15
Що долею мені для порятунку дано –
Все лікар Час несе: кошмар безсоння й сна,
І шістдесят годин самотності в годину,
І мрію зраджену – розраду все ж єдину,
І отупіння чад, обличчям до стіни, –
Все сильнодіюче, а помочі немає…
Чому тікає так уперто забуття?
Навіщо він, оцей тягар нудьги німої?
І серця ниючі, тривожні перебої?..
Ні, не поможеш цим померклому життю!
Хвороба вгадана, уже й діагноз чуєм:
Надії жодної, і винні в цім не ми…
Тут не відкупимось ні жалем, ні одчаєм,
Тут віддамо усе, чого й не помічаєм,
Всього позбудемось – що є, чого й нема…
З’явись негадано, утіш мене обманом,
Хоч тінню співчуття і щирості врятуй!
Всьому повірю я, всім вигадкам дитинним,
Душа все привіта у захваті незміннім,
В жадобі радості безглуздій і святій.