В строкатім лахмітті своїх почуттів
Я вижебрать крихту кохання хотів.
Воно – як повітря. Воно – як життя.
До тебе я руку благально простяг,
Та милостині мені не судилось:
Рука простягнена так і лишилась,
І я, в безповітряний простір закутий,
Вдихаю болю свою отруту –
Коли ж бо, трагікомічний жебрак,
Інакшого я й не маю добра.
Ану-бо, справді: в пурпур який
Укриєш серця свого ганчірки!?
Натягнеш які на себе шати?
Чим жити станеш? Чим можеш пишатись? –
Тим, що ніхто і вона не знає,
В якій я темній прірві одчаю?
– Тим, що жебрацтво сховати я зміг:
Часом – байдужість, хвилинами – сміх ?!
– Тим, що кохання , людяно-ясне,
Спалахнуло й хтозна-коли загасне?
Що на верхів’я знісся, зневаживши мури, знехтувавши окови?
– Але жебракові –
Коли ані крихточки зі стола,
З цього, далебі, втіха мала…
КАПРИЗ ІІІ
19