описання літературної полісистеми та пояснення механізмів її дії … належним чином прогресувати, якщо не зважати на перекладну літературу”, стверджує, скажімо, I. Iвен-Зогар (переклад наш. – О. К., В. П.) [20:118-119]. Hавіть більше, саме вивчення перекладу щодолітератури розкриває справжню історію контактів та впливів, що і є літературною історією, і як наголошував Андре Лефевер, “пока- зуючи велетенську роль, яку відіграли переклади у розвитку літератури, можна навіть говорити про “літературну поліглосію” як основу всієї європейської літе- ратури, починаючи з Cередніх віків, і всієї неєвропейської, починаючи з XIX ст.” (переклад наш. – О. К., В. П.) [23].

Однак ще в 1920-х роках М. Зеров у підручнику “Hове українське письмен- ство” [5] вперше розглядав переклад “як повноцінний складник національної літе- ратури” [10]. Г. Кочур оцінював перекладну літературу як невід’ємну частину української літератури, частину, що варта уваги вчених, і саме його історичні дослідження засвідчували чільну роль перекладної літератури у націєтворенні. Він шкодував, що “в курсах історії української літератури та навіть і в статтях чи моно- графіях, присвячених окремим письменникам, аналізу їх перекладівмайже ніколи не знаходимо” [8:92].

Cтворення справді сучасної теорії перекладу неможливе без попереднього створення його історії, а найкращим шляхом для цього є дослідження національних традицій розвитку перекладу та перекладацької думки. Однією з основних проблем створення історії перекладу, як і будь-якої іншої спеціальної історії, є проблема структурування подій минулого. Багато вчених відзначають важливість періоди- зації для дослідження історії (наприклад, [3; 4; 21; 22]). Безсумнівно, періодизація надзвичайно дієвий метод аналізу та упорядковування матеріалу.Однак справу вона має з винятково складними явищами, а тому неминуче перекручує та спрощує історичну дійсність. Можливо, саме з цієї причини низка дослідників принижує значення процедури періодизації, а часто й прямо протиставляє поняття процесу та стадії яквзаємовиключні [12:238]. Дійсно, усякій періодизації властиві однобіч- ність та певні розходження з дійсністю. Однак, ці спрощення, надумку К. Ясперса

[13:52], можуть служити стрілками, які вказують на істотні моменти. Cучасна історична наука визнає факт “розмитості” хронологічних меж між стаціонарними періодами історії в рамках перехідних періодів, які ще зберігають риси попередньої епохи, але вже набувають обриси наступної. Доречно згадати слова французького історика Люсьєна Февра про те, що “кожна епоха має свій Рим, своє Відродження, своє Просвітництво”. C. Баснет [16] пише про “одну велику підступну вовчу яму: періодизацію, або поділ історії літератури”. Далі це своє висловлювання вона коментує: “Практично неможливо встановити періоди з датами, бо, як вказує [Юрій] Лотман, людська культура – це динамічна система. Cпроби виділити етапи розвитку культури в межах жорстких часових рамок суперечать цьому динамізму” (переклад наш. – О. К., В. П.) [16:41]. Періоди − це ті сутності, які ми із задоволен- ням тавруємо, і все ж без яких не можемо обійтися. Можливо, найліпше висвітлив штучний характер усяких періодизацій французький історик Марк Блок: “Поняття “Cередні віки”, по суті, існує завдяки своїй вузькій педагогічній корисності; адже воно дозволяє нам структурувати навчальні програми і забезпечує нас єдиним ярликом для позначення наукових прийомів, розповсюдження яких далеко не чітко встановлюється в межах традиційних дат. Медієвіст вміє читати старовинні руко- писи, може проаналізувати старовинну грамоту, знає старофранцузьку. Безперечно, це немало. Однак, цього недостатньо, аби шляхом точного поділу на періоди ство- рити науку, що ґрунтується на дійсності” [17:99].

Hа жаль, питанням періодизації практики перекладу чи перекладознавства не відводиться належної уваги, що призводить до значних труднощів із систематизацією накопичених фактів. Зокрема, побудова періодизації вимагає дотримання однакових критеріїв. Водночас немало періодизацій не мають чітких засадничих критеріїв, або ж ці засади еклектичні й змінюються від етапу до етапу. Hавіть більше, різні періоди- зації перекладу за останні півстоліття демонструють відмінність поглядів та підходів. У той час як одні зосереджені на практиці перекладу, інші віддають перевагу тео- ретичній думці про переклад. Ці періодизації дозволяють нам сконцентрувати увагу на реальних фактах перекладу або на міркуваннях навколо нього, завдяки чому ми краще можемо визначити переклад, розтлумачити і навіть проаналізувати переклади у їхньому власному контексті. Періодизація відбиває пріоритети, цінності та розу- міння сил, спрямованих на консервацію, і сил, спрямованих на зміни.

Iсторичний характер перекладу найперше помітний у послідовності різних методів у межах єдиної культури [27]. У “Західно-східному дивані”, точніше у при- мітках до цієї збірки поезій, Й. В. Tете розрізняє три методи перекладу поезії, що існували в практиці німецьких перекладачів у три різні періоди [2]. Ці історичні відмінності базувалися на рівні відповідності перекладу чужомовному текстові. А оскільки кожен з перекладачів, яких згадував Й. В. Tете, вважав свій переклад точним, то з його нотаток випливало, що зміна методу перекладу відбиває зміни стандартів точності.

Болгарський дослідник Александр Людсканов запропонував (1969 р.) структу- рувати практику перекладу, розбивши її на чотири етапи[24]: 1) послівний пере- клад за часів античності; 2) смисловий переклад від I ст. н. е. до XV ст.; 3) вільний переклад з XVI по XVIII ст.; 4) адекватний переклад від XIX ст. дотепер (тобто, у цьому випадку, на кінець 1960-х років). Ця періодизація, відбиваючи позиції лінг- вістичногопідходу до дослідження перекладу, ґрунтувалася на “привиді” інваріан- ту перекладу.

Дж. Штайнер, спираючись на ідеї Й. В. Tете, запропонував періодизазацію, яка також складалася з чотирьох етапів, проте всю практику перекладу від Цицерона до кінця XVIII ст. він відніс до одного періоду, названого “емпіричною або суто практичною фазою”, бо уявляв його як “добу первинних висловів та технічних приміток” [26:236]. Другий етап, за Дж. Штайнером, відповідає герменевтичному підходу, коли переважали теорія та міркування про те, що означає зрозуміти текст. Hа цій стадії тема перекладу набуває відчутно філософського присмаку, а тягнеться цей етап від Фрідріха Шляйєрмахера (1813) до Валері Лярбо (1946). Tретій етап – машинного перекладу та формальних методів – розпочинається у 1940-і і закінчу- ється у 1970-і. Hа цей етап частково накладається четвертий, що виникає на по- чатку 1960-х і має міждисциплінарний характер.

Iншу періодизацію запропонував іспанський науковець Xуліо-Cезар Cантойо (1987) [25]: перший етап – виключно усного перекладу –триває з доісторичних часів до середини III тисячоліття до н. е.; другий етап – письмового перекладу – припадає на період від середини III тисячоліття до н. е. до часів Цицерона; третій період, коли починають аналізувати переклади, охоплює час від Цицерона до кінця XVIII cт.; четвертий період характеризується “справжніми” теоретичними розмір- ковуваннями, і починається з Еліґзандера Tайтлера (1791) та Фрідріха Шляйєр- махера (1813) і триває до 1980-х років.

Періодизація француза Мішеля Балляра (1992) [15] включає п’ять періодів: I – названий “Джерела” – тягнеться від передісторії до IV ст. н. е.; II – період еста- фети або ретрансляції – триває від V ст. до XIV ст.; III – період, коли переклад сприяє відкриттю нових земель і розширює перед людством обрії розвою – XV ст. – XVI ст.; IV – період “Les Belles infidèles” – XVII ст.; V – період “Розходження та реакцій” –починається в XVII ст. і закінчується Вальтером Беньяміном (1892– 1944).

Методологічною основою історії думок про переклад австралійця Гаррі Еве- лінга [14] є підхід до історії ідей з позицій дискурсного аналізу, розроблений фран- цузьким мислителем Мішелем Фуко. Адаптуючи працю Дж. Штайнера [26:248-249], Евелінг ділить історію дискурсу про переклад на чотири періоди: 1) “традиційний” період – від початку нашої ери до кінця XVIII ст., що був періодом “безпосередньої зосередженості на емпіриці”; 2) період “теорії та герменевтичного пошуку”, що постав з німецького романтизму десь на початку XIX ст.; 3)“модерний” період, що

охопив значну частину XX ст., коли істотно домінував лінгвістичний підхід; 4) сучасний період, епоха “перекладознавства”, що охоплює часи публікації книжки Штайнера та подальші роки після неї.

Британська дослідниця C. Баснет класифікує історію перекладознавства лише за напрямками і виділяє цілу низку таких напрямків: вільний та буквальний пере- клад, наслідування та запозичення, “прикрашальні переклади”, романтизм та пост- романтизм [16].

У спробі відтворити цілісну картину такої надзвичайно широкої царини, як погляди на переклад за часи його існування, Е. Честерманвиокремлює вісім вели- ких мемів (memes) [19:20-49]. Прикладами мемів, як елементів передачі культури або наслідування, можуть служити мелодії, ідеї, стиль одягу, крилаті вирази, техно- логії гончарства чи будівництва арок тощо. Меми еволюціонують, тому необхідно вивчати історію перекладу. Поширюючись, меми мутують, часом істотно, і тому історію перекладу можливо розглядати як еволюціюперекладацьких мемів; тобто як послідовність ідей, що приходять і відходять унаслідок певних соціокультурних причин та бажань носіїв мемів. У різні історичні періоди помітні тенденції до домі- нування різних перекладацьких мемів, і в кожному з них, очевидно, надається особ- ливого значення якомусь конкретному аспекту перекладу. Hа першому етапі (“мем Cлова”) увага зосереджується на семантичних та лексичних питаннях, на загально- прийнятих значеннях слів. Hа другому етапі (“мем Cлова Божого”) підкреслюється вірність джерельному тексту і на перший план виносяться питання форми, причому йдеться про те, що й граматична форма також має значення. Hа третьому (“Рито- ричному”) етапі початкова вірність перекладача тексту-джерела зміщується в на- прямі до читача, і підкреслюється важливість плавного невимушеного стилю цільо- вої мови. Hа четвертому етапі (“Логос”) надається перевага творчості перекладача та збагаченню через переклад цільової мови; ставлять під сумнів ідеал невимуше- ності стилю перекладу та виносять на передній план естетичні питання. Hа п’ятому (“Лінгвістичному”) етапі йдеться про важливість порівняльних досліджень, розгля- даються подібності та відмінності в мовних системах, відношення між системами джерельної та цільової мов. Hа шостому (“Комунікативному”) етапі згадують про наявність комунікативної події, в якій бере участь перекладач, та підкреслюються функціональні й прагматичні аспекти повідомлення. Hа сьомому (“Етапі мети”) зазначаються можливості, якими користуються перекладачі (та інші учасники про- цесу перефразування), та підкреслюється, як переклади функціонують у своїх ці- льових культурах, узгоджуючись з нормами чи порушуючи їх. Останній, восьмий етап (“Когнітивний”) повертає нас назад у центр усієї операції, до мозку пере- кладача, щоб з’ясувати, які рішення там приймаються і чому. При діахронічному розгляді кожен мем виступає частково як реакція на попередні комплекси мемів, а частково як реакція на інші зміни в навколишній сукупності таких поглядів. При синхронному розгляді сліди попередніх мемів можна звичайно спостерігати і в

комплексі поглядів певного періоду. Поточний мем містить сліди всіх цих комп- лексів, причому з перевагою деяких з них [19:49].

Як же пов’язані між собою періодизації світового перекладу та перекладознав- ства з періодизаціями українського перекладу та українського перекладознавства?

Г. Кочур зазначав, що “ми погано знаємо своє перекладацьке “господарство” i не докладаємо особливих зусиль, щоб його пізнати краще. Адже високий рівень мистецтва перекладу, позначений іменами Рильського, Бажана, Лукаша, – це наслідок роботи не лише їх самих, нетільки їх сучасників, … не одного покоління. Це тільки вершина розвитку перекладацької справи в українській літературі. Кожен сучасний перекладач, та й не тільки перекладач, … повинен знати й нашу перекла- дацьку традицію, історію розвитку українського перекладу” [9:132]. Задля систе- матизації фактів з історії українського перекладу та їхнього аналізу за змістовими параметрами Г. Кочур пропонує періодизаціюрозвитку перекладацького мистецтва в Україні [8]. Щодо т. зв. дожовтневого перекладу Г. Кочур вважає потрібним виок- ремити три етапи: 1) початкового періоду, коли “незначний розвиток тодішньої лі- тературної мови та міцний вплив стилістики I. Котляревського штовхали тодішніх перекладачів на шлях травестування” (напр., П. Гулак, C. Гребінка) [8:92]; 2) періо- ду, коли поступово запанував переклад, заснований на фольклорних пісенних заса- дах, зукраїнізований переклад (C. Руданський) [8:92]; 3) третій етап, що поставив український переклад назагальноєвропейський рівень (П. Куліш, П. Hіщинський, М. Cтарицький, I. Франко, Б. Грінченко, П. Грабовський, Леся Українка та група перекладачів навколо неї) [8:93]. У пожовтневому періоді (статтю “Всесвіт” при- урочив до 50-річчя жовтневих подій 1917 р.) Григорій Кочур виокремлює, озна- чивши часові межі досить умовно, три стадії [8:95-97]: 1) перші 15 пореволюційних років (тобто, до 1933 р.) – “період великого піднесення й активізації перекладацької діяльності” (при цьому виділяв перекладацьку діяльність М. Зерова, М. Рильського, В. Підмогильного, В. Cамійленка, П. Филиповича, М. Драй-Xмари, Д. Загула, I. Ку- лика, М. Калиновича, П. Tичини, М. Бажана, сходознавця П. Ріттера), видання вперше багатотомних зібрань творів перекладних авторів (Мопассана, Франса, Джека Лондона, Золя тощо) та розвиткутеорії перекладу (М. Зеров, C. Родзевич, П. Филипович); 2) 7–8 років перед війною та перші повоєнні роки (тобто, включно 1953–1954 рр.) – період спаду перекладацької активності та нерідко перекладу з мови-посередника, хоча при цьому і названо здобутки (Ю. Корецький та хресто-матія О. Білецького); 3) період активізації перекладацької діяльності та поява пере- кладів, на яких можуть повчитися й автори оригінальнихтворів (“Декамерон” М. Лукаша та “Одіссея” Бориса Tена), а також “пожвавлення критичної думки довколо питань перекладу” (О. Кундзіч).

Якщо Г. Кочур запропонував періодизацію української перекладацької тради- ції, то періодизація T. Шмігера [11] розглядає історію перекладознавства. Вона залежна від історичного розвитку нації, і в ній автор виокремлює чотири періоди

розвитку: 1) критико-теоретичний (від Iвана Франка та початку XX ст. до Першої світової війни); 2) становлення перекладознавства як наукової та навчальної дис- ципліни в Україні (кінець 1910-х – початок 1940-х років); 3) становлення україн- ського перекладознавства у всесоюзному контексті (від кінця 1940-х до початку 1970-х років); 4) перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань (від середини 1970-х дотепер).

Отже, можна зробити висновок, що періодизації національної традиції, запро- поновані українськими дослідниками, засвідчують наявність в еволюції української практики перекладу певних типологічних паралелей з іншими традиціями, і що українське перекладознавство розвивається в річищі світового.

  • Вернадский В. И. Из истории идей / В. И. Вернадский // Русская мысль. – 1912. – № 10. – C. 123–138.
  • Fете M. В. Переводы / Й. В. Гете // Гете Й. В. Западно-восточный диван / Й. В. Гете ;изд. подгот. : И. C. Брагинский, А. В. Михайлов. – М. : Hаука, 1988. – C. 324–329.
  • Fринин Л. Е. Периодизация истории: теоретико-математический анализ / Л. Е. Гринин// История и математика: проблемы периодизации исторических макропроцессов / ред.: А. В. Коротаев, C. Ю. Малков, Л. Е. Гринин. – М. : КомКнига ;УРCC, 2006. – C. 53–79.
  • Мигунин В. Д. Tипология и функции периодизации / В. Д. Жигунин // Периодизация все- мирной истории / А. C. Шофман (ред.). – Казань : Изд-воКазан. ун-та, 1984. – C. 5–19.
  • Зеров M. К. Hове українське письменство / М. К. Зеров // Зеров М. К. Українське письменство / М. К. Зеров ; упоряд. М. Cулима ; післямова М. Москаленка. – К. : Основи, 2002. – C. 5–104.
  • Зорівчак Р. Григорій Кочур як історик українського художнього перекладу / Р. Зорівчак// Григорій Кочур і український переклад : матеріали між нар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 17–28.
  • Зорівчак Р. П. У духовно-культурному полі Григорія Кочура – теоретика й історика українського перекладу / Р. П. Зорівчак // Кочур Г. Література тапереклад. Досліджен- ня. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт. вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – C. 1–63.
  • Кочур F. П. Здобутки і перспективи / Г. П. Кочур // Всесвіт. – 1968. – № 1. – C. 92–97.
  • Кочур F. П. Hа перекладацькі теми / Г. П. Кочур // Дніпро. – 1965. – № 6. – C. 128–136.
  • Шмігер Т. Перекладознавчий доробок Миколи Зерова / T. Шмігер // Вісник Львів. ун-ту. Cерія іноземні мови. – 2005. – Вип. 12. – C. 289–296.
  • Шмігер Т. В. Iсторія українського перекладознавства XX сторіччя : ключові проблеми та періодизація : автореф. дис. на здобуття наук. ступеняканд. філол. наук : спец. 10.02.16 “перекладознавство” / КHУ імені Tараса Шевченка / T. В. Шмігер. – К., 2008. – 20 с.
  • Штомпка П. Cоциология социальных изменений / П. Штомпка. – М. : Аспект-пресс, 1996.
  • Ясперс К. Cмысл и назначение истории / К. Ясперс. – М. : Республика, 1994.
  • Aveling H. A Short History of Western Translation Theory / H. Aveling // Text. – 2004. – Vol. 8. – No 1. – http://www.gu.edu.au/school/art/text
  • Ballard M. De Cicéron à Benjamin. Traducteurs, traductions, réflexions / M. Ballard. – Lille : Press Universitaires de Lille, 1992.
  • Bassnett S. Translation Studies / S. Bassnett. – London ; New York : Routledge, 1980.
  • Bloch M. Apologie pour l’histoire ou métier d’historien / M. Bloch. – Paris : Armand Colin, 1949.
  • Cary E. La traduction dans le monde moderne / E. Cary. – Geneva : George & Cie, 1956.
  • Chesterman A. Memes of Translation: The Spread of Ideas in Translation Theory /A. Chesterman. – Amsterdam : John Benjamins, 1997.
  • Even-Zohar I. The Position of Translated Literature within the Literary Polysystem / I. Even- Zohar // Literature and Translation : New Perspectives inLiterary Studies ; ed.: James S. Holmes, José Lambert, Raymond van den Broeck. – Leuven : Acco, 1978. – P. 117–127.
  • Gellner E. Plough, Book and Sword : The Structure of Human History / E. Gellner. – London: Collins Harvill, 1988.
  • Green W. A. Periodizing World History / W. A. Green // History and Theory. – 1995. – Vol. 34, No. 2. – P. 99–111.
  • Lefevere A. Mother Courage’s Cucumbers : Text, System, and Refraction in a Theory of Lite- rature / A. Lefevere // Modern Language Studies. – 1982. – Vol. 12, No 4. – P. 3–20.
  • Ljudskanov A. Traduction humaine, traduction mecanique / Alexandre Ljudskanov // Docu- ments de linguistique quantitative. – 1969. – № 2.
  • Santoyo J.-C. Teoria y Critica de la traduccion: antologia / Julio-Cesar Santoyo. – Bellaterra : Publicacions de la Universitat Autonoma de Barcelona, 1987.
  • Steiner G. After Babel : Aspects of Language and Translation / G. Steiner. – New York ; London : Oxford University Press, 1975.
  • Venuti L. Translation, History, Narrative / L. Venuti // Meta. – 2005. – Vol. 50, No 3. –P. 800–816.
  • Woodsworth J. History of Translation / J. Woodsworth // Routledge Encyclopedia of Translation Studies. – London ; New York : Routledge, 1997. – P. 100–105.

За темою