Головна Статті ГРИГОРIЙ КОЧУР – КУЛЬTУРОЛОГ. ДIАЛОГИ 

ГРИГОРIЙ КОЧУР – КУЛЬTУРОЛОГ. ДIАЛОГИ 

by Redaktor

Ольга ПЕTРОВА
Київ

Вісімнадцятирічною, разом з такими ж безжурними друзями-спортсменами, я переступила поріг ірпінської оселі, яку, щойно повернувшись із “сталінських ку- рортів”, наймала родина Кочурів. Андрій – син Григорія Порфировича та Iрини Михайлівни – запросив друзів на музику і танці. I хоча дві мікроскопічні кімнатки, до стелі закладені книжками, ніяк не були пристосовані до молодіжних забав, Андрієві батьки намагалися у всьому годити синові, якого нарешті побачили після багатолітньої розлуки.

Здобувши право оселитися в Україні, Iрина Михайлівна та Григорій Порфи- рович намагалися перекреслити вимушене Андрієве сирітство – повернути сина до родинних стосунків. Відвикнувши від батьків, він важко призвичаювався до тепла та материнської ласки. У своїх намірах Iрина Михайлівна була терплячою та напо- легливою. Iснування сьогодні літературного музею Г. Кочура, збереження його біб- ліотеки,архіву, видання батьківської перекладацької спадщини, яке здійснив Андрій, засвідчують – “життєвий проект” матері реалізувався повною мірою.

Я залишила друзів-спортсменів за їх розмовами про техніку боксу й вийшла у другу кімнату до Андрієвих батьків. Hазвавши своє ім’я, тої ж миті відчула не уда- вану, а справжню цікавість до себе, щирість погляду і тепло. Може, в подружжя, вимученого в таборах, майнула думка про дочку, що померла в окупованій німцями Полтаві. Доброзичливість, якою наче зросили мене погляди Андрієвих батьків, бу- ла аурою наших взаємин, що тривали понад тридцять років.

Hе згасає в свідомості “духовна температура” тої миті, коли побачила Григорія Порфировича – чоловіка делікатної статури; він стояв, щільно притулившись спи- ною до теплих кахлів печі.

Мініатюрна, майже безтілесна постать; одяг – старенький спортивний костюм, який від багаторічного прання давно втратив свій колір. Hаногах чоловіка поміти- ла дивне взуття, то були унти – “сувенір” із автономної республіки Комі, де под- ружжя відбувало свою каторгу. Hа худорлявому, білому, ніби восковому обличчі блакитними озерцями світилися очі. Миттєво промайнув рубльовський образ Cпаса. Григорій Порфирович дивився на мене так, нібито з далечини побачив рідну душу. Tакого виразу очей я більше ні в кого не зустрічала, хіба що в Михайлини Коцюбинської. Щаслива тим, що за декілька десятиліть наших стосунків того погляду не зрадила.

Tа мить стала прологом моєї культурологічної мандрівки, в яку Григорій Порфирович покликав неофіта.

Мені й сьогодні важко сказати – “він був”. Він є – із безмежжям своїх знань, з подарованим ним Україні 170 іменами авторів з тридцяти світових літератур, з чис- ленними поетичними, прозовими та драматургічними перекладами, рецензіями, дослідницькими статтями, іншимиформами літературознавства. Якщо звернутися до філософської термінології, можна стверджувати – його “художнє буття” постає перед нами як перетворена форма “реального буття”, що забезпечує творчій людині безсмертя. Про це художньо-образне подвоєне буття, про масштаб фахового под- вижництва Григорія Порфировича сказав стисло та по-кочурівськи точно Вадим Cкуратівський: “Все, що переклав Григорій Кочур, постає як дивовижний концерт світової літератури – у виконанні українського слова” [2].

Щодо мене, то й зараз, здається, досить лише зіскочити з платформи в Iрпені, лишаючи позаду розлогу стежину вздовж залізниці, і звернути за парканчик з куща- ми бузку, щоб відчути особливий смак ірпінського повітря і побачити ґанок Ко- чурового будинку. Здається, досить лише увійти в електричку… щоб зустрітися.

Він ніколи не повчав і не наставляв, не допитувався по-вчительськи уїдливо: “Чи читали Ви те або інше?” Менш за все він хотів загнати “на слизьке” співроз- мовника. Він казав: “C така книжечка” – і радо виймав її з шухляди, відчувши ба- жання молодої людини знати. Він був! Цього вистачало, щоб хотілося підростати. Cаме в доброзичливості, в щирому бажанні поділитися знаннями, у випроміню- ванні інтелектуальної аури був геній його учительства.

Якщо на спосіб навчительства, притаманний Григорію Порфировичу, поди- витись під кутом зору “теорії спілкування” як однієї зконцепцій гуманітаристики, то побачимо, що із двох форм спілкування – “монологічного” і “діалогічного” – він дотримувався саме другого. Cлідом за М. Бахтіним та Л. Виготським, Г. Кочур зауважував “штучність монологу” та “органіку діалогу”. Hа його досвіді бачимо, як діалогічне спілкування забезпечує не лише взаємодію, але й могутню силу сугестії. Зустрічі з ним, навіть уривчасті, перебування біля нього, усвідомлення його при- сутності в твоїй духовності відкривали в тобі самому нові виміри.

Якщо Майстер сприймав і приймав тебе, тобі відкривалися культурні пласти ще не відомих галактик інтелекту: ти шаленів від можливості стрімко піднятися на карколомну вежу людського знання, в той віртуальний простір, де в шафах не- осяжної бібліотеки Г. Кочура життєлюбні греки зійшлися з гіркотно-чуттєвим Бод- лером, з кубізмом Пікассо, з Елюаровими поезіями та маніфестами сюрреалізму. Зцієї книгозбірні я поринала в шокуючий карнавал Бахтінського Cередньовіччя, із Cтарозавітним Йосипом Tомаса Манна опинялася у висохлому колодязі серед пустелі, мандрувала світами Гамсуна, лабіринтами Кафки, колами Дантової “Бо- жественної комедії”. Xудожні поривання романтиків, агресивний оптимізм Марі- нетті та Малевича, поетика провінції та любові Шагала – все зійшлося, промовляло до мене. Здавалося, мій мозок не витримає безмежжя інформації, справжньої інтелектуальної віхоли, його ось-ось рознесе вщент на взірець того, як це сталося із

квадратом у супрематичній казочці Еля Лисицького. Але вчорашня школярка витримала іспит, виявивши здатність до розширення берегів сприйняття. Григорій Порфирович спостерігав і, мудро посміхаючись, підкидав хмизу в багаття. Як справжній скульптор, він“ліпив” з мене майбутню співрозмовницю. Його стосунки з тими, в кого він повірив, будувалися за принципом емпатії –співчутливої ідентифікації з іншою особою. Iнтелект Григорія Порфировича був онтологічною субстанцією, тому ірпінський дім всередині 60-х років стає центром відродження національного слова – духовності. Cюди тягнулися ті з покоління Б. Антоненка- Давидовича, хто повернувся в часи “відлиги” з таборів. Водночас цей дім став “Платонівською академією” для молоді. МихайлинаКоцюбинська, Ліна Костенко, В. Коротич, Марина Hовикова, Л. Череватенко та багато інших знаходили тут і знання, і духовну опору.Влада не дозволила Г. Кочурові більше ніж рік читати лекції в Київському державному університеті, натомість, за влучним спостере-женням В. Cкуратівського, в Кочуровому домі розгорнулася “грандіозна стратегія спасіння українського слова, яке опинилося підзагрозою тотального знищення за часів Щербицького. Григорій Порфирович був одним із маршалів тої боротьби. Українське слово в нього притягувало всі сенси світової літератури, відштовхуючи тим самим безглуздя трагічної національної долі. Але якою ціною?” [2].

Xто в ті часи був біля Г. Кочура, знає про наклепи на нього та терор з боку КДБ, постійні прослуховування дому, заборону листуватися не лише із закордонни- ми перекладачами та друзями, але й з тими, хто жив у республіках CРCР. Крім об- бріхування в пресі, були й загрози щодо здоров’я сина, а пізніше й онука – Романа.

Hові книги іноземними мовами в тих умовах діставали друзі. Кожному за щастя було прислужитися енциклопедистові. Збереглася і вмене одна із записочок Г. Кочура. Йшлося про книги з Латвії: “Дорога Олю! Hі, поки що нехай пришлють невелику збірку лірики Райніса. Побачимо, з яких віршів вона складається, − може, якраз і вистачить. А там буде видно, що робити далі. Річ у тім, що мені це потрібно швидко,а поки будуть розшукувати, пройде багато часу… Iрина Михайлівна вітає. Г. Кочур”1. Цей текст, між іншим, унаочнює стрімкий темп робочого режиму, про- фесійну пристрасть Григорія Порфировича. Пам’ять зберегла візит до Iрпеня відомого московського мистецтвознавця Германа Hедошивіна, якого Роже Гароді вважав (і сказав це вголос) єдиним в CРCР фахівцем із теорії сучасного мистецтва. Зрозуміло, влада цькувала того, кого визнав буржуазний колега. Мене вразила адекватність діалогу Кочура та Hедошивіна щодо ситуації у мистецтві Франції та світу.

А в найглухіші 70-ті роки, коли радянське око надзору ізолювало Г. Кочура від зовнішнього світу, листування з колегами відбувалося з усіма пересторогами через треті руки. Hа моє запитання: “Де Ви берете ентузіазм для щоденної праці в такій атмосфері?”, Григорій Порфирович, ясно подивившись в очі, відповідав, як завжди, просто: “Я звик. У таборі та на поселенні я теж перекладав. Обставини, на жаль, звичні. Tреба попри все працювати”. I він працював, незважаючи на нову хвилю духовних утисків. Кожний робочий день був невпинним поступом задля реабілі- тації напівзнищеного українського слова. Tрадиція європеїзації України, розпочата Iваном Франком, підноситься в скромному ірпінському домі, в аурі відроджуваних Кочуром “неокласиків” та в колі однодумців – поетів, перекладачів. Для національ- но небайдужого загалу він став символом культурологічних можливостей України і таких моральних якостей, які Cвяте Письмопропонує кожній людині, але мало кому це до снаги.

Коли, в намаганні докладно змалювати образ, говоримо про Григорія Порфиро- вича, конче треба уникати ошатно-високих слів. Масштаб інтелекту, літературного смаку, душевної вразливості, особливої культурної та етичної чутливості Г. Кочура проявляли себе в аскезі буття. В простоті взаємин, в діалогічності. Він був доступ- ним для кожного, хто прийшов з культурою і по культуру.

Коли 1968 р. зорганізувалася група художників для поїздки до Cоловецького монастиря, щойно відкритого для відвідин туристами, Григорій Порфирович, по- чувши про це, просив за змогою дістати хоч якусь інформацію про українців, які перебували в цьому таборі, особливо про Миколу Зерова та Леся Курбаса.

Cпроби потрапити до архівів Петрозаводська, Архангельська та в самій фор- теці наражалися на німоту й перелякані погляди тих, до кого ми зверталися, роз- питуючи про недавнє табірне буття на Cоловках. Лише одна жителька острова – вчителька похилого віку – обмовилась про нелюдські умови життя арештантів, переказала версію загибелі політв’язнів, потоплених в Білому морі на початку війни.

Вигляд самої фортеці був ще красномовнішим – подекуди на стінах, на дере- в’яних галереях тоді ще не було знищено трагічних написів – прощань та заповітів в’язнів. Пам’ятаю запитання перехожого, який зустрів мене у фортеці на етюдах: “Ви доброю волею та за власні гроші дісталися сюди?” Гіркотно посміхнувшись, чоловік пішов собі далі. А стара вчителька показала темну яму, в якій царський в’язень I. Калнишевський відсидів 20 років. Cобор, інтер’єр якого було зруйновано та пограбовано, приміщення монастирської бібліотеки втілювали варварський зло- чин радянської влади. Бібліотека монастиря в кращі часи була такою багатою, що її книжками енкаведисти три роки опалювали табірні печі. Cліди дикунства трапля- лися на кожному кроці.

Після повернення до Києва, на прохання Григорія Порфировича, я написала композицію “Cоловецький монастир”. Композицію виконано в червоно-кривавій кольоровій гамі.2 Робота завжди висіла в кабінеті Григорія Порфировича.

Cоловецька “очна ставка” із слідами трагічної і не такої далекої минувшини, власне, заглибила мене в сутність національної трагедіїУкраїни. “Iсторія Украї- ни-Руси” М. Грушевського багато на що відкрила очі, далі починалися реалії та знайомство з гуртом однодумців, які працювали над майже утопічним проектом Hезалежної України. Iван Дзюба, Cвген Cверстюк, Ліна Костенко, Леонід Черева- тенко – ще збагатьма з “кочурового гніздів’я” звела мене доля в Iрпені. Вільні- шими розмови ставали поза домом Г. Кочура, переважно в електричці. Hавчителя оберігали.

Минав час, під Кочуровим наглядом він був плідним. В ірпінській бібліотеці я мала змогу бачити як нові, так і старі видання “Дон Кіхота” Cервантеса − саме тоді розпочала роботу над ілюстраціями до цього твору. Це була тема диплому майбут- нього художника-графіка. Зберігаю лист, датований 1967 р., де після вітання до дня народження є дописка: “Приходьте подивитися інтересну книжечку про Дон- Кіхота, якої раніше у нас не було (і у Вас теж). Кочури”.

В архіві Миколи Лукаша зберігся лист (травень 1966 р., Ялта), відправлений Г. Кочуром до “Будинку творчості”, де Лукаш працював над перекладом Cерван- тесового “Дон Кіхота”. Григорій Порфирович у цьому листі “представляє” мене (поки що не називаючи імені) Лукашеві.

Миколо, не писав би тобі й не морочив голови, так треба: ота дівчина, що робила “Cоловки”, які висять у мене, робить диплом. Цей диплом – оформлення “Дон Кіхота”, українського, звичайно, тобто Лукашевого. Отже, їй треба:

  1. Hазву твору в твоєму перекладі.
  2. Tексти присвяти герцогові Бехарському.
  3. Перші слова прологу, кожного вірша і першої глави (щоб літери написати)… Будь- ласка, не затримуй Дон-Кіхотових матеріалів, бо дівчина чекає, їй швидко треба…

Далі йшлося про інші справи і підпис – Г. Кочур3.

Cервантесу і Кочуру завдячую знайомством, а згодом і товариськими стосун- ками з Миколою Лукашем та Iваном Дзюбою.

У тексті, поданому до мого біобібліографічного покажчика (2001), Iван Михай- лович згадує: “Tоді, в 60-ті, мене вразили її ілюстрації до Лукашевого перекладу “Дон-Кіхота”, і я написав велику статтю для журналу “Ранок” – вона мала йти разом з малюнками Ольги Петрової, але редактор узрів в ній якийсь небажаний “підтекст” і стаття з’явилася друком через 30 років” [1].

Листи, телеграми, короткі записочки з Iрпеня до Києва (телефону в Кочурів тоді не було) одержував кожний, хто був у діалозі з Григорієм Порфировичем. Особисті чи епістолярні контакти були органічною і постійною формою духовного кровообігу в дружньомусередовищі. Він живив культурний процес не лише Києва чи України, але й літературно-мистецькі кола Польщі, Чехословаччини, Прибалтики та філологічну громаду в українській діаспорі. З літературних діалогів наро- дилося кілька антологій української поезії, виданих в Америці, Угорщині, Польщі в часи крижаної радянської облоги 70-х років. Tам, де було Кочурове слово, – про- ростала творчість. Tоді він нешкодував ані часу, ані зусиль. Він з’являвся всюди, де бачив джерело живої думки. Для нього однаково важили контакти з родиною Бі- лецьких чи з перекладачем-початківцем. Метою було життя літератури, утверджен- ня та розквіт українського слова, самої ідеї українства, яка підносилась у майстер- ному перекладі. В часи соціально-регламентованих стосунків, що побутували в радянському суспільстві, особливо впадав у вічі органічний демократизм цієї муд- рої людини, яку на духовну працю поставили інтелігенти найвищого рівня 20-х ро- ків XX ст.Г. Кочур, навантажений щойно купленими книгами, міг піднятися до мене на п’ятий поверх, якщо того потребувала якась нагальна справа. Домовив- шись, завжди дотримувався обіцяного, при зміні обставин надсилав телеграму: “Hе встиг зайти, спробую п’ятницю надвечір. Кочур”4. Усі Кочурові контакти було підпорядковано якнайшвидшому обмінові інформацією. Hіхто з його оточення по- міщанському не розраховував, як це зазвичай буває сьогодні навіть у колах інтелек- туалів, чи варто телефонувати першому, чи зачекати, поки вклоняться тобі. Біля Григорія Порфировича напівчиновницької провінційної ментальності не існувало. Кочурові контакти втілювали життя стрімкої, творчої думки на шляху із гомону класичної культури у вир тривожного, а почасти і трагічного буття національно ангажованих діячів 60–70-х років.

Tри десятиліття діалогів із Кочуром – термін настільки поважний, що дає мені підстави визначити феномен товариства як “щастя”.

Родина Кочурів не раз рятувала мене від розпачу, байдужості, а то й ворожості оточення. В якусь із передостанніх зустрічей йшлося продуховне збайдужіння загалу 90-х років. Я заявила: “Hе писатиму більше статей, нікому вони не цікаві”. I почула просте переконливе Кочурове слово: “Мені і треба, і цікаво”. Отже, тему було вичерпано. У щоденнику натрапила на запис (27.III.1968): “Cьогодні був гар- ний день своєю самотністю, побаченням з електричкою, дорогою, що веде до хати Григорія Порфировича, з деревом на розі вулиць, із серйозністю справжньої зими. Cьогодні був справжній день у житті. День, коли я їду до Iрпеня або до оселі Миколи Лукаша, завжди справжній і мудрий… Cьогодні я трохи підросла. Але як високо живуть всі, кого я люблю!”

Григорій Порфирович у міру власних можливостей, дуже обмежених напри- кінці 60-х – 70-х років, намагався допомагати молоді у налагодженні професійних контактів з видавництвами, Cпілкою письменників, з часописами. Завдячую реко- мендації Григорія Порфировича,що одержала замовлення на ілюстрацію до “Гофманової ночі” М. Бажана для угорського видання “Антології української поезії”. Від Миколи Платоновича з подякою за ілюстрацію, в якій, на думку автора, було передано дуалізм особистості Гофмана, я отримала переказане через Iвана Драча запрошення завітати до його кабінету.

Xто з інтелектуалів середини 60-х – 70-х років не пам’ятає духовних розкошів перекладацьких вечорів за режисурою Григорія Порфировича? Hезабутні презен- тації книг або рукописів поетів та перекладачів; закарбувалося в пам’яті представ- лення Лукашевого “Декамерона” (1968) і багато іншого.

“Починаючи з 1930-х українське слово було остаточно заслано до “оренбур- гів”, – писав В. Cкуратівський, спостерігаючи подвиг Г. Кочура, – … I раптом в цій тиші вибухнув український художній переклад, як вражаючий реверс цієї катастро- фи. Hадзвичайний естетичний реванш за неї: Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур – князі того перекладу” [2].

Hа перекладацьких “академіях”, аж до того часу, як Г. Кочура з ласки КП України виключили з членів Cпілки письменників, я була уважною слухачкою, захопленою і вдячною. Cаме з тої культурологічної “ін’єкції” почалася моя праця ілюстратора в часописах “Ранок”, “Вітчизна” та, переважно, у “Всесвіті”. В “Радян- ському письменнику” ілюструвала ранні книжки Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Cвгена Гуцала, Iрини Жиленко та інших. Tак виникали творчі взаємини. Hезабутніми лишилися “літературно-танцювальні” вечори в хатіI. Жиленко та В. Дрозда. Диспути, розкоші красномовного слова та критичної думки поєднува- лися із домашнім театром та боді-артом. З Людмилою Cкирдою бавилися телефон- ними розіграшами. Писалося, малювалося, любилося тоді… З художниками в той час спілкувалася зрідка, хіба що з ілюстраторами, які працювали у видавництвах. Моїми кумирами були Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, львів’яни – Cофія Караффа-Корбут, Iван Остафійчук, Юрко Чаришніков.

З круговерті молодіжних днів та вечорів строго висмикував Г. Кочур:

Дорога Олю, все-таки колись треба вибрати час і приїхати. Чи дістали Ви “Рисунки и акварели Русского музея”?5.

У 1971 р. перший варіант ілюстрацій (малюнок пером) до “Божественної коме- дії” було завершено, і Дмитро Павличко надрукував їх у “Всесвіті”. Реакція ідеоло- гічного відділу ЦК КПУ, де переглядалися українські видання, була стрімкою. Iлюстраторку було затавровано як сюрреалістку та ще гірше – екзистенціалістку, ледь не ворога держави… як на погляд радянської цензури. Миттєво роботи у видавництвах та часописах для мене не стало… Tема “Данте в мистецтві Cвропи” – єдине, що тримало тоді. З тим виїхала до Москви в пошуках аспірантури – хотілося завершити розпочате дослідження. В київському Iнституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії мені було відмовлено.

Григорій Порфирович, дав мені рекомендаційні листи до українців, що меш- кали в Москві. Він не раз в наїздах до столиці дозволяв супроводжувати його по московських книгарнях. Він же ввів мене до родини Вільгельма Левіка, Олександра Анікста. Рівень московських фахових стосунків в колі всесвітньовідомих А. Чего- даєва, В. Прокоф’єва, М. Лібмана, Г. Hедошивіна, Г. Бояджиєва був такий, що без попереднього Кочурового-Лукашевого вишколу мені там інтелектуально не було б снаги втриматися. Cтежини мистецтвознавчого “Монблану” поступово лягали під ноги. Дантівська тема відкривала двері рідкісних книгозбірень, сховища Ермітажу, так званий “Кабінет Фауста” бібліотеки ім. Cалтикова-Щедріна в Ленінграді. Поці- нована як фахівець далекими від сентиментів московськими мистецтвознавцями, почала друкувати в поважних часописах статті про митців, яких реакційно-ідеоло- гізована Cпілка художників України 70-х років не допускала доекспозиційних залів. Tа після публікацій в московських фахових виданнях слухняний Київ мусив “розкоркувати” напівпридушених владоюхудожників: М. Грицюка, А. Лимарєва, Г. Hеледву, I. Григор’єва, З. Лєрман та ще багатьох. Григорій Порфирович радів – у цьому кандидатові мистецтвознавства відчутним був його духовний пульс.

Я ще була у Москві, а в Києві, на цей раз через небажані публікації, піднялася друга хвиля неприйняття художника та ще й мистецтвознавця. Очевидно, я була зайвою в цьому усталено-слухняному середовищі… Ох, як же воно наїжачилося! Ще й сьогодні це відчуваю. А тоді довелося починати все спочатку. Григорій Порфирович знову давав мені уроки витримки й збереження робочої форми. Tому всі мистецтвознавчі успіхи – захист обох дисертацій поділяю з Hавчителем. Від першої проби пера та аж до докторської – все читав і редагував Григорій Кочур. Дорікав мені, що я покинула графіку, але моє глибше занурення в живопис вітав. Був задоволений портретом-символом, який я з нього написала.6

В останній рік його життя, коли всі знали, що Г. Кочур працює над спогадами і не наважувалися обтяжувати його зайвим, ГригорійПорфирович ображався на те, що не показую йому своїх текстів. Його надійність у стосунках давала відчуття твердого ґрунту і чим далі,тим більше контрастувала із постмодерністським світом.

Остання зустріч. Усе, як завжди, як було поставлено ще за життя Iрини Михай- лівни. Cидимо в маленькій ірпінській кухні. Дві чашки, стоси книг – все поряд. Tендітний чарівник дивиться пронизливо і водночас делікатно. Погляд як прозора та ясна акварель.

– Григорію Порфировичу, − спитала я, − чому Ви мене в 60-х – 70-х роках не долучали активніше до національного визвольного руху?

− Hе мав права. Ви були надто молоді. Йшло, як йшло. Я волів Вашого віль- ного вибору.

Потім говорили про різне… далеке й близьке.

  1. Дзюба І. Шлях до українства : [переднє слово] / I. Дзюба // Ольга Петрова : біобібліогр. покажч. / [уклад. H. Казакова]. – К. : КМ Академія, 2001. – C. 12.
  2. Скуратовский В. Библиография прямостояния / В. Cкуратовский // Cтоличные новости. – 2001. – 13–19 марта. – C. 21. – Рец. на кн.: Григорій Кочур : бібліогр. покажч. / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак ; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін.]. – Львів : Вид.центр ЛHУ ім. I. Франка, 1999. – 256 с. : іл., портр. – (Українська біобібліографія. Hова серія ; чис. 2).

За темою