Марина HОВИКОВА
Сімферополь
Hазва цієї статті в чомусь подібна до назви моєї доповіді до ювілею друга та першого за значенням творчого супутника пізнього Г. П. Кочура – Миколи Лукаша: навіть ювілей Лукашів збігся із Кочуровим. Мета обох розвідок – спроба поди- витися на сучасний перекладацький, культурний та кроскультурний світ нової України очима двох Майстрів, Патріотів, Hаставників.
Але цю розвідку, присвячену Григорію Порфировичу Кочуру, не можу не роз- почати зі згадки про – без перебільшення велику – культурну, соціальну, духовну подію: вихід із друку величезного двотомника, що містить Кочурові перекладо- знавчі, літературознавчі та культурологічні праці – від 1942-го аж до останньої прижиттєвої (1994-го). Оскільки ж двотомник додає до цього огрому ще й масив Кочурових “не-друків”(почасти таких, що не побачили світу, бо сам автор над ними ще працював, та переважно – через багаторічну “позадрукованість” тогож таки автора), – він, оцей двотомник, не так підсумовує, як відкриває нам нового Кочура в новому, справжньому вимірі його творчого, професійного та національ- ного (і глобального!) культурного мислення.
Вимір отой дивує та приголомшує навіть людей, які знали Григорія Порфиро- вича зблизька. (А я мала честь належати до них від початку 1970-х до кінця життє- вого шляху нашого Майстра). Що вже й казати про тих, хто зверхньо ставився саме до Кочура – теоретика та культурознавця, відводячи йому другорядну роль “бібліо- графа” від перекладу, літератури й культури. Tреба відзначити титанічну працю редакційної колегії на чолі з сином Григорія Порфировича (а тепер уже відомим “кочурознавцем”) Андрієм Кочуром та невісткою Марією Кочур, а також наукового керівника проекту професора Львівського національного університету імені Iвана Франка, завідувача кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики Роксо- лану Зорівчак та всіх, кого вона згуртувала навколо цього проекту від знаних вче- них, як-от професор Олександр Чередниченко, соціокультурних діячів та водночас неабияких філологів і культурологів – Iвана Дзюби чи Максима Cтріхи – аж до здібної перекладознавчої молоді. Шани гідна (за часів фінансової скрути) також підтримка проекту з боку Hаукового товариства імені Шевченка в Америці з Фонду імені Iвана та Cлизавети Xлопецьких та Фундації “Cпадщина” (Чикаго).
Віддавши (і то з чималою радістю) шану всім, хто “перевідкрив” для нас справжнього Кочура – мислителя, поринаємо в думки “навколо нього” в сучасному нашому світі, – а ті думки навертають не тільки на радощі.
Звісно ж, чимало що викликало б у Кочура щире захоплення. За свого життя
(хіба що за винятком останніх декількох років) він не міг бачити українську дер-
жавність та реальний державний статус української мови, національно зорієнтовану освітню й культурну програму, пресу, телебачення, оновлення та очищення націо- нальної історії, а також історії мови та літератури. Усе це ми маємо, хоча б почасти, – і в усьому тому є дарнам від Майстра, його жива присутність у “пост-Кочуро- вому світі”. Tак-то воно й так, – проте міг би сьогодні наш Майстер узріти й дещо інше, і те “інше” навряд чи викликало б у нього захват, а радше спровокувало б сла- ветну Кочурову критику: етично зважену, стилістично елегантну, професійно ґрун- товну, але принципову та непоступливу. Критику, від якої ніяковіли й лютували всілякі невігласи (“анальфабети”, за улюбленим висловом Кочурового наставника, Миколи Зерова) – від колишнього “партапарату” та “ідеологічних керманичів” до пристосуванців від науки, видавничої справи, освіти, мас-медіа. Бо, зізнаймося від- верто, – не так за “політику” ненавиділи всі вони Майстра, як саме зайого культурну непоступливість та непідступність. Пігмеями виглядали вони на тлі Кочура, – хто ж згодиться таке терпіти?.. Tа чи всі теперішні “культуртрегери” витримали б іспит у Кочура? Двотомник його “трудів та днів” навіває щодо цього серйозні сумніви…
Кочур завжди мислив програмно й масштабно. Його перші “післятабірні” роз- відки, що датуються кінцем 1950-х – початком 1960-х, найбільше дивують, мабуть, саме цим. Вчорашній політв’язень Iнти, “не-особа” (за Орвелом), – він аналізує видавничі плани, часописністратегії, перекладацьку та перекладознавчу політику так спокійно, всебічно, а водночас авторитетно, як той, без кого (перефразувавши Платона) український “народ неповний”. I це було і залишилося справді так. Cаме без Кочура, без тієї української культури, що її жертовнота мужньо обстоював Г. Кочур, український народ було б редуковано до аморфного “населення”, або гірше – до дисциплінованих безбатченків, або ще гірше – до попсового натовпу, “бидла”. I саме це ми маємо пам’ятати завжди: не тільки щодо “радянської” минув- шини, а й щодо нашої сучасності та будуччини.
Cаме Кочур запрограмував або прискорив появу славетних перекладних серій – “Бібліотека світової класики”, “Шкільна бібліотека”, “Перлини світової лірики”, антології чеської та словацької поезії (згодом вийшла й антологія польської поезії, але вже без Майстра, бо він став фігурою “позалітературною”). Г. Кочур запропо- нував також започаткувати видання антології античної та французької поезії – дво- томник перекладів Миколи Tерещенка його, м’яко кажучи, не вельми задовольняв. Tой же Кочур брав безпосередню участь у розробленні серії “Молодої поезії” то- дішних “союзних республік” – наприклад, білоруської збірочки. Він же наполег- ливо “поповнював” (і то суттєво) переліки найнеобхідніших авторів, класичних та модерних, у проспектах українських “монографічних” перекладних видань.
Tож запитаємо: які з тих серій дожили до нашого часу? А як не дожили, то чому? Через свою вичерпаність? Через пліднезавершення своїх (Майстром пе-
редбачених та чітко окреслених) завдань? Чи то через “інші” обставини? I які такі вони – оті “інші”?
Першими, звичайно, назвуть фінансову скруту, що нібито переслідувала Украї- ну від часів поновлення її державності до теперішньої глобальної кризи. Hа цю думку можна було би пристати, коли б не “гори гор” (за Tичиною) квазіполітич- ного, квазіідеологічного, квазінаукового та квазімистецького мотлоху – на нього якось грошей вистачило. Пам’ятаю: експертуючи проектну лінію культури у Фонді “Відродження” на зламі 1990-х – 2000-х, я була шокована відмовою у ґрантах будь- яким “традиційним” проектам, аж до альбому-каталогу всесвітньо відомого “білого” полтавського вишивання. Hамагалася тоді переконати журі: що ж можна “відро- джувати”, коли не буде ґрунту,першооснов, першопочатків, фундаменталій – і в народному бутті, і в мистецтві, і в науці та літературі? Даремно…
Hині хочеться переадресувати це питання сучасним “ґрантовичам” та “проек- товичам” від постмодерну. Чи не соромно їм, що на “вічні” плани, які виношував Кочур, фінансів не знаходиться, а на те, що загине вже завтра (а післязавтра треба буде, ймовірно, кудись його соромливоховати від допитливих нащадків), – на все це фінанси “вибито” й “здобуто”?
Hі, Григорій Порфирович не хворів на гігантоманію. Просто він добре розумів (бо добре навчився від своїх наставників – “культурників” розстріляного Відрод- ження 1920-х), що одноразовими “поштовхами” ані культура, ані освіта вперед не посуваються. Tут потрібні вивірені, цілеспрямовані (мабуть, і жертовні) державні зусилля, загальнонаціональні перспективи. Що ж до плекання інноваційних пошу- ків, яскравих творчих особистостей, то і в цій царині Кочур не мав би підстав собі докоряти, а в нас – таки є.
Жив та працював він у парадоксальну епоху, коли найкращі українські знавці, скажімо, тієї ж таки французької культури не мали змоги поїхати до Франції, англійської – до Англії тощо. Hавіть антологію чеської поезії Григорій Порфирович готував не у Празі, – ближче, сказати б, “до оригіналів”, – а виключно в Iрпені та Києві. Дяка Богові, що сучасне студентство такі прямі кроскультурні контакти має. Проте – яке студентство? I чи матиме воно той шанс невдовзі?
Cудячи з наукових конференцій та авторефератів дисертацій, кафедри з пере- кладу (теоретичного та/або практичного, художнього та/абоспеціального) є тепер по всіх областях України, а по великих містах – і не одна. I це абсолютно природне явище, зважаючи на глобалізаційні та кроскультурні процеси. I нема сумніву, що Кочур сповна б тим досягненням нової України втішався.
Tа я зовсім не певна, чи втішався б він, придивившись до наших “освітніх” реалій ближче. Приміром, навчання перекладу нинівимушено комерціалізується – де на 100, де на 50 відсотків. Hема в тому нічого лихого, коли йдеться про “спеці- альний” переклад. Але звідки взялися б такі перекладачі-митці, як Лукаш та Борис Tен, як Москаленко та Перепадя, та й сам Кочур, якби мали вони сплачувати за
своє навчання стільки, скільки сплачує теперішній майбутній перекладач? А хто б (спитаймо далі) їх навчив того “високого мистецтва”, колиб їхні професори рівня М. Зерова, C. Cавченка, А. Білецького та їм подібних одержували таку заробітну плату, яку мають викладачі сьогодні, ще й зі скасованими “надлишками” за тру- довий стаж (скидається на те, що нікому не потрібний) та наукові ступені і звання (за які вони знані по всій країні та за її межами, але не серед освітнього чинов- ництва)? I чи зрадів би наш Майстер, дізнавшись, що на захист дисертацій з пере- кладознавства професори мають приїздити за власний рахунок, і на наукові конфе- ренції – також? А спецрада з тієї спеціальності одна-єдина на всю соборну Україну, і нема іншої навіть у Львові, де кафедра імені Григорія Кочура – одна з найвідомі- ших перекладознавчих шкіл у Cвропі? А хрестоматія з історії та теорії українського перекладу (про нагальну потребу якої Кочур писав ще на початку 1960-х), як той віз у байці, донині там?…
Hевже ж оту “пам’ять культури” (за формулою Бахтіна), всенародної та фахо- вої культури, яку не здолали голодомори, репресії, війни, всілякі “боротьби з націо- налізмом” та органи “бдительности” (іронічне Кочурове слівце), – невже ж її буде знекровлено “комерційним” та“маскультовим” тиском? Hе даймо ввести себе в оману: культуроцид може одягатися і в машкару “нового патріотизму”, як одягався віннещодавно в машкару “інтернаціоналізму” та “дружби народів”. Але ж він ніко- ли не матиме жодного стосунку ані до справжнього патріотизму, ані до справжньої дружби народів.
Hаприкінці – дещо про дружбу народів саме в Кочуровому контексті. Cпочатку хочу відновити генеалогію отого, що зробилося помалу одіозним та офіціозним, словосполучення. “Вигадали” його аж ніяк не радянські ідеологи. Вперше (наскіль- ки я змогла це простежити за газетними матеріалами) його вжив американський журналіст, оглядач радіо Cан-Франциско, в серпні 1945-го року. А контекст висту- пу журналіста був такий: мир поміж народами можна забезпечити тільки тоді, коли його засновано на дружбі (див. повідомлення від27.08.1945). Віддзеркалилась у тому висловлюванні світла й добра мрія повоєнного світу, який із трагічного власного досвіду засвоїввисновок, що жодна дипломатія не заступить оцю “друж- бу народів”. I не було в тому вислові нічого ані кумедного, ані фальшивого. Рештавсе – це вже таки справа політиків та ідеологів наступних десятиріч.
Tак от, засвідчую: дружбу народів (як і народ свій) Кочур поважав абсолютно так само, як зневажав офіційне “подруження” народів та “ізнародованіє” літератури (жарт, який він, бувало, цитував у листах до мене). Листувався він (від 1970-го до 1987-го років) розкішною російською мовою, а потім, коли пересвідчився, що його українська не викликає в адресатки жодних непорозумінь, – такою ж розкішною, анітрохи не “спрощеною” заради мене мовою українською. Українським же мисли- телем і патріотом залишався він в обох “фазах” нашого спілкування.
А от непримиренним ворогом усіляких покручів та мовних потвор (як у росій- ській, так і в українській мовах) Кочур також був упродовж усього свого життя. Зрозуміло, доля рідної мови бентежила його щонайдужче, про що свідчить той же Кочурів теоретико-критичний двотомник. I “транзитні” переклади на українську через російську, і російськомовні кальки, і “підпільна” настанова багатьох тодішніх видавців, словникарів, мовознавців до “злиття” націй (а відтак їхніх мов) – все це Кочур дбайливо виявляє за перекладними (і “оригінальними” українськими) текс- тами того часу, аргументує, уїдливо нищить. Проте ні натяком не спростовує, не нищить він великих духовно-естетичних та мовностилістичних цінностей, яких набуває культура будь-якого народу від дружби з іншими народами. Він і сам дру- жив із подружжям Дейчів та проф. Юхимом Еткіндом, із перекладачками Марією Лоріє та Tетяною Гнєдич, із критиком Юрієм Абизовим та філологом-тюркологом проф. Cергієм Iвановим. Він добре пам’ятав, що українську справу підтримували також (звісно, не всі) “російськомовні”, а вистежували та руйнували її часом (і зно- ву ж таки, звісно, не всі) “україномовні”. Він умів відрізняти перших від других. Чи вміємо це робити ми?
Кочур триває. Tаку блискучу й глибоку формулу винайшов Iван Дзюба, оціню- ючи головне враження від духовного та культурного доробкуМайстра. Залишаєть- ся відкритим питання: а як, – і хто, і задля чого, – триватимемо всі ми, громадяни його України, учні його школи, нащадки його скарбів?