Ольга ШКЛЯРУК
Київ
Попри утиски тоталітарної влади (навіть у дуже цікавій монографії перебудов- ного 1990 р. “Поезія і мистецтво перекладу” О. I. Гайнічеру, присвяченій теоре- тичним і практичним питанням перекладацької справи українською мовою, ім’я Г. П. Кочура згадано лише один раз, мимохідь [1:106]) і незаохочування перекла- дати українською мовою, Григорій Кочур прагнув розкрити можливості рідного слова, дбав, щобукраїнський читач мав широкий вибір зразків світової поезії. Р. Зорівчак, завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Iвана Франка, за- значає: “Cвоїми розвідками, енциклопедичними гаслами, зокрема про маловідомі постаті, критичними статтями та рецензіями на поточні видання (що, як правило, переростали рамки цього жанру) Г. Кочур зробив посильний внесок до історії українського художнього перекладу. В літературі він бачив головну духовну опору народу в його боротьбі за самозбереження, за національне самоствердження. Чак- лун слова, Майстер мріяв про відбудову світової літератури на рідному ґрунті, присвятив цій справі своє життя, і вважав її одним із засобів здобуття інтелекту- альної волі для своєї нації” [4:18]. В іншому своєму дослідженні – “У духовно- культурному полі Григорія Кочура” – Р. П. Зорівчак порівнює літературний подвиг Григорія Кочура з подвигом Iвана Франка, який перекладав українською з тридцяти п’яти мов. Григорій Кочур високо цінував Франкові переклади, наголошуючи: “Пе- реклади Франка можуть багато в чому допомогти, підказати не одну розв’язку сьогоднішнім та майбутнім перекладачам Данте” [7:192]. “Перекладацька творчість Г. Кочура дає змогу сучасному українському читачеві ввійти в світ високої поезії, якій він присвятив усе своє життя”, – підкреслює О. Д. Пономарів [12:30].
М. Hовикова порівнює перекладацьку долю видатного українського майстра з долею Б. Пастернака. “I той, і другий поєднували приниженість зовнішнього стано- вища з внутрішньою гідністю людей, які знають собі ціну” [9:17]. Hауковець також додає, що обидва перекладачі були байдужі до літературної моди. Б. Пастернак перекладав Рільке, Бехера, творчість яких не надто популяризували в колишньому CРCР. Г. Кочур брався за майстрів чеського верлібру, польську асоціативність.
Утім, немає такого перекладача, який би не спробував перевтілити у свій спосіб тексти відомих і прославлених письменників світовоїлітератури. Загальновідомо,
що літературу українську репрезентує Tарас Шевченко, польську – Адам Міцкевич, російську – Олександр Пушкін, англійську – Вільям Шекспір, румунську – Міхай Емінеску. А в літературі італійській це, безумовно, Данте Алігієрі. Cвітова літе- ратурна дантеологія могла б скласти величезні томи, а образотворча – багато альбомів. Величезна література про Данте багатьма європейськими мовами зростає з кожнимроком. В Україні актуальним залишається всебічне дослідження наукової і перекладацької спадщини Г. П. Кочура, зокрема його вивчення рецепції “Божест- венної комедії” Данте українською літературою та лінгвостилістичний і культуро- логічний аналіз перекладів сонетів Петрарки, з ім’ям якого пов’язана поява нової європейської поезії. Tему “Кочур і Данте” вже ґрунтовно опрацював видатний сучасний культуролог і вчений Максим Cтріха [15], який детально проаналізував відому російськомовну статтю Г. Кочура “Данте в украинскойлитературе” (1971). У нашому дослідженні ми простежили не стільки власне рецепцію “Божественної комедії” українською літературою в блискучій інтерпретації Г. П. Кочура, а наголо- сили на його внеску у вироблення розуміння української медієвістики.
Tвори великого митця доби Передвідродження Григорій Кочур не перекладав, хоча, як зазначає Роксолана Зорівчак, “Данте був улюбленим письменником Г. Ко- чура – перекладача, що добре відчував “ходу сталеву Дантової терцини” [4:25]. Від- значимо, що ці рядки – зоригінального вірша Г. Кочура “Перекладач”, написаного в ув’язненні в сталінських таборах і присвяченого Дмитрові Паламарчуку:
Tо стелючи стежину килимову, Убори даючи дорогоцінні, Вишукуючи до кінця обнову:
Xоду сталеву – Дантовій терцині, Примхливий крок – Шекспірівським сонетам, Верленові – хистке тремтіння тіні [8:18].
Російськомовна розвідка Г. П. Кочура “Данте в українській літературі”, надру- кована 1971 р. в московських “Дантовских чтениях” [7], стала провідником в укра- їнській дантеології. Григорій Кочур також редагував київське ювілейне видання “Hового життя” (1965; до 700-річчя з дня народження великого Флорентійця), був членом Дантівської комісії АH CРCР [15:37].
У своєму дослідженні Григорій Кочур простежує перші відлуння Данте в українській літературі. Він детально аналізує кожну згадку,кожну критичну статтю і переклад українською мовою поезії славетного італійського митця.
Учений відзначає, що зацікавлення постаттю і творіннями Данте з’являється лише у XVIII ст. Однак, цей інтерес стосується спочатку лише творів Данте, зокре- ма “Божественної комедії”, в перекладі польською мовою. Hатомість про її автора – жодної згадки. “I лише в заснованому 1834 року Київському університеті Cв. Воло- димира Данте посідає належне місце у філологічній лектурі (поруч із Петраркою й Tассо)”[15:38]. Відзначимо, що нещодавно цікаве дослідження про призабуту
поему “Звільнений Cрусалим” Tорквато Tассо опублікував професор Київського національного університету імені Tараса Шевченка I. П. Мегела у виданні “У світі вічних образів” (К., 2006, с. 58-69). Велику увагу Г. Кочур приділяє темі “Данте і Шевченко” (раніше її торкалися у своїх дослідженнях репресований неокласик Павло Филипович й академік Олександр Білецький, що відіграв неабияку роль, як виявила Марія Кочур, у реабілітації Григорія Порфировича, поверненні його з ув’язнення і заслання). Перекладознавець знаходить у творах T. Шевченка не лише прямі чи приховані алюзії з Данте, а й порівнює значення і роль обох митців для своєї нації. Г. Кочур посилається на філософа В. Лесевеча, який підкреслив, що Данте, як і T. Шевченко, підніс народну мову до рівня літературної.
Перша спроба перекладу 36-ти терцин першої пiснi “Пекла” належить Iванові Франку (приблизно 1878 р.). Щоправда, це був переклад не з оригіналу, а “переклад із перекладу”. Гімназистом I. Франко читав уривки “Божественної комедії” в ні- мецькому та польському перекладах. У 1892–96 роках львiвський часопис “Правда” вмiстив першi десять пiсень “Пекла” – переклад Володимира Cивенького (Cамiй- ленка), зроблений бiлим вiршем (як i численнi тодiшнi версiї поеми Данте iншими мовами), він легко читається, доволi виразний стилiстично. Tа В. Cамійленко за- знав нищівної критики від Михайла Драгоманова у “Листах на Hадднiпрянську Україну” (1894). Г. Кочур наводить приклади справді невдалої інтерпретації, утім, і виправдовує молодого письменника. Адже це була перша титанічна праця, яка про- клала шлях для інших перекладів. Лишається тiльки шкодувати, що, знеохочений несправедливими закидами, поет не довiв свого перекладу до завершення. Як під- креслює Максим Cтріха, “варто пам’ятати: В. Cамійленко почав цей переклад, маючи ледь за двадцять років. I з огляду на відсутність досвіду, та й попередників, виконав своє завдання непогано. Число місць, перекладених талановито, значно перевищує число невдалих” [15:39].
Tим часом продовжив роботу над “Божественною комедiєю” Iван Франко. Tри останнi роздiли його книжки “Данте Алiгiєрi: Xарактеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезiї” (1913) присвяченi вiдповiдно “Пеклу” (у I. Франка – “Пiдземелля”), “Чистилищу” та “Раю”. З кожної кантики поеми I. Франко переклав бiлим вiршем найвиразнiшi, на його думку, епiзоди, чергуючи їх із власними коментарями та прозовим переказом того, що не ввiйшло до перекладених уривкiв. М. Cтріха влучно зазначив, що “переклад білим віршем чи навіть прозою вважався тоді цілком припустимим для текстів великої складності” [15:39]. Як підкреслює
I. Франко, його спеціальне дослідження про Данте – досі цінне україномовне дже- рело про знаменитого флорентійця, “Дантова “Комедія” – се поетичне оповідання, епос, але так само неподібне до всіх інших епопей всесвітньої літератури, як і його любовна лірика… Данте малює нам той світ, який він сам бачив, тих людей, з якими знався, про яких чував у найблизшім окруженні, з яких поглядами та традиціями жив, боровся або згоджувався” [18:111].
Зверталася до поеми Данте i Леся Українка, яка переклала в кiнцi 1890-х років римованим вiршем 27 рядкiв з п’ятої пiснi “Пекла”. Hа жаль, далi чернеток її праця не посунулася, хоча 25 жовтня 1898 р. поетеса написала свій відомий твір на Дан- тівську тему – “Забута тінь”.
Важливий епізод у рецепції Данте українською культурою, що пов’язує Данте і Кочурового вчителя Миколу Зерова (1890–1937), згадує Максим Cтріха [15:41]. До своєї збірки “Cонети і елегії” Зеров включив сонет “У царстві праобразів”, що зго- дом увійшов до розширеного варіанту “Камени” під назвою “Данте”. Tа видання це не вдалося здійснити – лютував “великий терор”. Григорій Кочур високо оцінив со- нет. Мандрівку Данте сприйнято суто літературно. Данте разом з чарівником Вергі- лієм пропливає без весла і керма невідомими водами. Пейзаж райський або ж навіть передрайський – річка несла обох до далеких лілій. Вергілій розшифровує Дантові цей знак. Ці лілії – посіяні могучою рукою, далекі від тривог і земних баталій, вони “одвічні двійники сонетів і канцон майбутнього Петрарки”. Як пише Кочур, “таєм- ничі лілії виявляються – в дусі платонової філософії – вічними двійниками, прооб- разами ще не створених віршів Петрарки” [7:195].
Перший повний переклад “Божественної комедiї” українською мовою виконав львiвський поет-молодомузiвець Петро Карманський (1878–1956), автор гімну Українського Cічового Cтрілецтва. Tворчість поета в своїй первісній, безцензурній редакції постала перед очима українських читачів лише 1992 р., уже в незалежній Україні [5]. А 1956 р. надруковано було лише першу кантику (“Пекло”), ґрунтовно доопрацьовану Максимом Рильським. До переваг версiї Карманського-Рильського належить, як відзначає Г. П. Кочур, те, що вона виконана доброю мовою, легко читається, а певнi її мiсця не позбавленi стилiстичного блиску. “Виключна віртуоз- ність володіння віршем, стилістична майстерність і тактовність – якості, високою мірою притаманні Рильському, і тут виявилися в усьому блискові, – пише Г. П. Ко- чур. – Дбайливо зберігаючи найкраще, що було в Карманського, Рильський підніс переклад на вищий ступінь поетичної майстерності” [7:198]. Однак є і певні недо- ліки.Hайслабкішим місцем Григорій Порфирович називає риму П. Карманського. Г. Кочур розглянув проблему відтворення суцільно жіночих рим оригіналу “Бо- жественої комедії”. Українській класичній просодії властиве чергування чоловічих і жіночих рим. Г. Кочур досліджує їх на прикладі перекладу П. Карманського, який використав лише жіночі рими. М. Рильський, редагуючи, не міг учинити по-іншо- му, не вдаючись до радикального переписування тексту. Один із перших рецензен- тів перекладу Cвген Дроб’язко закидає це авторам як суттєвий недолік. C. Дроб’яз- ко пише, що така система римування властива італійській, польській та іншим мовам з постійним наголосом на передостанньому складі, а в мовах з непостійним наголосом вона різко обмежує ритмічні можливості. З часом, коли C. Дроб’язко перекладав“Божественну комедію”, він дотримався чергування чоловічих і жіно- чих рим [3:121]. Повний текст “Божественної комедiї” українськоюмовою вперше
з’явився друком лише 1976 р. Фундаментальну працю перекладача Cвгена Дроб’яз- ка було вшановано лiтературною премiєю iмені Максима Рильського два роки потому.
Hаприкінці свого дослідження Григорій Кочур робить висновок, що особа і творчість великого поета залишили помітний слід в українській літературі. Достат- ньо різноманітним і повчальним був досвід відтворення поетичного слова Данте засобами української мови [7:203]. Важливим продовженням статті Г. Кочура стала етапна праця “Данте й українська література. Досвід рецепції на тлі “запізнілого націєтворення” [14] Максима Cтріхи, автора численних статей про цього Майстра українського поетичного перекладу ([16], [17] та ін.).
Отже, початок європейського Ренесансу був ознаменований творчістю вели- кого Данте, про якого Iван Франко писав: “Данте являється найвищим виразом… того, що називаємо середніми віками… Tа рівночасно як людина геніальна, він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувшині” [18:14]. Виразником ідей нового часу, творцем гуманістичного сві- тогляду та родоначальником не тільки італійського, а й європейського гуманізму, засновником традицій ренесансної лірики став Франческо Петрарка (1304–1374), який разом із Джованні Боккаччо (1313–1375) репрезентував раннє італійське Відродження.
За переклад сонетів Петрарки епізодично бралися Пантелеймон (Панько) Ку- ліш (переспів 61-го сонета), Iван Cтешенко (канцона “До Iталії”, перекладена різно- стоповим білим віршем), Микола Зеров (два сонети “Чи скиглення в гаях зачується пташине…” та “Hі зорянихнебес мандрівні хори…” перекладені в серпні 1934-го, що було лише частиною не здійснених М. Зеровим планів праці над італійськими поетами), його молодший брат Михайло Орест (сім сонетів), Дмитро Паламарчук (сім сонетів та канцона “До Iталії” в антології “Cвітанок”). Щоправда, як зазначає у вищезгадуваному дослідженні “У духовно-культурному полі Григорія Кочура” Роксолана Зорівчак, Г. П. Кочуру в нелегкі “маланчуківські роки” (1973–1979) до- велося власні переклади друкувати під прізвищами друзів, зокрема Д. Паламарчука. Tак, у вищезазначеній антології “Cвітанок” Кочурові переклади сонетів Петрарки – 35 (“В полях, де тиша й самота німа…”) та 132 (“Як не любов, то що ж це бути може?”) – опубліковано під прізвищем Дмитра Паламарчука. У сучасному виданні “Зарубіжна література : хрестоматія для 8 кл. / упоряд. В. М. Cкрипник. – Донецьк : ВКФ “БАО”, 2000. – 688 с.” цей вимушений хід не виправлено, Кочурів переклад 132-го сонету Петрарки приписано Д. Паламарчукові (с. 465), – прикрий недогляд упорядника хрестоматії! Ще десять сонетів Петрарки вміщено в авторській анто-логії Дмитра Павличка “Cвітовий сонет”. Згодом перекладали канцони Петрарки Iгор Качуровський (1982; див. також сучасне видання [6]) та Анатолій Перепадя (2007) [10], який нещодавно трагічно загинув. Tого ж 2007 р. переклала XCVI сонет
Петрарки Ольга Cтрашенко, сучасна українська письменниця, лауреат Літературної премії імені Василя Cимоненка. Шість сонетів Петрарки переклав і Григорій Кочур. Hа відміну від Данте, Петрарка творив мову “штучну”, очищену від просторіч-
чя, а заразом – і від усього надміру “високого” чи “низького”. Петрарка був віртуо- зом сонета, філігранно відточував кожне слово відповідноїпоетичної фрази. А отже – різностопові рядки й неточні рими у перекладах його сонетів абсолютно непри- пустимі. Tому перекладати його може лише вправний майстер.
Cонети Петрарки артистичні, сповнені поетичних порівнянь, красивих мета- фор, гри слів, витончених комбінацій рим та метрів. Григорій Кочур намагається точно передати риму оригіналу. Hаприклад, вдало дотримується кільцевого риму- вання чотирирядкової строфи (абба).
Solo e pensoso i piu deserti campi Vo mesurando a passi tardi e lenti, E gli occhi porto per fuggire intenti Ove vestigio uman l’arena stampi.
В полях, де тиша й самота німа, Замислений, поволі я блукаю
I тільки тих стежок не уникаю, Де й сліду людської ноги нема.
Дотримується такої рими і Юрій Верховський у російському перекладі:
Задумчивый, медлительный, шагаю Пустынными полями одиноко;
В песок внимательно вперяя око, Cлед человека встретить избегаю.
Дослівно намагається Г. Кочур передати інші явища поетичної фонетики – зву- копис, ритміку вірша, асонанс, алітерацію:
Cолодкі клопоти, солодкий гнів, Cолодке зло, солодка звада й згода, Cолодкий жар, солодкапрохолода, Cолодкий відгомін солодких слів.
Cвої почуття Петрарка передає в антитезах, які Г. Кочур майстерно відтворює багатством української лексики, наприклад, любов – це “живлюща смерть”, “навіс- на втіха”.
Дослідники творчості Г. Кочура відзначають, що перекладачеві довелося тво- рити в той час, “коли чиновники від мовознавства, втілюючи в життя теорію злиття націй і мов та виконуючи замовлення компартійних ватажків різного калібру, гро- мили українську перекладацьку школу, звинувачували видатних митців слова в “архаїзації”, в захопленні “діялектизмами”, у відриві від мов “братніх народів Радянського Cоюзу”. Мовляв, перекладаючи, добирають лексичний матеріал так, щоб було “хоч гірше, аби інше” (читай – не так, як у російській мові)”[12:30]. Г. Кочурові властиве вживання поетично-урочистих і “діалектних” слів (саме за це йому дорікали “ідеологи від мовознавства”): “мій владар”, “зазнати мук, що й я б зазнав радніше”, “природі підкорися без борні”. “Cловник української мови” в 11-ти томах, виданий,щоправда, у непрості для української мови 1970-ті роки
(хоча “розгін” до його укладання було зроблено раніше, за “хрущовської відлиги”), подає слово “борня” з ремарками “поетичне, урочисте” [13:1:218], “владар” – “урочисте” [13:1:701], а слово “радний” тлумачить як “діалектизм” [13:8:437], що, з сучасного погляду, навряд чи виправдано.
Подальший порівняльний аналіз перекладів Григорія Кочура з Петрарки (у зі- ставленні з перекладами Миколи Лукаша, Дмитра Павличка, Iгоря Качуровського, Анатоля Перепаді, Ольги Cтрашенко, перекладами російською мовою Ю. Верхов- ського, Вяч. Iванова, А. Ревіча та ін.) поглибить наші уявлення про творчу лабора- торію корифея українського поетичного перекладу – Григорія Кочура.
Відзначимо, що творчість Данте лишила значний відбиток в українській куль- турі, як на цьому переконливо наголошують I. Франко, О. Білецький, C. Дроб’язко, Г. Кочур, М. Cтріха, але вона є актуальною в наш час, зокрема згадаймо звернення до неокласицизму Юрія Клена, реальний сучасний світ “Tерцин” якого (як і в пое- мах “Прокляті роки” та “Попіл імперій”) у зображенні Голодомору 1933 р. і Вели- кого Tерору 1937–1938 рр. нагадує пекельні видива Данте, співзвучний “Божест- венній комедії”, що свідчить про вічну актуальність класики.
- Fайнічеру О. І. Поезія і мистецтво перекладу : літ.-критич. нарис / О. I. Гайнічеру. – К. :
Дніпро, 1990. – 212 с.
- Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – 280 с.
- Дроб’язко С. Перший український переклад Данте / C. Дроб’язко // Всесвіт. – 1958. –
№ 2. – C. 119–122.
- Зорівчак Р. Григорій Кочур як історик українського художнього перекладу / Р. Зорів- чак ; Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 17–28.
- Карманський П. С. Поезії / П. C. Карманський ; упоряд., вступ. слово і прим. В. I. Лу- чука. – К. : Укр. письменник, 1992. – 374 с. – (Б-ка поета).
- Качуровський І. В. Круг понадземний: світова поезія від VI по XX ст. : переклади /
I. В. Качуровський. – К. : Києво-Могилянська академія, 2007. – 526 c.
- Кочур F. П. Данте в украинской литературе / Г. П. Кочур // Дантовские чтения. 1971 /
под общей ред. И. Бэлзы. – М. : Hаука, 1971. – C. 181–203.
- Кочур F. Iнтинський зошит : вірші 1945–1953 років / Г. П. Кочур. – К. : Молодь, 1989. – 40 с.
- Кочур F. Tретє відлуння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Кочур. – К. : Рада, 2000. – 551 с.
- Петрарка Ф. Канцоньєре = Canzoniere / Ф. Петрарка ; пер. з італ. А. Перепаді ; Iн-т л-ри ім. T. Г. Шевченка Hаціональної академії наук України. – X. : Фоліо, 2007. – 283 с. – (Бібліотека світової літератури).
- Петрарка Ф. Cонеты, избранные канцоны, секстины, баллады, мадригалы, автобиогра- фическая проза / Ф. Петрарка. – М. : Правда, 1984. – 600 с.
- Пономарів О. “…Чужою радістю радіти” / О. Пономарів // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ –Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 29–30.
- Cловник української мови : в 11 т. – К. : Hаук. думка, 1970–1980. – T. 1–11.
- Стріха M. Данте й українська література. Досвід рецепції на тлі “запізнілого націєтво- рення” / М. Cтріха. – К. : Критика, 2003. – 164 с.
- Стріха M. Кочур і Данте / М. Cтріха // Григорій Кочур і український переклад : мате- ріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт.2003 р. / [редкол.: О. I. Че- редниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 37–45.
- Стріха M. Останній з когорти великих : пам’яті Григорія Кочура / М. Cтріха // Xре- щатик. – 1994. – 17 груд.
- Стріха M. Унікальний доробок перекладача / М. Cтріха // Літ. Україна. – 1994. – 23 лют.
- Франко І. Данте Аліґієрі : Xарактеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії / I. Франко ; [вступ. ст. I. Басс “Золоті мости духовного єднання”]. – К. : Рад. письменник, 1965. – 327 с.
- Petrarca F. Canzoniere / F. Petrarca. – Milano : Gulliver, 1995. – 368 с.