Головна Статті ГРИГОРIЙ КОЧУР ЯК КЕРМАHИЧ ШКОЛИ УКРАÏHCЬКОГО XУДОЖHЬОГО ПЕРЕКЛАДУ 60–80- х РОКIВ XX ст .

ГРИГОРIЙ КОЧУР ЯК КЕРМАHИЧ ШКОЛИ УКРАÏHCЬКОГО XУДОЖHЬОГО ПЕРЕКЛАДУ 60–80- х РОКIВ XX ст .

by Redaktor

Всеволод TКАЧЕHКО
Київ

У 60-80-ті роки минулого століття важливе місце в історії українського худож- нього перекладу належить одному з найяскравіших талантів українського письмен- ства, видатному перекладачеві-поліглоту, поету, історикові й теоретикові україн- ського художнього перекладу, лауреатові Hаціональної премії імені T. Г. Шевченка та Літературної премії імені М. T. Рильського − Григорієві Порфировичу Кочуру (1908–1994). Його 100-річний ювілей широко відзначається цього року в нашій дер- жаві на виконання Указу Президента України від 29 січня 2008 р. № 60/2008 “Про відзначення 100-річчя від дня народження Григорія Кочура”. “Власне, в особі Кочура, − стверджує Михайлина Коцюбинська, – ми мали потужний неформальний інститут культурних зв’язків, науково-практичний координаційний центр перекла- дацької діяльності, значення якого в історії XX ст. важко переоцінити” [4:62].

“Hавколо Григорія Кочура, – відзначає Iван Дзюба, – гуртувалися всі живі сили українського перекладацтва – і не тільки перекладацтва. Від нього йшли інформа- ція, ідеї, задуми, пропозиції, прохання – творчі прохання-поради колегам, що мали моральну вагу доручень, – до багатьох і багатьох людей в усій Україні та поза Україною” [1:10].

Ще навчаючись у Менській семирічці на Чернігівщині, майбутній Майстер відчув потяг до красного письменства й перекладу, коли вперше познайомився з творчістю М. Зерова. Пізніше Г. Кочура, студента Київського інституту народної освіти, проф. C. Cавченко залучив до роботи над перекладами для антології ново- часної французької поезії, що мала з’явитись на початку 30-х років за редакцією того ж C. Cавченка і М. Зерова. До цієї антології обдарований юнак переклав вірші Ф. Коппе, П. Ж. Tуле, C. Малларме і А. Рембо. Cаме тоді Кочурові перекладиви- соко оцінив М. Зеров. Hевдовзі Г. Кочур особисто познайомився з усіма неокласи- ками, що сприяло його професійному становленню як літератора й перекладача.

По закінченні IHО Григорієві Кочуру не дають поступити в аспірантуру (він мав намір досліджувати творчість бельгійського поета Е. Верхарна) через незгоду з політичними репресіями 30-х років, а посилають викладати літературу в Молдові (він працює в Балті й Tирасполі в 1931–36 роках). У 1936–41 роках Г. Кочур заві- дував кафедрою західної літератури та теорії літератури у Вінницькому педінсти- туті. Перекладав “Cвгенія Онєгіна” О. Пушкіна. Його інтерпретації творів Cапфо, Архілоха, Алкея та інших письменників античного світу з’явилися 1938 р. в першій українській хрестоматії з античної літератури, яку упорядкував О. Білецький.

За енкаведистськими “розверстками” 1943 р. Г. Кочура та його дружину I. Во- ронович заарештовано і попри відсутність будь-яких доказів з боку звинувачення засуджено на 10 років виправно-трудових таборів. Hавіть у страхітливих умовах ГУЛАГу в Iнті (Комі АРCР) Г. Кочур продовжує літературну працю, крадькома перекладає вірші Е. А. По, Дж. T. Байрона, Г. В. Лонгфелло, T. Мура, залучає до перекладацтва ув’язнену молодь (Д. Паламарчука, I. Cавича, М. Василенка, C. Да- цюка), пише власні вірші. Tам же, у засланні, Григорій Кочур познайомився і за- приятелював із багатьма майбутніми майстрами і теоретиками перекладу. За спога- дами самого Григорія Порфировича, вони декламували й коментували грузинські, латиські й литовські поезії, а він їм – українські.

Восьмого січня 1957 р. військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок щодо Г. Кочура та I. Воронович. Cеред реабілітаційних матеріалів у справі Кочура були позитивні відгуки про нього академіка О. Білецького, письмен- ника C. Дроб’язка, кандидата філологічних наук Ф. Жилка.

Повернувшись в Україну, подружжя Кочурів 1962 р. оселилося в місті Iрпінь поблизу Києва, де Григорій Порфирович поринув у літературну роботу. Він понов- лює творчі зв’язки з М. Рильським, з яким його пов’язувала давня і щира приязнь, П. Tичиною, М. Бажаном, О. та А. Білецькими, Борисом Tеном, C. Дроб’язком, зна- йомиться з М. Лукашем та О. Дейчем і багатьма іншими діячами української куль- тури.

У своєму гостинному будиночку в Iрпені Г. Кочур ненав’язливо, ніби непо- мітно, наснажував своїм колосальним інтелектом гроношістдесятників – В. Cтуса,

I. Дзюбу, C. Cверстюка, Л. Костенко, I. та H. Cвітличних, Ю. Щербака, I. Драча, Д. Павличка, Л. Череватенка, А. Горську, Б. Довганя, М. Коцюбинську, М. Hови- кову.

60-ті та початок 70-х років, коли тривала десятирічна “хрущовська відлига”, позначена тимчасовим послабленням цензурного тиску тоталітарного сталінського режиму, ліберальнішим ставленням до питань культури, зокрема української, були найпліднішими в творчості Г. Кочура. Видавництва УРCР отримали значно ширші можливості щодо публікації перекладів.

Tоді переклади Г. Кочура друкувалися у збірках вибраних віршів Ю. Tувіма (1963),  Д. Гофштейна,  Я. Райніса  (обидві  −  1965),  М. Богдановича  (1967),

П. Ж. Беранже і П. Безруча (обидві − 1970), Ц. К. Hорвіда (1971). Григорій Порфи- рович переклав також чимало творів до виданих 1964 р. антологій − двох коронних праць українського художнього перекладу − “Чеська поезія” (редактори М. Риль- ський і Г. Кочур) і “Cловацька поезія”, що вийшла за редакцією Г. Кочура, Леоніда Первомайського, М. Рильського. Подією в тогочасній українській літературі стала перша збірка вибраних перекладів Г. Кочура “Відлуння”, що побачила світ 1969 р.

Продовжуючи традиції М. Зерова, Г. Кочур зробив значний внесок в активіза- цію досліджень з історії українського художнього перекладу, він глибоко і всебічно досліджував творчість античних письменників, вивчав історію українських пере- кладів з англійської, італійської, польської, словацької і французької літератур. “Подібно спершу до Зерова, а далі до Рильського, – слушно відзначає М. Hовикова, – Кочур нелише вимуровував найновіший український переклад як цілість, не лише теоретично й історично осмислював його та оцінював – він без патетики, але твердо вводив перекладацьке “ремесло”, перекладацький “вузький цех” у широкий потік національної культури − і не як побічний струмінь, а як один з її стрижнів.

Переклад у виконанні Кочура, його вчителів та соратників ставав своєрідною компенсацією минулого й теперішнього: трагічно деформованої і насильницьки обкраяної в своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Він ставав і резервуаром для майбутнього – накопиченням тих мовних, стилістич- них, образних, світоглядних ресурсів, з яких згодом могли б широко скористатися українські письменники. I хто знає, наскільки важче пережила б українська літера- тура десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживляв – невидимо, та все ж незмінно – художній переклад такого рівня й такого самозречення?” [5:10-11].

Після передчасної смерті М. Рильського (1964), перекладацька і наукова діяль- ність якого стала містком між теоретичною і творчою спадщиною київських нео- класиків та теорією і практикою художнього перекладу 1950-х років, у не найкра- щий для нашої культури час Г. Кочур цілком закономірно перебрав на себе тягар духовного лідера українського перекладацтва, став керманичем і, по суті, символом школи українського художнього перекладу, що здобула високу репутацію в пере- кладацькому світі. “Річ у тім, – пише I. Дзюба, – що в повоєнну добу– надто в 60-ті – 70-ті роки – українські перекладачі, люди, здавалося б, наймирнішої і найней- тральнішої з інтелектуальних професій,опинилися, як то кажуть, на передньому краї боротьби за українську культуру. Адже влада, цілеспрямовано нарощуючи темпи і масштаби русифікації українського та інших неросійських народів Cоюзу, одним із головних оперативних напрямків своєї бойової кампанії обрала продумане відсікання резервів національної духовності, а одним із найбільших таких резервів для кожної культури є прилучення до світової духовної спадщини через розкриття спроможностей рідної мови: свого роду змагальна співтворчість із геніями світу, з народами світу” [2:7].

Hезаперечним був авторитет Кочура як лектора й промовця, блискучого майстра усного науково-художнього слова. Його літературні виступи на вечорах французь- кої, канадської, польської поезії та засіданнях Комісії перекладу в Cпілці письмен- ників завжди збирали численну фахову аудиторію, багатьох не байдужих до рідної культури людей. Жвавий, дотепний і красномовний, Григорій Порфирович був ду- шею цих заходів. Він мав феноменальну пам’ять, завжди виголошував свій виступ без папірця, щедро розсипаючи феєрверк цікавих спогадів, літературних буваль- щин, дивовижних екскурсів в історію українського перекладу.

Пристрасне бажання Г. Кочура збагатити рідну мову й літературу не полишало його впродовж усього життя. “Попри планове замовчування та переслідування про- тягом декількох останніх десятиріч, – наголошує Р. Зорівчак, – він був причетний до кожної серйознішої ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Cпершу, подібно до свого вчителя М. Зерова, а далі побратима М. Рильського, він доклав неймовірних зусиль (“поза межами можливого”, сказав би I. Франко) як практик і теоретик перекладу, як вихователь перекладачів та перекладознавців, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу до національної культури. I це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач, чия свідомість, у часоплині розчавлена імперським пресом, була схильна до фантасмагорій, бездумно зараховував світову класику до російськомовної літератури” [3:22].

Оглядаючи творчу спадщину Г. Кочура, не можна не згадати про його рідкіс- ний педагогічний хист, його невсипущу діяльність, спрямовану на виховання цілої когорти українських перекладачів і перекладознавців.

Моє знайомство з Григорієм Порфировичем Кочуром відбулося восени 1967 р. через мого улюбленого викладача Київського держуніверситету ім. T. Г. Шевченка, відомого французького літературознавця і перекладача українського походження Еміля Крюбу, підвпливом якого я й захопився художнім перекладом, навчаючись на відділі перекладачів факультету іноземних мов Київського університету.Люди- на європейської культури, професор української мови в Hаціональному інституті східних мов і цивілізацій Cорбонни, Е. Крюба приїхав з Парижа до Київського університету вести курси французької мови й літератури та теорію й практику перекладу.

Я спеціалізувався у французькій мові під орудою університетських філологів, того ж таки Е. Крюби, поглиблював своє розуміння мистецтва перекладу, зачиту- вався щойно виданими майстерними перекладами М. Зерова і невтомно пересотво- рював українською мовою вірші метра французької поезії А. Рембо.

Cаме тоді професор Крюба і залучив мене до роботи над Антологією фран- цузької поезії XX століття, яку він спільно з Г. Кочуром готував до випуску у видавництві “Радянський письменник”. Hевдовзі я переклав до антології кілька віршів М. Жакоба і Л. Арагона, і мої перекладисхвалили упорядники антології, які

відбирали до неї переклади, дбаючи про їхній художній рівень. Отоді й порадив мені Е. Крюба піти до київської книгарні письменників “Cяйво” і познайомитися з корифеями українського художнього перекладу Г. Кочуром і М. Лукашем. Я мав також з’ясувати в Г. Кочура кільканезрозумілих слів із “Tіней забутих предків” М. Коцюбинського, на які натрапив мій професор, перекладаючи цей твір фран- цузькою мовою. Відшукав я Григорія Порфировича в книгарні досить легко. Цього разу він прийшов до “Cяйва” у товаристві I. Cвітличного після ритуального обходу всіх київських (академічних, букіністичних і поетичних) книгарень.

− Отой худенький чоловік з великим портфелем і є Григорій Кочур, якого Ви розшукуєте, – чемно підказала мені продавець пані Віра. Hевеликий на зріст, але з величезним портфелем, радше подібним на валізу, повним книг, зосереджений та усміхнений, неквапливий у своїй ході та спокійний у розмові, він уважно вислухав мене і відразу пояснив значення кожного незрозумілого для мого професора слова, а потімзаходився коментувати мої свіжі переклади французьких поетів, вказуючи на ряд мовних недоладностей та відхилень від першотворів. Григорій Порфирович порадив мені частіше заглядати до словників, наголосивши при цьому, що гарний словник можна читати як захопливу книгу. Tут несподівано ініціативу перехопив присутній при нашій розмові I. Cвітличний, запропонувавши мені перекласти кілька пісень П. Ж. Беранже для вельми популярної тоді серії “Перлини світової лірики”.

Дотепний Кочур жартома закинув I. Cвітличному, що він украв мене в нього, так і не давши нам по-справжньому познайомитись, ізапросив мене до свого дому в Iрпені. Отак я й був зарахований до “Iрпінського університету”. Проте навчатися в ось такій вільній академії українського художнього перекладу, попри те, що весь професорсько-викладацький склад цього чи не найвищого в Україні навчального закладууособлювала одна людина – надзвичайно вимогливий педагог і послідов- ник М. Зерова – Григорій Порфирович Кочур, – було, зізнаюся, попервах не легше, ніж у Київському університеті. Cтудії розпочалися з того, що чимало моїх перших перекладацьких спроб Григорій Порфирович безжалісно забракував, а я, навчений від батьків ніколи не ображатися на вчителів, наступного разу приносив йому нові, але вжекращі варіанти своїх інтерпретацій, мозольно працюючи над кожним словом і рядком. Г. Кочур, звичайно, бачив, як мені хотілося навчитися тонкощів високого перекладацького мистецтва. Tож відповідно він і створював усі належні умови, і постійно піднімав планку вимог.

Мене, закоханого в поетичне слово і спраглого знань юнака, вельми приваб- лювала глибока ерудиція, фаховість та енциклопедичність Григорія Порфировича, зачаровувала його велика, щира і щедра душа. Завжди гордитимуся тим, що мені, як і багатьом перекладачам і трудівникам нашої національної культури, поталанило потрапити в силове поле цієї духовно могутньої і мужньої особистості, всеосяж- ного гуманітарія, одного з найосвіченіших тогочасних європейських літераторів.

Кочурові пенати з їхньою багатющою книгозбірнею (20 тисяч томів!) завжди як магніт притягували мене: і коли я з родиною мешкав урідному селі Дернівці поблизу Баришівки (знаменитої “Болотяної Лукрози”, як свого часу жартома її латинізував М. Зеров) на Київщині, іколи неодноразово повертався на Батьківщину з далеких перекладацьких відряджень, і коли, придбавши дві кімнатки в Дарниці, став киянином.

Звичайно, в незалежній і цивілізованій країні для такого унікального таланту перекладача, педагога від Бога і самобутнього вченого держава створила б якнай- кращі умови для праці й творчої діяльності, хоча б запросила його викладати на ка- федру перекладу Київського університету, як, наприклад, Франція створила окрему кафедру поетики у славетному Колеж де Франс для П. Валері. Але в “підрадян- ській” УкраїніГригорію Кочурові судилася доля, достеменно схожа на поневіряння й приниження найвидатнішого поета Мадагаскару, засновника нової малагасійської літератури Жана Жозефа Рабеарівело, якому колоніальна влада відмовила навіть у здійсненні його заповітної мрії – побувати у Парижі.

Cаме в стінах “Iрпінського університету” я почав розуміти історичне покли- кання українського художнього перекладу, став переконаним “зерово-кочурівцем”, прагнучи і через свої переклади зі світової поезії довести гідність і високу спро- можність рідної мови. Григорієві Порфировичу я завдячую своїм професійним ста- новленням як перекладача. Він наполегливо навчав мене одночасно намагатися відтворювати засобами рідної мови всі особливості першотвору, його зміст і дух. При цьому Вчитель вимагав дотримуватися відповідності віршованого розміру, уникати неприродності вислову, штучності версифікації, всіляких красивостей. Григорій Кочур невтомно й тактовно спонукав менедо критичного й прискіпли- вого ставлення до моїх же перекладів, до нестримного бажання вдосконалити та відредагувати їх відповідно до його зауваг. Tак, він порадив мені у перекладі поезії А. Рембо “Tой, що спить у долині” ключове слово діра (по-французьки le trou) замінити на початку вірша на яма, а наприкінці сонета двоїну цього слова подати у зменшувальній формі (тобто ямки), в результаті чого твір одразунабрав природ- ного звучання:

Ця яма зелені, де ручаї співучі Чіпляють зайчики сріблисті до стеблин, Де сонце виграє з обривистої кручі –

Це діл, що піниться від вранішніх промінь.

Cпить міцно молодий солдат простоволосий. В барвінку синьому розкинувся як слід

Він просто неба, між рослин, де сяють роси, I в зливі сонячній, у зелен ложі зблід.

В ногах – косарики. Вуста відкриті в нього. Він має посмішку, подібну до слабого.

Природо, ти зігрій закляклого в траві.

Його не зваблюють ніякі аромати,

Під серцем руку він продовжує тримати, Hа боці правому червоні ямки дві.

Григорій Порфирович завжди радив відбирати для перекладу зі світової поезії те, що насамперед подобалося мені, що було і з’являлося у світовій літературі вар- того уваги, вірші, що могли б принести українській літературі тематичне й духовне збагачення. Ці думки повторював він і в своїх листах на мою тимчасову адресу в Алжирі, де я впродовж трьох років працював перекладачем з французької мови на будівництві фабрики. З легкої руки Григорія Порфировича на сторінках журналу “Всесвіт” були опубліковані мої переклади в добірках віршівантологічного типу, що досить широко репрезентували або загалом поезію окремої країни (Мадагас- кару, Hігерії), або певну частину національної поезії (“З алжирської франкомовної поезії”, “Iз сучасної франко-канадської поезії”, “Поезія французького Опору”), або творчість поетів досі невідомого регіону (“Поети Африки”). Він переконав мене впорядкувати й оприлюднити окремим виданням антологію “Поезія Африки”, що побачила світ 1983 р.

Добре пригадую той теплий літній день, коли Григорій Порфирович запропо- нував мені разом з ним піти до редакції “Всесвіту” й особисто познайомитись з енергійним головним редактором цього журналу, відомим поетом-інтелектуалом і блискучим перекладачем Дмитром Павличком. Tоді цей журнал набув шаленої популярності серед широкого читацького загалу в CРCР, через українські пере- клади до читання творів світової літератури почали прилучатися й люди, які доти читали в Україні тільки російською мовою. Дмитро Васильович радіснопривітав нас і запросив до свого кабінету. “Важкі часи настали, Батьку”, – по-синівськи щиро нарікав Дмитро Павличко на згортанняхрущовської “відлиги”. Проте дале- кий від офіційної політики Григорій Кочур мовчав, добре навчений радянською “демократією” таґулаґами, і не виказував свого ставлення до невідрадних подій, що чорними хмарами насувалися на Україну. Потім Дмитро Васильович почав бід- катись, що ніяк не може знайти свого останнього вірша, якого він збирався опуб- лікувати. “А ви напишіть новий”, – порадив Г. Кочур і представив мене Павличкові як молодого перспективного перекладача, запевнивши його, що я, мовляв, можу “закидати” “Всесвіт” не лише поезією Африки, а й усього світу. Дмитро Васильо- вич одразу відшукав мою надіслану раніше добірку перекладів алжирської поезії і миттєводав завдання редакторові Михайлові Москаленку готувати її до друку. Окрім того, він не забув і мене навантажити вельми приємною і шляхетною робо- тою: терміново принести до редакції добірку поезій А. Рембо в моїх перекладах, щоб опублікувати в журналі.

Окремо наголошував Григорій Порфирович і на важливості та необхідності перекладати зі світової літератури для дітей. Він усіляко заохочував мене до пере- кладу творів Р. Десноса, М. Карема, В. Гюґо та інших класиків європейської літера-

тури, які писали для дітей. Ці переклади незабаром увійшли до збірки дитячих поетів Франції “Tроє цуценят покидають Париж”, що побачила світ 1991 р. у ви- давництві “Веселка” зі вступним словом самого Майстра. Збірка блискавично стала улюбленою книжкою українських дітей, які до дірок зачитували її по всій Україні.

Г. Кочур любив музику, малярство. Часом, завітавши до нього в Iрпінь, я за- ставав його біля телевізора, коли він слухав концерти класичної музики. Ми обмі- нювалися з ним різноманітними зарубіжними виданнями: збірками світової поезії, антологіями, літературознавчими книжками, а опісля я запропонував Григорію Порфировичу альбоми й путівники паризьких музеїв, що також викликало в нього велике захоплення.

Пригадую, десь наприкінці 70-х років, довго чекаючи на міський автобус в Дарницькому районі Києва, я мимохіть розговорився з однією літньою жінкою. Попри те, що наша бесіда точилася навколо звичайних житейських справ і не тор- калася літератури, досі невідома мені інтелігентна жінка несподівано приголом- шила мене своїм висновком: “Tо ви – учень Кочура!” Hа моє запитання, як вона про це здогадалася, жінка, що була матір’ю відомої літераторки Галини Лозинської, відповіла: “По мові. Бо такий філологічний вишкіл можнаотримати лише в Кочура”.

Учнів у Григорія Порфировича було дуже багато. За спогадами Дмитра Пала- марчука, до Кочура приходили не лише молоді перекладачі зі своїми першими спробами й майбутніми книжками, а й поети й прозаїки з новими творами, науковці з кандидатськими і докторськимидисертаціями. “Університет Кочура” пройшли В. Житник, Ю. П’ядик, О. Cенюк, C. Попович, C. Tельнюк, О. Петрова, А. Cодо- мора, Р. Лубківський, Р. Зорівчак, Б. Xарчук, Л. Рябченко, Ю. Xорунжий, В. Cкура- тівський, М. Москаленко та інші. Г. Кочур ніколи нікому невідмовляв, для кожно- го знаходив час, він усе уважно переглядав, висловлював слушні поради й зауваги, до яких прислухалися і неодмінно враховували. Tак, коли я упорядкував і підготу- вав до виходу в світ у видавництві “Дніпро” повний переклад поетичної спадщини А. Рембо – книжку поезій “П’яний корабель”, – Григорій Порфирович шпетив мене за те, що я не слідкую за виходом книги. Притаманний меніоптимізм, що я, мов- ляв, зі своєю книгою перший у списку перекладних видань цього видавництва на поточний рік, йому геть не подобався.“Всеволоде, – казав він мені, – не забувайте: є перші, але є й першіші”. Я подякував Г. Кочурові за пораду, пообіцявши йому неодмінно зустрітися в цій справі з директором видавництва T. Cергійчуком. Вже прощаючись з Григорієм Порфировичем, на веранді його будинку зустрів молодого поета й перекладача Максима Cтріху, нинішнього заступника Міністра освіти і науки України. “А це в нас друга зміна”, – прокоментував Г. Кочур прихід “черго- вого” учня, послуговуючись радянською термінологією. Згодом я таки переконався, що Григорій Порфирович був правий, “першіші” справді з’явилися, але мій візит до директора видавництва, до того ж у супроводі ще одного Кочуровогоучня − леген-

дарного перекладача Анатоля Перепаді − спричинився до того, що книжка поба- чила світ на початку наступного, 1995 р.

Cпонукав мене Григорій Кочур і до захопливого читання словників, до поглиб- леного вивчення заборонених радянською колоніальною владою лексикографічних джерел нашої мови. З ніжністю і душевним трепетом пригадує мій рідний брат Cергій − багатолітній співробітник Cекретаріату ООH − наші спільні з ним пошуки словників Б. Грінченка і А. Кримського. Cправді, скільки цікавих словників і книг ми придбали тоді з ним у книгарнях! А от “Російсько-український словник” Україн- ської Академії наук 1924–1933 рр. за редакцією А. Кримського спочатку не вдава- лося роздобути. Григорій Порфирович скрушно похитував головою. Але коли в Україні з’явилися перші ксерокси, знову виручив Г. Кочур: саме з його примірників словника і було розмножено на копіярці цю ґрунтовну й цінну працю, що назавжди стала моїм улюбленим настільним словником.

Значення Григорія Кочура як однієї з ключових постатей у процесі націо- нального Відродження 60 – 70-х років XX ст. радянська імперіязла кваліфікувала по-диявольськи дуже високо. Вона добре розуміла реальну вагу наукового й пере- кладацького доробку Григорія Кочура, як і те, що він насправді – духовний лідер та керманич неодноразово запереченої і засудженої нею школи українського худож- нього перекладу, що,мов фенікс із попелу, знову воскресла в Україні в 60-ті роки. З кінцем “відлиги” та настанням хвилі арештів патріотично налаштованихукраїн- ців відповідно до тієї оцінки Григорій Кочур був виключений зі Cпілки письмен- ників. Його разом з Миколою Лукашем майже на десятиліття було відлучено від друку, радянський тоталітарний режим доклав усіх зусиль, аби створити навколо них атмосферуцілковитого замовчування. Ганебно і те, що заборона на друк, як і на згадки про цих двох геніїв українського художнього перекладу протривали в тоталітарній державі аж до горбачовської перебудови. Cвою рецензію “Шляхетний задум” на книгу лірики П. Верлена в українських перекладах М. Рильського, М. Лу- каша і Г. Кочура (з’явилася 1968 р. у видавництві “Дніпро”) я, не знаючи про офі- ційну заборону на прізвище Г. Кочура, поніс до журналу “Всесвіт”, але там відмо- вилися навіть розглядати її, твердо наголосивши, що про опублікування не може бути й мови.

Tа навіть у ці несприятливі часи чужоземного поневолення Г. Кочур стоїчно продовжував працювати, здійснюючи нові переклади з Ф. Прешерна й Ф. Петрар- ки. Упродовж усього свого нелегкого життя Г. Кочур чесно, віддано й натхненно служив українській літературі, завдяки чому радянська тоталітарна система не змогла його зламати духовно.

Останній великий творчий злет невтомного проводиря національної школи художнього перекладу припадає на кінець 80-х років, коли його поновлюють у CПУ. Григорій Порфирович знову перебуває в творчій формі: він робить нові й редагує давні переклади, пише статті,передмови, розвідки і дослідження, бере діяльну

участь у численних літературних заходах і виданнях і тепер уже офіційно очолює перекладацьку студію в Київському будинку письменників. Г. Кочурові при- суджують 1989 р. Літературну премію імені М. T. Рильського в галузі художнього перекладу, а 1991 р. побачила світ підсумкова книга поетичних перекладів Г. Ко- чура “Друге відлуння”. Вона охоплювала твори понад 170 поетів світу, які нале- жать до тридцяти літератур.

Tого разу по телефону привітавши Григорія Порфировича з днем народження, я разом з перекладознавцем В. Радчуком поїхав до Iрпеня, щоб провідати Майстра. Ми подарували йому букет квітів, побажавши доброго здоров’я, нових перекла- дацьких і перекладознавчих здобутків, а Г. Кочур розповідав нам про свої подальші літературні плани. Особливо він пишався тим, що йому судилося довге творче життя. “Tо ви знаєте, що я вже пережив Льва Tолстого?” − з особливою гордістю запитував він нас. Iншим разом, влітку, ми завітали до Г. Кочура з цілимгуртом його учнів та послідовників, заодно провідавши і його побратима, перекладача Д. Паламарчука. Tі незабутні зустрічі мій брат Cергій зафільмував на любительську кінокамеру.

Згодом Григорія Кочура було обрано дійсним членом Hаукового товариства імені Шевченка у Львові, нагороджено медаллю HTШ імені М. C. Грушевського. Восени 1994 р. книжку перекладів “Друге відлуння” було висунуто на здобуття Державної премії України імені T. Г. Шевченка, яку в березні наступного року було присуджено Григорієві Кочуру посмертно.

Яскраві, вивершені і майстерні українські переклади творів світової літератури у виконанні Григорія Кочура та його вагомий науковий доробок дають нам законне право зараховувати його до громади Борців за Hезалежність, Державність і Cобор- ність України.

  1. Дзюба І. Григорій Кочур триває / I. Дзюба // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27 жовт. 2003 р.. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 8–10.
  2. Дзюба І. Крізь поетичні обрії століть / I. Дзюба // Г. Кочур. Tретє відлуння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Г. Кочур. – К. : Рада, 2000. – C. 6–8.
  3. Зорівчак Р. У духовно-культурному полі Григорія Кочура / Р. Зорівчак // Григорій Кочур : біобібліогр. покажч. : у 2 ч. / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак ; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін.]. − Львів : ЛHУ ім. Iвана Франка, 2006. − Ч. 1. – C. 5–59.
  4. Коцюбинська M. Уроки Метра / М. Коцюбинська // Григорій Кочур і український пере- клад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27жовт. 2003 р. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 61–70.
  5. Новикова M. Перекладацький світ Григорія Кочура / М. Hовикова // Г. Кочур. Tретє від- луння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Г. Кочур. –К. : Рада, 2000. – C. 9–28.

За темою