Iрина УШTАH
Львів
( на матеріалі епістолярної спадщини )
Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Hебесне.
Cвангеліє від св. Матв. 5:10
Григорій Кочур – послідовник неокласиків у творенні високого стилю в україн- ському художньому перекладі, гідний учень Миколи Зерова. Hа жаль, його не оминула гірка доля наставника. Григорій Порфирович, як і багато інших україн- ських літераторів, пройшов хресний шлях тюрем і заслань. Григорій Порфирович відбував ув’язнення в Iнті, а його дружина Iрина Михайлівна – в Абезі.
Приймаю, доле, все без скарги, без вагань, Лиш збережи, молю, мого єства основу, – Моє оплачене поневірянням слово:
В нім сяє все, чого позбавлений в житті, В нім – волі й вічності уламки золоті,
В нім – правді світовій і правді нашій дань [12:161].
У цих рядках, присвячених К. Xобзеєві, вимальовується життєве кредо Вели- кого Майстра поетичного слова, який зумів зберегти своє єство, своє мистецтво, ступаючи невольничими шляхами далекої Iнти:
Hам – однієї прагнути мети:
Крізь біль, крізь бруд, крізь тундру пронести Cвого мистецтва полум’я високе,
Щоб, подолавши просторінь і роки, Його вогні в майбутньому колись
Hа виправдання наше зайнялись [12:159].
Висилаючи Г. Кочура далеко за межі Батьківщини, тодішня влада намагалася змусити його замовчати, відірвати від життя. Tа чи можна позбавити голосу люди- ну, устами якої промовляли Cофокл, Горацій, Овідій, Петрарка, Шекспір, Байрон, Шеллі, Еліот, Лонгфелло, Tете, Гайне, Рільке, Бодлер, Верлен, Рембо, Міцкевич, Cловацький, Пушкін, Лермонтов, Блок… I це ще далеко не повний перелік авторів, відлуння яких знаходимо у перекладацькому багатоголоссі Г. Кочура.
Hа засланні Григорій Порфирович інтенсивно перекладав, не зважаючи на важкі умови життя. “Iз-за колючого дроту простував він за Й. В. Tете на береги Рейну, за П. Верленом у французькі імпресіоністичні пейзажі, за лордом Байроном – до Альбіону” [3:144]. Користуючись допомогою товаришів, вивчав естонську, латвійську, вірменську, грузинську мови. Cловників у таборі не було. Доводилося
задовольнятися саморобним словничком-зшитком, укладеним з уст в’язнів. Tакими ж словничками послуговувалися перекладачі й іншихперіодів заслання, зокрема про це згадує у своїх листах Павло Грабовський, жертва терору царської Росії.
Книжки надсилали друзі та знайомі. Однак за суворими табірними законами 1940 – 50-х років наявність чужоземної літератури у в’язнів належала до тяжких злочинів. Цензурні обмеження стосувалися навіть добору іншомовних авторів [14:16]. “Але крізь мури, крізь ґрати і дріт пробивалося слово, і попри все, навіть коли розум вже не бачив перспективи, серце сподівалось…” (В. Маринчак) [12:3]. Попри всі заборони, у неволі народжувалися переклади вершинних творів світової культури. Виконуючи свою націєтворчу роль, вони зримо підносили на якісно новий рівень нашу мову та літературу, які тривалий час розвивалися у замкненому просторі та під постійним ідеологічним гнітом. В’язні вдавалися до неабияких хитрощів, щоби врятувати такі цінні оригінали. Згадати хоча б томик Шекспіра: Д. Паламарчук оправив його в палітурку “Короткого курсу історії ВКП(б)”, опублікованого однією з прибалтійських мов [14:14]. До речі, Д. Паламарчук, засуджений 1944-го на десять років таборів особливого режиму за участь у повстанчому русі, пройшов школу Г. Кочура й утвердився як перекладач саме в Iнті. За рік до звільнення (1954) він написав з присвятою Григорієві Порфировичу вірша, що якнайкраще характеризує табірне життя:
А, може, все це й перебудем, – Hе вічна ж, вірилось, тюрма, А, може, з нас ще будуть люди, Xоч і не вельми, та дарма.
I вже чи вірим, чи не вірим, А вірш тут знаючи по чім,
Xовайсь пока з своїм Шекспіром Од всюдисущих стукачів…
Вночі, накрившися бушлатом, Побудем вільні, як у сні, Шугнемо в небо на крилатім Поезії коні.
I що узавтра не було б там, Cьогодні не марнуй снаги, Поки не кинули в болото,
Вчепивши бірку до ноги [12:236-237].
У таборі часто передавали листочки з перекладами та оригінальними творами Г. Кочура. Це надзвичайно підтримувало в’язнів,допомагало їм духовно зростати, не впадати у зневіру. Зокрема Д. Паламарчук після повернення додому впродовж багатьох років перекладав поетичні та прозові твори світової класики. У його до- робку – повний корпус сонетів Шекспіра, книжка Байронової лірики, поезія
Леопарді, Кардуччі, Ередіа, Леконта де Ліля, Бодлера, Малларме, Прешерна та інших; з прозаїків – твори Бальзака, Франса, Cтендаля, Моріака.
Дар поетичного слова мав ще один в’язень концтаборів Комі АРCР і Мордовії, колишній священик, М. Cарма-Cоколовський, якомувипало розділити тюремні будні з Г. Кочуром, Д. Паламарчуком, Ю. Лісняком, I. Cавичем. Як згадується у книжці “Очима серця: ув’язнена лірика”, один із “стукачів” доповідав начальникові табору, що в’язень із сусіднього бараку Cоколовський часто приходить уночі до в’язняКочура і, прошепотівши щось тому на вухо, каже напівголосом: “сє ріма чі нє ріма…” Донощикові, як на його великоруське вухо, чудернацьке слово “ріма” здалося паролем, за яким криється підпільна організація… Звідки йому було знати, що Cоколовський саме опановував закони побудови сонета, а, отже, й римував [12:280].
Якби не Г. Кочур, навряд чи утвердився б як перекладач I. Cвітличний; адже саме Маестро (так називали Григорія Порфировича у дружніх колах) заохотив його взятися за перекладацьке ремесло, яке пізніше стало справою всього його життя. Для шістдесятників перекладацька діяльність була формою протистояння тоталі- тарній системі [4]. Пройшовши сувору школу таборів, Г. Кочур активно підтриму-вав своїх побратимів В. Cтуса та I. Cвітличного, коли їх спіткала така ж доля. У роки їхніх ув’язнень і заслань Григорій Порфирович редагував їхні переклади. Посередниками цієї перекладацької співпраці були дружини поетів: Леоніда Cвіт- лична та Валентина Попелюх,оскільки пряме листування могло закінчитися для Г. Кочура ще одним арештом. Епістолярна спадщина I. Cвітличного та В. Cтуса міститьчимало згадок про допомогу Григорія Порфировича. Кому, як не йому, було найкраще відомо, яким цінним є навіть найкоротше послання для людини, яка опинилася у небутті. “Кожен лист тут – подія, а для мене це подвійна радість ще й тому, що цінні вони не так кількістю і не стільки кількістю, як самим характером, самим духом своїм” (Iз листа I. Cвітличного до дружини, 1974) [13:86].
Підзаголовком книги “Зафіксоване і нетлінне” М. Коцюбинська обрала “Розду- ми про епістолярну творчість”, називаючи цей жанр саме творчістю, у такий спосіб якнайкраще характеризуючи феномен епістолярію [5]. Епістолярна спадщина Гри- горія Порфировича Кочура, яка, за підрахунками дослідниці О. Братаніч, охоплює десять тисяч листів, – безпрецедентне явище української культури, безцінна скарб- ниця для культурологічних, літературознавчих і перекладознавчих досліджень.
Епістолярій – поліжанрове явище. Iван Франко вважав, що в ньому відкрива- ється душа людини. У листі до Агатангела Кримського (1894) він пише про значу- щість епістолярного жанру для історії української літератури: “Взагалі звертаю Вашу увагу на те, що таким листам, особливо кореспонденціям наших письменни- ків, я даю першенство перед усякими іншими матеріалами. Листи навіть невелич- ких писателів можуть мати значення для історії літератури і суспільності, а щодо українських писателів, як знаєте, тисячі обставин причиняються, щобжиття і
розвій їх прислонити тайною” [16:462]. “Зрозумів Шевченка тільки тоді, коли про- читав його листи,” – цитує Cверстюкові слова I. Островський у статті “Лист як пам’ять, феномен, література” [11]. Hа думку В. Cкуратівського, в “тоталітарному суспільстві було лише два напіввільні жанри: переклад і лист” [11].
Епістолярна спадщина є свідченням доби, відображенням складного, а то й драматичного часу. Листи з неволі набувають особливогозначення, адже вони залишаються єдиним зв’язком із зовнішнім світом, єдиним засобом спілкування та передачі інформації. ЕпістолярійГригорія Порфировича Кочура з Iнти – яскравий приклад цього.
Перебуваючи на засланні, Г. Кочур активно листувався з родиною Дроб’язків. У листах вони жваво обговорювали всі аспекти перекладацького процесу: від мо- менту вибору оригіналу до виходу перекладеного твору у світ. Григорій Порфиро- вич часто надсилав їм свої переклади, щоби почути їхні критичні зауваги. Здебіль- шого йшлося про чеську, словацьку та польську поезію.
Hіщо не могло спинити праці Г. Кочура над перекладами, навіть той факт, що їх не завжди публікували. Досить часто доводилося мати справу з “видавничими примхами”: “От тепер я сиджу над чехами і десь у глибині душі сховане передчут- тя, що це все марне, що десь там у зв’язку з місячником чесько-радянської дружби нашвидку зладять чеську антологію за надісланим зразком (його ми бачили в Cо- лонька1), нароблять спішно підрядників, спечуть і випустять” (9.12.1956) [7]. Як за- значає C. Дроб’язко у коментарях до листів Г. Кочура, при розподілі творів між перекладачами перевага надавалась поетам-лауреатам різноманітних премій. Однак багато хто з цих поетів не мав відповідної освіти і не володів іноземними мовами. “Tому і робились підрядники для “іменитих”, а залишки розподілялись між перекла- дачами-професіоналами” (C. Дроб’язко) [7]. З огляду на це Григорій Порфирович часто просив своїх друзів інформувати його про видавничі справи заздалегідь.
Антології новітньої чеської і словацької поезії побачили світ 1964 р.: перша вийшла за редакцією Г. Кочура та М. Рильського, а до видання другої долучився Леонід Первомайський. До речі, у цих антологіях уперше з’явилися твори чеських поетів Ф. Гелнера (“Hе жду нічого відреформ”), Й. Кайнера (“Cпритний поет”), Ï. Гаусмана (“Iконоборська пісня”) та словака Л. Фелдека (“Hезнайомі”, “Моно- грами”, “Кашка”) у перекладі В. Cимоненка, який узявся за перекладацьку справу також за порадою Г. Кочура. Вчитель радів з успіхів молодого перекладача. Епісто- лярна спадщина Г. Кочура містить шість листів В. Cимоненка, останній з яких поет написав за лічені дні до своєї смерті [8]. Окремими збірками вийшли вибрані поезії Юліана Tувіма (1963), Юліуша Cловацького (1969), Петра Безруча (1970), в яких опублікували переклади Г. Кочура.
Перекладаючи чеських поетів Петра Безруча та Франтішека Гелнера, Г. Кочур зазначав: “Перший – постать своєрідна. Він досі живий, йому 89 років, а єдина кла- сична його збірка “Cілезькі пісні” містить у собі 88 поезій. Hа мою думку, один вірш на рік життя – це якраз норма. Iнакше поезії робляться дріб’язковими, одно- манітними, і навіть значний поетичний талант не рятує від певної невправності” (9.12.1956) [7]. Як приклад, Григорій Порфирович наводить велику збірку Антоніна Cови, якого вважають одним із найбільших чеських символістів, протевибрати щось із його творів для антології було складно: “Все однаково віртуозне й все однаково невправне. Hатомість у Безруча кожен з 88 віршів – у більшості випадків становить якусь подію, і значними здаються навіть поезії на більш-менш звичайну тему” [7]. З Безруча ГригорійПорфирович хотів перекласти щонайменше два десятки віршів. “Другий, Гелльнер [Гелнер. – І. У.], у нас невідомий зовсім… Поет химерний і, як прийнято в нашій критиці говорити, глибоко протирічивий. C в ньо- го мотиви богемні, не без декадентського присмаку, і одночаснотема бунту… В усякому разі, поет яскравий” [7]. Окрім них, на черзі були ще інші чеські поети: Ярослав Врхліцький, Cтаніслав Hейман, Ïржі Волькер, Йозеф Гора, Вілем Завада, Ярослав Cайферт, Вітезслав Hезвал, Ян Hеруда і словацький поет Павол Орсаг (Tвєздослав). Г. Кочурпланував також перекласти твори К. Tомана, К. Маха, Й. Махара, К. Главачека, О. Фішера, К. Бібла. Проте основною проблемою було дістати оригінали.
Hайбільшою мрією перекладача був чеський поет Отокар Бржезіна. За словами Григорія Порфировича, чехи повністю поглинули його. Він зізнавався, що навіть на Різдво перекладав чеські різдвяні вірші (8.01.1957) [7].
Г. Кочур завжди дбав про те, щоб перед нашими читачами відкривався широ- кий вибір світової поезії в українському перекладі, адже в цьому полягав його пере- кладацький принцип: усе найкраще зі світової поезії має стати здобутком рідної літератури [17:71]. Особливу увагу він звертав на рідкісні, маловідомі оригінали. Усвідомлюючи всі труднощі видання перекладів, Григорій Порфирович усе ж оби- рав “нехрестоматійних” авторів, твори яких становили цілий комплекс переклада- цьких надзавдань [1:119]. У цьому випадку доречними будутьслова Г. Флобера, який радив митцям навчитися вдихати мало повітря, щоби, сягнувши вершин, дихати буревієм із ще більшою радістю (Iз листа до Альфреда Ле Пуатвена) [15].
В Iнті Григорій Порфирович перекладав збірку Ю. Tувіма “Biblia cygańska і inne wiersze”. Л. Череватенко пише, що у перекладацькому доробкові Г. Кочура з польських поетів найрясніше віршів саме Ю. Tувіма: “I то закономірно: їдкий, іронічний, самоаналітичний талант цього поета був вельми близький внутрішньому світовідчуванню Григорія Порфировича…” [17:70]. Як зауважує Л. Череватенко, Г. Кочур дуже цінував поетичні пошуки, формалістичні експерименти, “самороз- виток слова” – те, що називають авангардом [17:70].
Мов цегла, цементом поєднана в будову, Застигли у рядки укладені слова, –
Але не радощі, – журба, мій друже, знову В журбі початий твір, як тінь, оповива. До чого ж бо тоді гірка й несправедлива Вся ця хвала гучна, вся слава ця пуста!
Крикливий розголос, людських захоплень злива Гнівить лиш погляд мій і кам’янить уста.
Iнакшої собі щодня бажаю слави:
Xай урятують світ ці віршики малі:
Xай від тернів горить на скронях слід кривавий, Xай мучеництвом лавр мій стане на чолі!
Юліан Tувім “Cлава” (пер. Г. Кочура) [6:263].
У листі до Дроб’язків (30.05.1958) Г. Кочур подає розлогий аналіз перекладу вірша “Циганська біблія”, з якого цікаво простежити за розвитком перекладацької думки:
Jaka, sądzisz, jest biblia cygańska? Niepisana, wędrowna, wróżebna. Naszeptała ją babom noc srebrna, Naświetliła łuna świętojańska.
I aromat w niej, jak mirt rozdarty, Leśny szum i gwiazdarska kabała, Cień mogilny, pięćdziesiąt dwie karty, Podkościelny dziad i mara biała.
Kto tę księgę odkrył? My uczeni, Szperający w starzyźnie pamięci, Węchem gnani i przeczuciem tknięci, Od spód zmysłów i myśli wpatrzeni.
Dolinami zapadłej wiedzy Klechda kręta nurtuje jak rzeka:
I nie w życiu i nie w śmierci, lecz między, A na śmierć i na życie urzeka.
Na tę księgę woskowymi łzami Kapią nocą żałobne gromnice,
W tej to księdze ułudnymi domysłami Przewracają się sny jak stronice.
Migające wibrują wersety,
Nie uchwycisz, co się w nich ukrywa… Coś jak gdyby: męczeństwo poety…
…że coś zbawić ma…
I księga się rozpływa [18:109-110].
Чи ти знаєш біблію циганську – Мандрівну, до книги не подібну, – Всю її, неписану, поганську,
Hіч бабам нашіптувала срібно?
В неї пахощі – як мирт розтертий, В ній – звіздарської кабáли сила,
П’ятдесят дві карти, морок смертний, Цвинтарний жебрак, примара біла.
Xто відкрив цю книгу? Ми, учені, Риючись у давнині незнаній, Hюхом і передчуттями гнані
У глибини думки незбагненні.
В прірві, де знаннів запалих поміш, Кручена ріка легенд вирує,
Hе в житті, не в смерті – тільки поміж, А на смерть і на життя чарує.
Hа цю книгу чорними ночами Ронить сльози воскові грімниця, В цій мінливій книзі сторінками Все перегортається, що сниться.
Hе збагнеш, – неясно до розпуки! –
Миготять рядки, усе там біга. Tак немов поет приймає муки…
…Xтось рятує…
й розплилася книга [6:262].
У листі читаємо: “Вірш “Циганська біблія” – один з найулюбленіших моїх віршів в усій Tувімовій спадщині, отже, прикро особливо,що перекласти його добре не пощастило, – деякі деталі з перекладу безнадійно вислизнули. Ритм поезії
місцями легко навертається на хореїчну схему, місцями ще легше – на анапест, часом з домішкою паузника. В трьох місцях рядки довші (третій рядок четвертої й п’ятої строфи, а також останній рядок). Мені в хореїчному варіанті якось не випа- дало здовжувати, хотілось тільки останній рядок зробити довший, щоб природніше звучав. Між іншим, він двозначний:
Щось як ніби: мучеництво поетове…
… що щось врятувати має… і книга розпливається.
I оце трохи незграбне “щось”, повторене в двох рядках, і ця двозначність, очевидно, входили в намір поета. Можна розуміти так:мучеництво поета, що [який] має щось рятувати. А можна розуміти “щось” як таємниче “воно”, що має врятувати поета самого. Hіщо не заперечує й такому тлумаченню. Отже, останні рядки, мабуть, повинні все-таки звучати:
Tак немов: поет приймає муки…
… щось рятує… й розплилася книга.
або … щось врятовує… і розплилася книга.
Cлова “поміш” в розумінні “мішанина” не існує, мабуть. Але може його варто ввести на цей раз. У Tувіма в цій поезії є несміливіспроби словотворчості, ніяк не відбиті в моєму перекладі (там випав купальський місяць): Naświetliła łuna świętojańska. А рима буде трохи точніша. Tувім, великий прихильник екстравагант- ностей у римуванні, тут якраз обходиться без них. У примітці треба, очевидно, пояснити грімницю – свячену свічку, яку запалюють під час грози, чи коли хто помер, а часом навіть намагаються вмирущому встромити в руку.Погляньте, до речі, як виглядає це слово в 1 томі Укр.-рос. словника. Cказано: редк., а прикладу жодного. В останній строфі миготять і вібрують не рядки, а версети, оті самі позна- чені цифрами речення біблії. Я не насмілився написати “стихи”, думаю, що тут вистачить і нейтральних “рядків”. Cлово “чарує” треба, ясно, сприймати не в сучас- ному “очаровательном смысле”, а в розумінні таки прямому, – чари, як “колдовские манипуляции”. Але думаю, що хто схоче доглупатись, той зможе” [7]. Автор листа робить висновок: “Отже, згодом таки конче потрібна будестаття, де показана була б особлива увага Tувіма до слова, до “дрімучого” фольклору, до джерел народної поезії. Tут би знайшли пояснення й виправдання і словесна еквілібристика, і “во- рожбитські” мотиви. Отакі мої міркування, глибоко, як бачите, провінціальні. А як там міркують по столицях – Вам видніше. Може, там думають, що читачеві потрі- бен не творчий шлях, а тільки прикінцева зупинка” [7].
Двотомна антологія польської поезії вийшла 1979 р. Прізвища Г. Кочура вза- галі не було, хоча він переклав 35 творів самого лишеЮ. Tувіма [2:25]. Hайпов- ніше твори цього польського поета в українському перекладі Григорія Порфиро- вича представлені у “Другому відлунні” (1991) та “Tретьому відлунні” (2000; 2008).
Восьмого січня 1957 р. військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок щодо Г. Кочура, справу припинили за відсутністю в його діях скла- ду злочину. Після реабілітації Григорій Порфирович активно працював як перекла- дач і дослідник літератури.Будні ГУЛАГу він відтворив у збірці поезій “Iнтин- ський зошит. Вірші 1945–1953 років” (1989).
Після п’ятнадцятирічного перебування у Комі АРCР Григорій Порфирович відновив листування з друзями та колегами. Рідні перекладача знайшли на горищі два мішки листів, які охоплювали період з 1957-го до середини 1980-х років [8]. Подружжю Кочурів, які пройшли тернистий шлях табірного життя, вдалося зберег- ти безцінну епістолярну спадщину, що віддзеркалювала зв’язки з М. Рильським, сім’єю Зерових, О. та А. Білецькими, Олександром та Cвгенією Дейчами, Iриною Cтешенко, I. Айзенштоком, П. Tичиною, М. Бажаном, А. Гозенпудом, В. Мисиком, сім’єю Дроб’язків, М. Лукашем, а починаючи з 1960-х – з I. Дзюбою, I. Cвітличним, Ліною Костенко, I. Драчем, Д. Павличком, Михайлиною Коцюбинською, Iриною Жиленко, В. Cтусом, C. Cверстюком, В. Чорноволом, Л. Tанюком, В. Житником, А. Перепадею, Роксоланою Зорівчак, В. Лучуком, В. Cкуратівським, Мариною Hо- виковою, Р. Лубківським, А. Cодоморою, М. Фішбейном, Л. Череватенком, Ю. Xо- рунжим та іншими.
М. О. Hовикова, перекладаючи поезію М. Зерова російською мовою, за два роки (1988–1989) надіслала Г. Кочуру близько 30 листів, щоб почути його критичні зауваження. У відповідь Марина Олексіївна отримала понад 20 листів. Знання куль- турного тла, що важить навіть більше, ніж мовна компетенція, “особисте знайом- ство” з автором, любов до оригіналу – це те, чого Григорій Порфирович навчав на сторінках свого епістолярію [10:60-61]. Hа запитання, чи складно перекладати пое- тичні тексти, Г. Кочур відповідав, що коли поетові для творчості потрібно вловити натхнення, то перекладачеві його творів необхідно увійти у стан автора, врахувати умови й епоху, в яких він писав свої твори [9].
Як бачимо, епістолярна спадщина Григорія Кочура – це складова ненаписаної дотепер історії української оригінальної і перекладної літератури, української куль- тури; це криниця духу, з якої можна черпати відповіді на багато запитань.
- Братаніч О. Відображення перекладацького процесу в епістолярії Г. П. Кочура / О. Братаніч // Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р.) / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 118–123.
- Григорій Кочур : біобібліогр. покажч. У 2 ч. Ч. 1 / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбров- ська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак]. – 2-е вид., доопрац. і допов. – Львів : ЛHУ ім. Iвана Франка, 2006.– 264 с. – (Українська біобібліографія. Hова серія ; чис. 21, ч. 1).
- Зорівчак Р. П. Вічне відлуння майстра : (до 90-річчя від дня народження Григорія Ко- чура) / Р. П. Зорівчак // Дзвін. – 1998. – № 11/12. – C. 142–147.
- Клименко М. В. Вивчення перекладацької діяльності українських письменників [Електронний ресурс] / Ж. В. Клименко. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e- journals/NarOsv/2008-1/08kjvdyp.htm
- Коцюбинська M. “Зафіксоване й нетлінне” : роздуми про епістолярну творчість / М. Ко- цюбинська. – К. : Дух і Літера, 2001. – 300 с.
- Кочур F. Tретє відлуння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Г. Кочур. – К. :
Укр. письменник, 2008. – 669 с.
- Кочур F. П. Листи з Iнти [Електронний ресурс] / Г. П. Кочур // Институт Иудаики. –
Режим доступу: http://www.judaica.kiev.ua/Eg_10/Eg18.htm
- Кочур M. Л. “Кого той поїзд в далечінь везе”. Hепрочитані сторінки: Григорій Кочур і Василь Cимоненко [Електронний ресурс] / Кочур М. Л. // Музей Григорія Кочура в Iрпені. – Режим доступу: http://kochur.do.am/publ/1-1-0-5
- Наказненко О. Перший приватний – Iрпінський музей Григорія Кочура [Електронний ресурс] / О. Hаказненко // Iрпінський вісник. – 2005. – № 77. – Режим доступу: http://visnyk.irpen.kiev.ua/2005/03/muzeum.html
- Новикова M. О. Григорій Кочур – редактор перекладів із Миколи Зерова / М. О. Hови- кова // Григорій Кочур у контексті української культури другої половини XX віку : матеріали Всеукр. наук. конф. (Львів, 14–15 жовт. 2005 р.). – Львів : ЛHУ ім. I. Франка, 2007. – C. 57–61.
- Островський І. Лист як пам’ять, феномен, література [Електронний ресурс] / Остров- ський I. // День. – 2001. – № 204. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/66746/
- Очима серця : ув’язнена лірика / [упоряд. В. I. Боровий ; худож. оформ. В. C. Бондар]. –
X. : Основа, 1992. – 384 с.
- Світличний І. Голос доби / I. Cвітличний ; [упорядкув. Л. Cвітличної]. – К. : Cфера, 2001. – Кн. 1: Листи з “Парнасу”. – 544 с.
- Стріха M. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням /
М. Cтріха. – К. : Факт-Hаш час, 2006. – 344 с.
- Флобер F. Листи (1830–1846) [Електронний ресурс] / Г. Флобер // Iнша література. –
Режим доступу: http://www.inlit.com.ua/node/259
- Франко І. Зібр. творів : у 50 т. / I. Франко. – К. : Hаук. думка, 1986. – T. 49 : Листи
(1886–1894). – 1986. – 810 c.
- Мереватенко Л. Xто інший міг би так іти шляхом жертовним / Л. Череватенко //
Всесвіт. – 1995. – № 8/9. – C. 70–71.
- Tuwim J. Wiersze zebrane / J. Tuwim. – Warszawa : Czytelnik, 1975. – T. 2. – 547 s.