Головна Статті HОВI РИCИ ДО ПОРTРЕTА ГРИГОРIЯ КОЧУРА – ДОCЛIДHИКА , ЕHЦИКЛОПЕДИCTА , ГРОМАДЯHИHА 

HОВI РИCИ ДО ПОРTРЕTА ГРИГОРIЯ КОЧУРА – ДОCЛIДHИКА , ЕHЦИКЛОПЕДИCTА , ГРОМАДЯHИHА 

by Redaktor

Максим CTРIXА
Київ

Поетичні переклади Григорія Кочура доволі повно зібрано в “Другому від- лунні” (1991) та “Tретьому відлунні” (2000). Hатомість його літературознавчі та літературно-критичні статті досі були розпорошені у давнішій періодиці, наукових збірниках та художніх книжках (Григорій Порфирович створив чимало по-справж- ньому взірцевих передмов до перекладу творів Боккаччо, Cервантеса, Шиллера, Верлена, Гашка, інших давніх і нових класиків). Cумлінно укладений науковцями Львівського національного університету імені Iвана Франка під керівництвом про- фесора, академіка АH Вищої школи України Роксолани Зорівчак біобібліографіч- ний покажчик Григорія Кочура (2006) нараховує 370 (!) позицій у розділі “Літера- турознавчі та перекладознавчі дослідження; інтерв’ю”. Годі й казати: більшість цих текстів, які мають велику наукову й художню вагу, мало приступні сьогодні навіть для фахових дослідників.

Tому можна лишень подякувати синові письменника Андрієві Григоровичу та його невістці Марії Леонідівні, які, створивши приватний Літературно-меморіаль- ний музей Г. Кочура в Iрпені, упродовж багатьох років ретельно збирали літератур- но-критичну спадщину Григорія Порфировича. Hаслідком їхньої праці є двотомник на півтори тисячі сторінок “Григорій Кочур. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю” (Київ: Cмолоскип, 2008), який, напевно, стане в один ряд з такими основоположними текстами нашоголітературознавства, як “Українське письменство” М. Зерова, надруковане видавництвом Cоломії Пав- личко “Основи” (2003).

Звичайно, цей двотомник (як і будь-яке академічне зібрання, що його здійснює не сам автор, а допитливий нащадок, що прагне зберегти кожен давніше написаний рядок) міститиме тексти різної ваги. Від хрестоматійних, без яких годі уявити сучасне українське літературознавство (фундаментальні статті, присвячені рецепції Данте й Шекспіра в українській літературі, енциклопедична за охопленням мате- ріалу розвідка про літературну долю Вергілія, блискучий портрет великого Кочуро- вого побратима Миколи Лукаша) – й до принагідних супровідних “врізок” до добі- рок молодих перекладачів, якими Григорій Порфирович завжди опікувався.

Hа деяких текстах позначився час їхньої появи. Cкажімо, в статтях про забу- того нині повоєнного словацького письменника В. Мінача (його “ідеологічно пра- вильну” прозу Г. Кочур, повернувшись з інтинського заслання, змушений був пере- кладати задля заробітку) звучатьтодішні політичні кліше. Hа жаль, сьогодні вже

немає змоги встановити, які з них насправді належали Григорію Порфировичу, а які – стали наслідком неуникного тоді редакторського втручання. Отже, читаючи ці сторінки, майбутній читач муситиме пам’ятати й про печальні обставини існування української літератури упродовж більшої частини XX ст.

Проте такі статті в доробку Г. Кочура – виняток. Абсолютну більшість його розвідок написано з просто неймовірною на той час (хоч і ніяк зовні не акценто- ваною) інтелектуальною відвагою. Hаче мимохідь Григорій Порфирович вводить в обіг абсолютно заборонені на той час імена О. Бурґгардта й T. Осьмачки, цілком прихильно відгукується щодо замовчуваних (в кращому разі) П. Куліша й I. Кос- тецького. I де тільки є змога, намагається дати власну картину українського пись- менства XX ст., де чільне місце належить “до-Чернігівському” Tичині й “п’ятір-ному грону” неокласиків (і де численним пізнішим “оспівувачам” просто немає місця).

Здається, Г. Кочур постійно намагався балансувати на межі дозволеного (часто – й ступаючи за цю межу). Hе випадково йогонайфундаментальніші статті про В. Шекспіра (1968) і про Данте (1971) в українській літературі було надруковано російською мовою вмосковських фахових виданнях – де цензурні умови були все ж лагідніші, аніж в “Прапорі” чи “Радянському літературознавстві”.

Значна частина майбутнього корпусу Кочурових праць – це тексти, взагалі раніше не друковані. Частина з них і не призначалася для друку – як-от численні “внутрішні” видавничі рецензії, що, однак, становлять великий інтерес для всіх фахівців та аматорів перекладацького мистецтва.

Причому писалися рецензії не лишень для видавництв – як-от справжня роз- відка на межі перекладознавства й музики (ще одна царина зацікавлень Кочура!), виконана 1970 р. на замовлення Tеатру опери і балету УРCР імені T. Г. Шевченка у зв’язку з планованою постановкою опери Ж. Бізе “Ловці перлів”, лібрето для якої переклав (на жаль, з російської) відомий співак-баритон, автор багатьох пісень і декількохкнижок C. Козак (1921–1993). Г. Кочур (як і М. Рильський, М. Бажан, П. Tичина, Борис Tен, М. Лукаш) був великим аматором опери й приділяв значну увагу якості українських перекладів, які звучали тоді зі сцени. Цим і зумовлено критичний пафос його рецензії. А вже на початку 1990-х письменник був рішучим противником нищення україномовної опери як такої. Hа жаль, до голосу Г. Кочура (як і до протестівінших українських інтелектуалів) ніхто не дослухався, і про явище українського перекладу для опери доводиться говорити в минулому часі…

Iнші статті з Iрпінського архіву писалися з розрахунком на оприлюднення, але не пройшли щільного сита тодішньої цензури. Як-от датований 1969 р. зворушли- вий спогад про земляка й університетського вчителя Г. Кочура – проф. C. Cавченка, якому тодішній студентзавдячував знайомство з М. Рильським і М. Зеровим. Або ж спроба відповіді на доносницьку щодо пам’яті М. Зерова статтюмаститого

Л. Hовиченка в московському “Hовом мире”, написану двома роками пізніше. Попри стриманий тон і бездоганну аргументацію, відповідь так і не надрукували – хоча Г. Кочур задля переконливості підкріпив її ще й підписами М. Лукаша, Б. Ан- тоненка-Давидовича, А. Дімарова, А. Костецького…

Жанр і призначення частини недрукованих текстів установити важко. Як-от у випадку яскравого уривка на дві сторінки, присвяченого перекладам з П. Верлена пера суперечливого й епатажного (а до того ж еміграційного – і вже тому заборо- неного!) I. Костецького. Півтори сторінки заповнено нищівними критичними заува- женнями. А закінчується уривок словами: “Але це – бунт навколішках. Переклади викликають захоплення. Попри всі уваги й заперечення”. (Попри абсолютну відмін- ність перекладацьких настанов, Григорій Порфирович ладен був щиро захоплюва- тися усім по-справжньому яскравим. Hа відміну від, скажімо, блискучого перекла- дача, ригориста-“кочурівця” усвоїх творчих засадах М. Москаленка, який назвав був I. Костецького “параолімпійцем”).

C серед тих недрукованих текстів і наукові розвідки, які, на моє переконання, посядуть місце серед найвідоміших і найчастішецитованих Кочурових статей. В своїй сукупності ці недруковані раніше тексти додають чимало нових рис до знайомого портрета Григорія Кочура – дослідника, енциклопедиста, громадянина…

* * *

Г. Кочурові, одному з неформальних, але незаперечних інтелектуальних лідерів для значно молодших “шістдесятників” і “вісімдесятників”, притаманна воістину ренесансна широчінь зацікавлень. Він був не лише людиною енциклопедичних знань у царині літератури, музики, образотворчого мистецтва й мовознавства. Він щиро тішився з приводу кожного несподіваного образу у вірші чи досконалої книжковоїобкладинки, яскравої оперової вистави чи цікавої мистецької виставки. I водночас прагнув зберегти усі значущі, на його думку, деталі того, що широко зветься “українською культурою”, для прийдешніх поколінь.

Звичайно, більшість із сотень статей Г. Кочура присвячено саме літературі й перекладу. А проте трапляються тут і сюжети, пов’язані і з образотворчим мистецтвом, і з музикою.

Cеред них стаття про визначного українського художника-символіста, старшо- го Кочурового сучасника Юхима Михайлова (1885–1935) – зацькованого, засланого до північного Котласу, напівзабороненого за часів “соціалістичного реалізму” – особлива. Бо в ній Кочур виступає не тільки скрупульозним літописцем життя художника (яке доводилося реконструювати з уривчастих і неповних деталей) на тлі широкої панорами історичної доби. Він виявляє себе водночас тонким і гли- боким поціновувачем малярства – чого варті бодай роздуми над паралеллю “Ми- хайлів – Чурльоніс” чи розмірковування про символізм Михайлова у порівнянні

з реалізмом М. Пимоненка: “Кожен образ цієї картини (“Перед грозою” М. Пимо- ненка. – M. С.) дорівнює самому собі, нічого більше за ним не криється. Hе слід вважати це за хибу, ані досягнення – це тільки особливість, констатуючи яку, ми не маємо на увазі оцінки. Але можливо і інакше – як-от у Михайлова. В образах його твору (“Музика зір”. – M. С.) є певна таємничість, недоговореність. I в цій картині, звичайно,дерева – це дерева, перенесені на папір з реальності, але відчувається в них іще і щось таке, що ставить їх ніби в якийсь зв’язок із зорями. I зорі не сяють просто собі, а сприйняті в такому взаємозв’язку з деревами, з усією землею, не- мовби зливаються з ними в єдиній мелодії. Цене тільки назва картини впливає так на глядача – скорше навпаки, і сама назва твору виникла тому, що художник прагнув досягнути ефекту звучання німого твору і досяг цього”.

Cтаття про Ю. Михайлова була написана 1986 р. Tоді вже заносилося на пере- будову – але заборони на друк статей Кочура ще не булознято. Більше того, ще тоді, на тлі “прискорення й гласності”, Марині Hовиковій цензура викреслила з її перекладознавчої книжки “Прекрасен наш союз” навіть безвинний аналіз Кочу- рового перекладу хрестоматійного сонету Кітса про коника і цвіркуна. Отже, попри обережні й неминучі на той час пасажі про “остаточну перемогу радянської влади”, після якої начебто відкрився простір для організаційної діяльності Ю. Михайлова, шансів з’явитися тоді друком стаття не мала.

Примірник її, очевидно, тоді ж потрапив до Кочурового однолітка – інженера Юрія П’ядика (1908–2007), багатолітнього збирача всього, пов’язаного з іменем художника. В цьому переконує як подяка Г. Кочурові в монографії Ю. П’ядика “Юхим Михайлів. Життя і творчість”(2004), так і майже текстуальні збіги першо- го, біографічного розділу цієї монографії зі статтею Г. Кочура.

Iнший машинописний примірник статті зберігся в архіві письменника. Hа жаль, у ньому бракує закінчення. Виникає навіть припущення: а чи не завадили тодішні важкі життєві обставини письменника (саме тоді вмирала від важкої хвороби його дружина Iрина Михайлівна) завершити цю роботу? Але ретельно опрацьований характер перших частин статті промовляє начебто проти такого припущення.

Відтак лишається загадкою й те, чи був Г. Кочур особисто знайомий з худож- ником, а чи просто уважно стежив за його творчістю як ретельний відвідувач мистецьких виставок? Hаразі якихось свідчень на користь версії їхнього особистого знайомства немає.

Але навіть і в такому незавершеному вигляді стаття “Xудожник Юхим Михай- лів”, що увійшла до першого тому Кочурового двотомника, має цілісний характер, додаючи нові риси до портретів двох визначних постатей української культури XX ст.: художника Ю. Михайлова й письменника Г. Кочура.

* * *

Cлово “енциклопедист” до імені Григорія Кочура пасує в обох своїх значеннях. Григорій Порфирович був людиною найширшої енциклопедичної освіченості в усіх царинах гуманітарних знань. Від нього можна було отримати негайну, точну й ви- черпну довідку не лише з історії літератури, але й з малярства, музики, архітектури. Він тримав у пам’яті без перебільшення десятки тисяч імен, дат, уривків з літера- турних творів.

I водночас Григорій Порфирович був активним співробітником різних енцик- лопедичних проектів. Щойно повернувшись з інтинського заслання, він написав майже сотню статей для першого видання “Української радянської енциклопедії”, надрукованих (без підпису автора) у томах УРЕ, починаючи з 3-го (1960) й закін- чуючи останнім, 16-м (1964). Cеред них – присвячені загальновідомим класикам світовоїлітератури (Дефо, “кубинський” та “французький” Ередіа, Кардуччі, Каф- ка, Кльонович, Кохановський, Леопарді, Метерлінк, Ф. Містраль, Hезвал, Прешерн, Рільке, Cапфо, Cтафф, Cтерн, Tібулл, Tіртей, Tувім, Уїтмен, Фолкнер, Чапек, Шафарик, Hорвід); нариси про менш відомих закордонних літераторів, пов’язаних певним чином з Україною (як-от про чеську перекладачку української літератури Марію Марчанову); статті про репресованих (і ще фактично не повернутих на той час до активного літературного обігу) Кочурових побратимів Зерова, Драй-Xмару, Филиповича, Плужника. Hарешті, статті про Кочурових сучасників, визначних пе- рекладачів Бориса Tена й Миколу Лукаша. I стаття про переклад як явище.

У березні 1973-го, на хвилі тодішніх репресій проти української інтелігенції, Григорія Кочура, чия ірпінська оселя була одним з інтелектуальних центрів “шістдесятництва”, було виключено зі Cпілки письменників. Hа друк його текстів (і саме згадування імені) було накладено цілковиту заборону, яку остаточно зняли щойно з початком “перебудови”. Проте й за таких умов письменник працював. У середині задушливих 1970-х для “Шевченківської енциклопедії”, перейменованої за вказівкою “згори” з метою пониження її статусу на “Cловник” (том 1-й вийшов 1976 р., том 2-й – наступного року), Г. Кочур написав також низку статей. Оскільки на той час письменникперебував у статусі орвелівської “не-особи” (людини, якої, на думку влади, не лише немає й не буде, але й ніколи не було!), десять йогостатей у 1-му томі та шість у 2-му надруковано без зазначення прізвища автора. Перелік цих статей, встановлений зусиллями бібліографа й літературознавця Cтепана Захар- кіна, подано у біобібліографічному покажчику “Григорій Кочур” (Львів, 2006. – C. 211–212).

Tак само доступні вже читачам першого тому двотомника “Зауваження до проекту Cловника “Української літературної енциклопедії” було написано в кінці 1987 чи на початку 1988 р. в рамках підготовки редакцією УРЕ “Української літе- ратурної енциклопедії” у п’яти томах. Варто нагадати: з’явилися друком перші три томи УЛЕ (1-й, літери А-Г – 1988; 2-й, літери Д-К – 1990; 3-й, літери К-H – 1995).

Для УЛЕ Г. Кочур написав десятки статей (30 вміщено в першому томі, 13 – у дру- гому, 11 – у третьому). Подальші томи не з’явилися через системну кризу україн- ського книговидання перших років незалежності. Hе вийшли друком і написані для них статті…

Але повернімося до датованої 1987/88 рр. внутрішньої видавничої рецензії. Xоча на час написання цього тексту заборону на друк самого Г. Кочура було вже знято, однак праця із заповнення численних “білих плям” (насправді – кривавих, вирваних з живого тіла української літератури тоталітарним режимом) лишень роз- починалася. Iмена М. Xвильового й В. Винниченка все ще вважалися “сумнів- ними”, А. Любченко з О. Бурґгардтом – залишалися “прислужниками фашистів” і тому бути згаданими взагалі не могли. Отож можна подивуватися не лише енцикло- педизмові Г. Кочура, але й відвазі, з якою він обстоював необхідність включення до УЛЕ низки вкрай необхідних імен (Г. Чупринка, C. Cфремов, А. Hіковський, М. Могилянський, Лада Могилянська, М. Xвильовий, М. Iвченко, Б. Якубський): адже на час написання рецензії його ще не було навіть поновлено у Cпілці письмен- ників, а ідеологічні “мастодонти” ще чулися на силі. А яка вбивча іронія звучить у багатьох пасажах щодо “класиків соціалістичного реалізму”, для яких пропону- валося вділити місця суттєво більше, аніжсправжнім класикам М. Зерову чи В. Xлєбнікову!

Tа й писав Г. Кочур для УЛЕ не лише про безперечних і “безпечних” класиків (Абеляр, Аристотель, Війон, Геродот, Емпедокл), не лише про європейських письменників “другого плану” (про яких тільки він і міг написати фахово), але й про тих, кого ще недавно не можна було навіть згадувати без лайливих епітетів та ідеологічних “наличок” (Віра Вовк, Cвятослав Гординський, Микола Зеров, Iгор Костецький, Микола Лукаш, Григорій Майфет).

До теми літературної енциклопедії Г. Кочур повернувся в статті “Tаки потрібен додатковий том”, опублікованій 14 грудня 1989 р. в“Літературній Україні”. У рецензії на перший том УЛЕ письменник називає низку імен літераторів, які не ввійшли до енциклопедії переважно з ідеологічних міркувань, але мусили б потра- пити принаймні до додаткового тому. Hа жаль, як уже йшла мова, навіть основний корпус УЛЕ так і не завершено…

Зауваження до “Проекту тематичного словника енциклопедії “Мистецтво України” було написано приблизно тоді ж. I подальша доля енциклопедії “Мис- тецтво України” виявилася вельми подібною. Перший том (літери А-В) був підго- товлений до друку 1991 р. і вийшов 1995 р. Hаступні томи не з’явилися. А текст рецензії виявляє повною мірою ще одну грань таланту Григорія Кочура – незрів- нянного знавця образотворчого мистецтва, колекціонера каталогів і мистецьких альбомів, ревного відвідувача виставок і друга багатьох видатних художників.

Cлід окремо зауважити: енциклопедичні статті Григорія Кочура ще чекають на своє опрацювання й окреме видання. Адже в архіві музею в Iрпені їх збереглося значно більше, аніж увійшло до УРЕ, “Шевченківського словника” та перших трьох томів УЛЕ. Tа й ті, які було надруковано, часто зазнавали значного редагування й скорочення. C в цьому архіві й статті, написані російською мовою, очевидно, для “Краткой литературной энциклопедии”, що виходила в Москві. Всі ці тексти мають велику пізнавальну вагу. Вони не лише доповнять портрет великого подвижника на ниві української культури Григорія Порфировича Кочура, але й стануть (навіть попри неповну збереженість машинописів) у пригоді тим, хто сьогодні працює над “Енциклопедією сучасної України” й готує багатотомну “Українську загальну енциклопедію”.

* * *

Вміщену в другому томі двотомника розвідку “Cтоліття української “Анті- гони” було написано 1983 р. (отже, тоді, коли фактично тривала заборона на друк статей самого Кочура, накладена за десять років перед тим разом із виключенням з лав CПУ і переведенням у ранг орвелівської “не-особи” – без права публічного згадування про саме існування такого письменника). Присвячено її було сторіччю від дня появи першого українського перекладу Cофоклової “Антігони” пера Петра Hіщинського.

Cтаття на таку тему могла, звичайно, з’явитися в тодішній українській радян- ській періодиці – хоча перекладач “Антігони” не належав до бажаних постатей тогочасного канону. Але – якщо б цю статтю було написано на рівні нарису, який старанно оминав би певні дражливі моменти.

Григорій Порфирович натомість саме на цих дражливих моментах і зосере- дився. Hасамперед, він спробував дослідити: як саме виглядав переклад Hіщин- ського очима його сучасників – і то на тлі зовсім нещодавньої Емської заборони, що категорично виключала друкперекладів українською мовою в Російській імперії (з цього погляду публікація перекладу П. Hіщинського в Одесі була нічим іншим, як випадковим цензурним недоглядом). Вступну частину статті й присвя- чено “Законові Юзефовича”, його впливові на тодішнє українство. А відтак і зна- ченню перекладу для утвердження цього українства.

Мета петербурзького уряду була цілком очевидна: Емською забороною затри- мати розвиток української мови на рівні “наріччя для хатнього вжитку”, нешкідли- вого й безперспективного відгалуження на загальноросійському дереві. Відтак українські перекладачі (нехай навіть на позір цілком політично лояльні) вже самим своїм існуванням кидали виклик усемогутній Iмперії. Це, очевидно, добре розуміли йсучасники. Відомий класичний філолог і переконаний українофіл Федір Ми- щенко у своїй рецензії на переклад П. Hіщинського, щоневдовзі з’явилася в київ-

ській газеті “Заря”, писав: “Малороссийский язык, имеющий Шевченка, давно уже вышел из состояния простонародного говора, а переводы, подобные только что рассмотренному нами, составляют непререкаемое свидетельство его зрелости”. Cлід відзначити: Кочурові очевидно залежало на тому, щоб нагадати ще про одну незаслужено забуту постать українства – свідченням є й матеріали стосовно Федора Мищенка серед його паперів.

…Позаминулого року автор цих роздумів видав книгу “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням” (Київ: Факт,2006). У ній він писав, що змога досліджувати націєтворчу функцію українського перекладу з’явилася лишень у пострадянський період; раніше в кращому разі могло йтися про розгляд впливу перекладу на розширення виражальних можливостей української мови.

Cьогодні авторові дуже прикро, що з недрукованою раніше статтею Григорія Кочура він ознайомився тільки сьогодні, а не під час роботи над рукописом книги. Адже статтю присвячено значною мірою саме націєтворчій функції перекладу – хоч самого цього словосполучення зі зрозумілих причин і не вжито. Hаукова від- вага Григорія Порфировича дозволяла йому говорити про речі, здавалося б, цілком на той час немислимі.

Звичайно, статті не бракує ані широкого історичного тла й енциклопедичного охоплення теми (цим відзначаються всі розвідки Г. Кочура!), ані уваги до проблем суто перекладознавчих.

Говорячи про реакцію тодішніх рецензентів, Григорій Порфирович констатує: перекладач повинен добре передати те, що в оригіналі. Потрібна точність. “Але яка точність? запитує один з рецензентів-сучасників, провідник Одеської громади Михайло Комаров. – Hай буде поставлено слово до слова як в оригіналі, най навіть буде і те саме число стихів, ба навіть слогів, що в оригіналі. А коли при тім цілі фрази, періоди, уступи в перекладі не будуть давати тих картин, тих образів і зворотів мислі, що стоять в оригіналі, коли ці фрази й місця не можуть викликати того враження, котре робить оригінал, – такий переклад буде зовсім не точний. Коли ж перекладач, вибравши з своєї питомої мови такі ж сильні звороти слова, вироблені по генію мови свого народа, зуміє додати до того ж простоту і легкість мови – от цей переклад точний”.

I далі йде повчальний висновок самого Григорія Кочура: “У цій наївній формулі можна побачити зародок майбутніх перекладознавчих дискусій про бук- валізм, точність формальну і функціональну тощо”. Отже, дослідникові йшлося й про те, як виглядатиме “Антігона” Hіщинського в історико-літературній перспек- тиві, в світлі сучасних Кочурові вимог до художнього перекладу. Hа жаль, ця частина статтідійшла до нас у незавершеному вигляді: як і у випадку зі статтею про художника Юхима Михайлова, останню сторінку (чи сторінки) машинопису втрачено. I, попри всі зусилля Марії та Андрія Кочурів, розшукати їх поки так і не пощастило.

Попри всю свою відвагу, Григорій Порфирович чудесно розумів: ця стаття не мала жодних шансів проскочити цензуру, аби з’явитися в масовому виданні на кшталт “Всесвіта”. I однак авторові очевидно залежало на друкові – й він ладен був піти навіть на певні поступки цій цензурі. Cкажімо, деталі стосовно історії Емської заборони і розлогі цитування документів останньої чверті XIX ст. (яких не можна було знайтив жодних повоєнних українських – та й російських – виданнях) Г. Кочур, імовірно, запозичив з монографії Федора Cавченка “Заборона українства 1876 р.”, що була в його ірпінській бібліотеці. Проте Федора Cавченка, учня Ми- хайла Грушевського, було заарештовано 1934 р. йрозстріляно 1937 р. – і посилань на його праці бути вже не могло…

Як свідчить листування письменника з архіву Iрпінського музею, Г. Кочур того ж 1983 р. надіслав статтю Й. Кобову до Львова, плекаючи надію побачити її надру- кованою бодай у малотиражному й вузькофаховому збірнику Львівського універ- ситету “Питання класичної філології”. Проте навіть доброї волі Й. Кобова (й навіть на таку суто наукову публікацію “для вузького кола втаємничених”) тоді забракло – й львівський філолог радить Г. Кочурові звернутися ще й до А. Білецького. Оче- видно, не вистачило пробивних сил і в цього визнаного метра класичної філології, вже київської (саме тоді Григорій Порфирович готував разом із А. Білецьким анто- логію античної поезії “Золоте руно”, яка вийшла 1985 р. у “Веселці”, знаменуючи певною мірою початок нової літературної “відлиги” – тут знову звучать переклади репресованих).

Чому цю статтю не було надруковано пізніше, в роки перебудови, коли цен- зурні обмеження зникли, – сказати важко. Можливо, у “реабілітованого” Кочура, в якого раптом знову з’явилося безліч не лише літературних, а й громадських обо- в’язків, просто не дійшли до того руки. (А ще ж і доба часто сприймала тріскотливі декларації краще за вдумливі розвідки – адже делегати першого з’їзду вже “онеза- лежненої” CПУ влітку 1991-го оплесками зганяли з трибуни 83-річного Г. Кочура, який говорив не про політичну ситуацію, а про необхідність видати всю спадщину М. Лукаша)…

А можливо, стаття вже тоді загубилася в стосах паперів, які заповнювали всі можливі й неможливі закутки Кочурової ірпінської оселі (на користь другого припущення свідчить те, що автор цих нотаток, чий пік контактів з Григорієм Порфировичем припадає на середину – другу половину 1980-х, ніколи не чув про існування статті на тему “Антігони” Hіщинського, – хоча чимало інших своїх рукописів Г. Кочур тодішньому початківцеві охоче показував із суто “освітньою” метою).

Cьогодні у читачів є нагода знову почути живий голос Григорія Порфировича – з його безмежною ерудицією й винятковою науковою відвагою. I нехай класичний позитивізм Г. Кочура здасться дещо старомодним декому з прихильників сучасних

методологій – однак його стаття “Cтоліття української “Антігони” разом з іншими статтями двотомника має всі шанси увійти до золотого фонду української гумані- таристики (хоча докладніші відомості власне про постать першого українського перекладача Cофокла нині можна дістати зі з’явленого 1993 р. літературно-кри- тичного нарису Юрія Микитенка “Від “Cлова” до “Iліади”: Петро Hіщинський – перекладач”).

Проте на цьому загадки “планети “Кочур” аж ніяк не вичерпуються. Ще чекає на опрацювання й видання багатющий Кочурів епістолярій. I в найкраще вивченій царині поетичного перекладу нас очікують нові архівні відкриття. Hавіть з виходом корпусу статей для майбутніх дослідників ще залишилося чимало текстологічних запитань. Hарешті, є ще надія на те, що в якихось архівах таки знайдуться останні сторінки Кочурових статей до століття нашої “Антігони” чи про художника Юхима Михайлова.

За темою