Роксолана ЗОРIВЧАК
Львів
Я не умру: єства мого частина Переживе мене, і від людських сердець Прийматиму хвалу…
Горацій, “Пам’ятник” (пер. М. Зеров)
Григорій Кочур – один із найталановитіших перекладачів усіх періодів історії української літератури, до того ж, історик та теоретик художнього перекладу, творець з унікальним естетичним відчуттям, із сакральним сприйняттям рідної мови та історичної пам’яті як оберегів народу – зробив настільки посильний, велегранний внесок до світової культури, що його доробок заслужив на окрему галузь філологічних пошуків – Кочурознавство. Цей термін поступово входить до нашого культурологічного буття, так би мовити, набуває прав наукового грома- дянства.
Г. Кочур увійшов в українську культуру найперше як перекладач і мислитель. Літературу він сприймав як головну духовну опору в боротьбі нації за самозбере- ження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманів, I. Франко, М. Рильський та М. Зеров, уважав саме цю споруду од- ним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив себе повністю. Він подарував українській перекладній літературі “здоро- вий корм духовий” (вислів I. Франка [26:13:121]) – переклади із 25 мов та 30 літе- ратур. До того ж, слід враховувати, що франкомовна поезія, приміром, – це твори і А. Рембо (власне французька мова), і Ш. ван Лерберґа (бельгійський територіальний варіант), і Е. Hелліґана (канадський територіальний варіант); а іспаномовна поезія – це поезія і власне Iспанії, і Hікарагуа. Перекладав Майстер і письменників, що прин- ципово дотримувалися певних діалектів, як, приміром, Ондра Лисогорський (справжнє ім’я та прізвище – Ервін Tой), що писав сілезьким діалектом чеської мови, надаючи йому статус “ляської мови”. Cлід також урахувати, що Григорій Порфирович мав дуже обмежені можливості для реалізації своїх творчих задумів, не мав змоги подорожувати, брати участь у всесвітніх конгресах, особисто знайомитися з авторами, чиї твори він перекладав, працювати в престижних бібліотеках.
Григорій Порфирович писав у статті “Шевченко в моєму житті”: “Як звичай- ний читач, я люблю, взявши “Кобзаря”, розгорнути йогонавмання, де розгорнеться, і почати читати нехай із середини твору – все ж воно читане багато разів. I одразу поринаю в стихію поетового слова, і ця естетична насолода – високе почуття” [17:1:270]. Ці ж слова повторюю я, беручи в руки томик Кочурових “Відлунь”. Дякуймо ж Долі, що подарувала нам такий словесний скарб!
Відчувається, що перекладач дуже уважний до оригіналу, до особливостей мови оригіналу. Але …десь засвітиться якесь окреме слово чи словосполука – дер- качиха, покоси й живоплоти, учта, верховини, хутір, обриваються пута (згадаймо I. Франка), вітер пестить збіжжя на безкраїм полі, буревій свободи, край шляху, край битого – і “серце б’ється, ожива”: захоплює могутня рідномовна стихія. Адже переклад – це завжди компроміс, і перекладач змушений балансувати між прин- ципами концептуалізації та категоризації світу, властивих носіям і мови-джерела, і цільової мови.
Hа жаль, того, що перекладна література – невід’ємна складова національної літератури, ще дотепер не усвідомило чимало наших філологів. Правда, таке усві- домлення вимагає потужних зусиль, глибокого знання іноземних мов і літератур, у ньому не завжди затишно…
Iноді лунають у нас голоси, що доречно перекладати лише сучасну поезію, а не твори, що давно стали хрестоматійними у себе на батьківщині. Tакі закиди не нові. Ще I. Франка звинувачували в тому, що у перекладацькій практиці він звертається до надто сивої давнини. Tа великий митець був переконаний, що справжнє мис- тецтво не старіє: “Думаю, що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую”, – писав він у “Передмові до збірки “Поеми” 1899 р. [26:5:8]. До речі, цю думку I. Франка дуже високо цінував
I. Cвітличний, про що він писав у листі до своєї однокурсниці, літературознавця Ф. Пустової 2 травня 1953 р. [24:21]. Кочурові переклади слід розглядати не як абсолютно довершені шедеври, адже кожна нова епоха може вимагати нового про- читання класики, про що вже давно дискутують перекладачі та перекладознавці.
Чи ж достатньо вивчено, опрацьовано доробок Григорія Кочура?
Якщо до 1990-х років дуже мало було зроблено для дослідження доробку Гри- горія Порфировича, то тепер поступ усе-таки значний.Досить використати дані двох біобібліографічних покажчиків Г. Кочура, щоб переконатися в цьому. Перший (1999) налічує 979 позицій [4], другий (2006) – 3505 [5]. До речі, на перше видання покажчика опубліковано у фахових виданнях тринадцять позитивних рецензій, на друге – дотепер сімнадцять. Ці джерелознавчі видання корисні усім, хто вивчає історію художнього перекладу – і не тільки українського. Cподіваюсь, вони сприя- тимуть підготовці багатотомного повного видання доробку Г. Кочура – достойного здобутку Кочурознавства. Про цей покажчик та про Г. Кочура відомий наш культу- ролог В. Cкуратівський писав: “Можливо, це найкраща книга українською мовою поточного 2006 року… Велетенський, чудово розроблений апарат-покажчик до ньо- го. А що за ними? За ними неймовірна за своїм трагізмом доля і самого героякни- ги, і всієї книги національної долі” [25:48]. Hайновіший здобуток – книжка “Гри- горій Кочур і художній переклад: Життєвими татворчими стежками Майстра” [2].
Вона вийшла до сторіччя з дня народження Г. П. Кочура у серії “Перекладознавчі семінари”, що її започаткувала і видає доктор філол. наук, проф. Л. В. Коломієць. Hове видання приваблює численними інтерв’ю з Г. Кочуром, що наближує Майстра і до фахівця, і до широкого читача.
Правда, кількість публікацій не завжди іде у парі з якістю. Вражають численні перекручення, неточності, що трапляються у розвідках, починаючи з англомовної енциклопедії України, де Г. Кочура переплутано з М. Лукашем щодо авторства лис- та Голові Президії Верховної ради УРCР, Голові Верховного суду УРCР, Прокуро- ру УРCР у справі захисту I. Дзюби [29:578]. Можна прочитати і про те, що Г. Кочур як “зек” будував Біломорсько-Балтійський канал [11:182]. Або ж один мемуарист ніяк не згадає теми доповіді Григорія Порфировича на конференції в Урбана-Шам- пейн 1991 р. (насправді Г. Кочур присвятив її нашим неокласикам), але детально описує нехіть Г. Кочура доамериканської екстравагантної страви зі слимачків [1:176-177].
Ще більше вражає інколи злобне прагнення замовчати ті чи інші факти. Примі- ром, у дуже цікавому й вартісному загалом перекладознавчому альманахові “Про- тей” уміщено рецензію на дійсно вагомий біобібліографічний покажчик “Микола Лукаш”, що його уклав Б. I. Черняков (Київ, 2007) [18]. Автор рецензії – Iгор Пома- зан [22] (на жаль, у “Відомостях про авторів і перекладачів” лише його прізвище пропущено, хоча стиль рецензії наводить на певні припущення) ні словечком не згадує, що це бібліографічне видання має свого попередника– опублікований 2003 р. у Львові і укладений відомим професіоналом-перекладознавцем В. Р. Cав- чин біобібліографічний покажчик “Микола Лукаш” [19]. Hе віриться, щоб автор ре- цензії про цю працю не знав, бо у професійній пресі опубліковано на неї 23 рецен- зії. А навіть якщо рецензент так якось уже вчинив, то як же пояснити ставлення до такої фальсифікації з боку редколегії альманаху?! Hавіть при абсолютній безцен- зурності все ж доречна була редакторська примітка. Гірко, та й годі… А маленьке слівце “годі” – таке полісемантичне, таке багате конотаціями, зокрема в цьому контексті! Або ж відомий перекладознавець професор I. В. Корунець опублікував 2008 р. дуже потрібнийпідручник для студентів перекладацьких відділів – “Вступ до перекладознавства” [12]. Hа диво, у “Cписку рекомендованої літератури” цього підручника нема жодної позиції, пов’язаної з перекладами чи критичними працями Г. П. Кочура. Отака забудькуватість з боку не лише автора, а й рецензентів цього підручника… А як же пояснити таке явище студентам, що з гордістю називають себе кочурівцями і – переконані, це найвище звання для них?!
Які ж найневідкладніші завдання в ділянці Кочурознавства?
Hайвагоміше – напевно, ще не весь доробок Майстра відомий нам. Tак, доне- давна було відомо (цю інформацію завдячуємо C. I. Білоконю), що до арешту 1943 р. Г. Кочур опублікував тільки дві статті: про П. Верлена (18 липня 1942 р.) та
про художні майстерні Полтавщини (16 серпня 1942 р.) у газеті “Голос Полтав- щини”, що виходила в Полтаві під час нацистської окупації (1941–1943) і редакто- ром якої був Г. Ващенко. З великими труднощами, завдяки керівництву Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Cтефаника, поталанило знайти окремі номери газети “Голос Полтавщини” у Львові. Hаприкінці січня 2008 р. ще одну статтю Г. Кочура в цій же газеті віднайшла студентка тодішнього третього курсу кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського Франкового університету – Мар’яна Cдинак. Iдеться про статтю, датовану 28 травня 1942 р. Hовознайдена стаття дуже цікава. Г. Кочур присвячує її 15-річчю від дня смерті Марка Черемшини (27 квітня 1927 р.), стисло характеризує творчість письменника (як поєднання фольклорних засобів з вершинами літератур- ної техніки імпресіоністів), проводить певні паралелі з творчістю В. Cтефаника й Л.Мартовича та детальніше зупиняється на художньому мовленні письменника з посиланням на окремі вислови М. Зерова, що написав вступні нариси до збірок Марка Черемшини “Cело вигибає” та “Вибрані твори”. Hавівши цитату із статті М. Зерова (“В мові Марка Черемшини міститься щонайменше половина його мис- тецького чару”), Г. Кочур зазначає: “Йому (Маркові Черемшині. – Р. З.) радили покинути діалект, щоб зробити свої твори доступнішими для читача. Фальшиві по- ради! Hе письменникові слід спрощувати свою мову, нагинаючись до рівнячитача, а читачеві вивчати всі скарби нашої мови в творах найкращих майстрів літератури”. До речі, у статті подано і такий цікавий – зпогляду перекладознавства – факт: Марко Черемшина перекладав повісті угорського прозаїка Коломана (Кальмана) Міксата верховинською говіркою, і звучали переклади блискуче [17:1:274-275]. Hе віриться, що статтю опубліковано в грізні роки найстрашнішої з воєн, коли “від крові хижіла земля” (В. Cимоненко), але ж, якщо читач задумається глибше, то зрозуміє, наскільки важливо було в ті страшні часи утверджувати соборність мови української, а, отже, і народу українського. Очевидно, пишучи цю статтю, автор не знав ще про Cандормох, про долю свого вчителя – М. Зерова. Віднайдена стаття не лише розширює уявлення про тематику Кочура-літературознавця, а й є першою його публікацією – з дотепер відомих.
Передусім, треба досліджувати перекладацькі засади, компенсаторські механіз- ми Г. Кочура, його індивідуальні творчі рішення, його віртуозне вміння передавати все багатство оригіналу в перекладі, лексичне наповнення його перекладів, їхню синтаксичну своєрідність, сильний струмінь стилістичної інверсії, зіставляти пере- кладацьку стратегію Г. Кочура та інших Майстрів, його попередників, сучасників і послідовників. Cвоїми перекладами, своїми перекладознавчими концепціями Г. Ко- чур, як і інші найвидатніші українські перекладачі, сприяв інтелектуалізації україн- ської літературної мови. Hа вагомість цього процесу вказував ще I. Франко у своїй праці “Hариси історії українсько-руської літератури до 1890 року” [26:41:463].
Дуже бажано, щоб Кочурознавство вийшло за межі України, щоб переклади досліджували іноземці, з чиїх рідних мов перекладав Григорій Порфирович, як, приміром, це чинить у своїх розвідках відомий англомовний перекладач україн- ської літератури Віра Річ з приводу майстерності Г. Кочура – перекладача Шекспі- рового “Гамлета”.
Розвідкою “Григорій Кочур – редактор перекладів із Миколи Зерова (нотатки з власного досвіду)” [3:57-61] М. О. Hовиковазапочаткувала дуже вагому тему про Г. Кочура-редактора, зокрема редактора перекладів. Адже вся літературна Україна знала Григорія Порфировича як інколи офіційного (Дантової книги у віршах “Vita nova”, словацької та чеської антологій), інколи напівофіційного, інколи зовсім не офіційного редактора. Чимало перекладів він читав та коментував на прохання їхніх авторів. I завжди поєднував доброзичливість з прискіпливістю та вимог- ливістю.
Г. Кочур як бібліофіл – ще мало досліджена тема. Майстер залишив величезну, надзвичайно вартісну бібліотеку (понад 20 тисяч томів [3:17]), що вимагає бібліо- графічного опису. Можливо, тоді виникне змога у багатьох випадках встановити, на основі яких видань здійснено той чи інший переклад, що потрібно для фахового перекладознавчого аналізу.
Hа початку листопада 2008 р. побачив світ перший том із запланованого дво- томника критичних праць Майстра, а на початку лютого2009 р. – другий. Згідно з двотомовим біобібліографічним покажчиком “Григорій Кочур”, теоретичний доробок Майстра – широкомасштабні дослідження з ґрунтовними, виваженими оцінками, численні статті для “Української літературної енциклопедії”, рецензії, коментарі, інтерв’ю –налічує 372 позиції [5:193-224, 611-612]. Уже згадувалося про, наскільки дотепер відомо, першу статтю Г. Кочура про Марка Черемшину, щоне ввійшла до цього покажчика. З публікацією критичних праць Григорія Порфи- ровича картина суттєво змінилася, бо із вміщеної у двох томах 231 статті 61 опублі- ковано повністю вперше. Це внутрішні видавничі рецензії, доповіді, листи, спогади про окремих діячів (Бориса Tена, А. Горську, В. Cтуса). Hа жаль, видання не включає енциклопедичних статей Г. Кочура. Водночас, треба бути дуже обережним із вибором статей для публікації: легко допустити помилку щодо авторства – і тим зробити велику кривду Григорію Порфировичу. Hа початковій стадії перебуває дослідження внеску Г. Кочура у вивчення світової Шевченкіани. Cлід не лише всебічно вивчити доробок науковця, а й продовжити наукові пошуки в цій багато- аспектній галузі.
Розсудливого голосу такого великого авторитету, як Г. Кочур, дуже потрібно тепер, зокрема в перекладознавстві, де виникає чимало труднощів, де частішають випадки “вопіющого неуцтва” (вислів М. К. Зерова [8:437]). Відповідно коментова- ні, ці теоретичні матеріали стануть вагомим набутком теорії та історії українського художнього перекладу і протистоятимуть тим невігласам, які (чи то з власного
нерозуму, чи на догоду комусь) намагаються переконати довірливих, що й перекла- дацької школи в Україні ніколи не було, і успіхи нашого перекладацтва в найкра- щих випадках спорадичні. Адже найлегше подолати той нарід, якого вдалося пома- леньку, по-єзуїтському переконати, що в його культурі нічого й не існувало. Деякі наші дослідники, начитавшись застарілої зарубіжної літератури і не знаючи нашої та сучасної зарубіжної, розглядають перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, хоча закордонні вчені (T. Tурі, I. Iвен-Зогар, А. Лефевер, Ж. Ламбер, Дж. Голмз, М. Бейкер та ін.) уже в 70-х роках минулого сторіччя від цього категорично відмовилися та виділили перекладознавство в окрему міждис- циплінарну пошукову галузь. Ми, правда, зробили це дещо раніше. I. Я. Франко був засновником українського перекладознавства як окремої дослідчої галузі на межі літературознавства і мовознавства. У формування перекладознавства яксамостій- ної науково-пошукової та навчальної дисципліни зробили значний внесок О. М. Фінкель, В. М. Державин, М. К. Зеров, Г. Й. Майфет, М. T. Рильський, О. Л. Кундзіч, C. П. Ковганюк, О. I. Білецький, Г. П. Кочур, Ю. О. Жлуктенко. У 70-ті роки підсумував зроблене В. В. Коптілов, обґрунтувавши міждисциплінар- ний характер перекладознавства [10]. В англомовному світі піонерську статтю Дж. Голмза “Hазва і суть перекладознавства” опубліковано 1987 р. [28], хоча автор завершив її у першому варіанті у жовтні 1972 р. Коли ж розглядати перекладознав- ство лише як складову порівняльного літературознавства, зовсім зникає мовний компонент і, очевидно, справжній перекладознавчий аналіз.
Окремі наші дослідники догматично переносять випрацювані західними нау- ковцями теорії доколоніальної, колоніальної тапостколоніальної літератури на наше красне письменство, на наш переклад. По-перше, уся ця колоніальна та постколоніальна література стосується переважно Африки й Азії та зазвичай ство- рюється мовою колонізатора. У нас же йдеться про літературу українською мовою. По-друге, стільки наших Майстрів Cлова загинуло, стількох повів на страту кат, стільки встояло в страшному ворожому вирі заради рідної літератури не для того, щоб нащадки говорили про неї як колоніальну і зневажали її. Hевже не маємо своїх теоретиків, щоб обов’язково все запозичувати із західної науки – і доречне, і геть недоречне?! Hавіть рідні наші терміни “перекладознавство”, “переклад” відсту- пають у працях окремих авторів на задній план перед транскрибованим терміном “трансляторика” [21].
Cтатті Г. Кочура довго слугуватимуть зразками перекладознавчої критики, що належить до найвагоміших і найменш випрацюваних жанрів. Tепер, коли замість повноцінних перекладів інколи з’являються низькопробні “трансляторії”, потреба в дійовій критиці – величезна. Cучасні науковці мають повну можливість дослідити погляди Г. Кочура як теоретика й історика українського художнього перекладу в контекстійого доби. Потрібно заглиблюватися в окремі теоретичні проблеми, хоча б щодо жанрів віршового та прозового перекладів. Дляутвердження історії
українського перекладознавства, для дослідження еволюції перекладацької думки корисно вивчити теоретичний доробок Г. Кочура у зіставленні з поглядами його попередників – I. Франка, О. Фінкеля, М. Зерова та сучасників і послідовників – М. Рильського, В. Коптілова, М. Москаленка, А. Cодомори та ін.
Вимагає опрацювання тема “Григорій Кочур: творчість за ґратами” як складова теми “Приречені мовчати – не мовчали: Iсторія українського художнього слова на каторзі”. Xудожній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного Відродження. Hе вивчену, не оцінену ще роль. Одна з його най- зворушливіших сторінок – це праця над перекладами у тюрмах і на засланнях, до того ж, праця на найвищому творчому регістрі – “жити ніби немає облоги” (Леся Українка). Це майже вся творчість поета-каторжанина П. Грабовського, це подвиж- ництво М. Зерова на Cоловках (праця над перекладом Вергілієвої “Енеїди”, лекції про творчість О. C. Пушкіна, плани перекладати п’єсу Й. В. Tете “Iфігенія в Tав- риді” та трагедію В. Шекспіра “Юлій Цезар”) у 30-х роках XX віку, у 40–50 рр. – Г. Кочура в Iнті, у 70–80рр. – В. Cтуса, I. Cвітличного, I. Калинця, I. Коваленка, В. Марченка та Кочурове рецензування цих перекладів. Дослідження цієї теми уже започаткували М. Cтріха [3:62-69] та М. Коцюбинська [14; 15]. Очевидно, слід великим накладом перевидати “Iнтинський зошит” [16] з відповідним коментарем. Адже ця “захалявна” книжечка давно вже стала надзвичайним бібліографічним раритетом в Україні.
Tема “Григорій Кочур як культуролог” – цікаве пошукове поле. Щодо мис- тецтвознавчих інтересів Г. Кочура, то тут є певні напрацювання в О. М. Петрової [3:98-102], але його музичні зацікавлення ще зовсім не досліджено. А Майстер дуже любив музику, зокрема симфонічну, не пропускав жодного концерту на теле- баченні, досить часто відвідував концерти органної та камерної музики в Києві. “Я думаю, – писалаIрина Михайлівна в листі до H. В. Cуровцової 15 березня 1981 р., – музика дає Григорію Порфировичу спочинок і, може, надихає в поетич- них справах” [7, арк. 3].
Hе терплять відкладання спогади про Григорія Кочура (згадаймо В. Cтуса: “Cхились до мушлі спогадів – і слухай…”). Hа жаль, так багато людей, рідних Григорію Порфировичу, дуже близьких йому, переступило межу вічності… Hе напишуть уже нічого ні М. Рильський, ні М. Бажан, ні I. Cтешенко, ні О. Дейч, ні В. Коптілов…
Дуже доречно опублікувати хоча б вибраний епістолярій Г. Кочура. Він був блискучим майстром епістолярного жанру. Здається, на жаль, одним з останніх майстрів цього жанру, якому такої непоправної шкоди завдає комп’ютерна пошта. Згадаймо рядки О. Герцена: “Листи – це більш, ніж спогади. Hа них запеклась кров подій. Це саме минуле, зафіксоване і нетлінне”, що їх використала М. Коцюбинська як епіграф до своєї розвідки “Від упорядника” у другому томі книги I. Cвітличного “Голос доби” [13]. I. Франко також уважав, що в епістоляріївідкривається душа
людини. В його листі до А. Кримського читаємо: “Взагалі звертаю Вашу увагу на те, що таким листам, особливо кореспонденціям наших письменників, я даю першенство перед усякими іншими матеріалами. Листи навіть невеликих писателів можуть мати значення для історії літератури і суспільності, а щодо українських писателів, як знаєте, тисячі обставин причиняються, щоб життя і розвій їх при- слонити тайною” [26:49:462].
Мрією мрій було б опублікувати “Tретє відлуння” як різномовну білінгву з відповідним коментарем. А також – білінгву Шекспірових“Гамлетів” – в оригіналі та в усіх українських перекладах від 1865 до 2000 (П. Cвєнціцького, Ю. Федько- вича, П. Куліша, М. Cтарицького– у двох редакціях, Г. Xоткевича, Юрія Клена, Л. Гребінки, Г. Кочура, М. Рудницького, Ю. Андруховича, О. Грязнова та ін.). Це був би чудовий перекладознавчий посібник! До речі, “Гамлет” у перекладі Г. Ко- чура йшов на сцені лише у Львівському драматичному театрі імені Марії Занько- вецької протягом 1996 р. Hавіть до сторіччя перекладача жоден із драматичних театрів України не спромігся на виставу! Утому ж ювілейному 2008 р. видав- ництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, розраховане головно на молодь, опублікувало “Гамлета” у перекладі Ю. Андруховича. При всій повазі до таланту цього перекла- дача-постмодерніста, переконана, що Кочурів переклад сприяв би адекватнішому уявленню юних читачів щодо Шекспірового оригіналу й естетичнішому ставлен- ню до літератури загалом.
Г. Кочур як надзвичайна мовленнєва особистість вимагає глибокого досліджен- ня. Доречно опрацювати оригінальні твори та переклади Г. Кочура, передусім, з по- зицій його мовного світу та інтертекстуальності. Майстер був рідкісним знавцем тонкощів нашої мови. Аналізуючи чужі статті, редагуючи їх, виправляючи, він час- то писав свої коментарі. Переглядаючи, приміром, листування В. Вовк і Г. Кочура, натрапляю на такі пояснення (у листі до В. Вовк від 18 липня 1966 р.): “Ви пишете: “Вітер дме пісок”. Але ж “дме” – дія, що не переходить на якийсь інший об’єкт. Вітер дме – і все. Він жене або здуває пісок, але “дме пісок” – так не кажуть”. I в цьому ж листі: “У Вас “долоні з негоди порепані”. Hегода – це тільки атмосфер- не явище, погана погода. Від неї руки не репаються” [6, арк. 4-5]. Hа матеріалі епістолярію Г. Кочураможна укласти збірку “Hотатки мовознавця”, яка була б дуже доречною для всіх працівників пера. Мовна майстерність Г. Кочура заслу-говує на окреме дисертаційне дослідження, чого дочекався вже М. Зеров: ідеться про кандидатську дисертацію Л. В. Зіневич “Мовна майстерність Миколи Зерова” (Київ, 2002). Hе забуваймо, що Г. Кочур був обізнаний з працями та підручниками українських мовознавців 20-х – початку 30-х років – В. Ганцова, О. Курило, C. Cме- речинського, О. Cинявського. Говорячи про Добу Розстріляного Відродження, ми звичайно наголошуємо на письменниках і художниках, забуваючи про українських мовознавців, кодифікаторів української мови, установлювачів її норм. Вони також належать до убієнного в цю зловісну добу інтелекту України. Cвоїми нарисами,
мабуть, найкраще вшанував їх Ю. В. Шевельов [27]. Доречно укласти словники “Cиноніміка творів Григорія Кочура”, “Фразеологія творів Григорія Кочура” (завдяки подвижницькій праці T. Цимбалюк та О. Cкопненка маємо вже “Фразеологію перекладів Миколи Лукаша”).
Дуже повчальна тема “Григорій Кочур як лектор”. Пафос не був властивий Григорію Порфировичу, але кожне слово було обдумане, фактаж – пребагатий, впевненість у сказаному – сталева. “Пам’ять у нього була надзвичайна, така, ма- буть, феноменальна, як і його красномовство. Cлова він ніколи не шукав, не робив пауз, слова нібито напливали на нього самі, цитат йому не треба було читати з пи- саного тексту, він їхчитав напам’ять,” – згадував свого Учителя – М. Зерова – Г. Кочур, виступаючи перед українською громадою в Барівілі (CША) 7 липня 1991 р. під час перебування у CША як учасник українознавчої конференції в Урба- на-Шампейн [17:1:392]. Цими ж словами можна охарактеризувати й Г. Кочура-лек- тора. До речі, ряд дуже вагомих виступів Г. Кочура – зокрема: на засіданні Cекції українського перекладу при Cпілці письменників України з питань майстерності пе- рекладу (27 листопада 1959 р.); аналіз збірок перекладної поезії, які з’явилися в роках 1959–1966, на Республіканській конференції перекладачів (17 лютого 1966 р.); доповідь “Ритм і переклад” на Республіканській конференції перекладачів (18 лю- того 1966 р.) – зберігаються лише у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтваУкраїни і не ввійшли до двотомника “Література та переклад”.
Дуже цікава тема “Григорій Кочур і шістдесятники”, яку можна сформулювати й по-іншому: “Григорій Кочур як духовний батько шістдесятників” і “Григорій Ко- чур як шістдесятник”. Щоб її повністю осмислити, треба зібрати великий фактаж, і зі збором фактажу слід поспішати.
Tема “Григорій Кочур – дійсний член HTШ” також вимагає свого опрацюван- ня. Досить коротко був Г. Кочур дійсним членом HTШ. Його обрано на загальних зборах дійсних членів HTШ 15 грудня 1992 р., а 28 серпня 1993 р., під час Другого конгресу Міжнародної асоціації україністів, нагороджено медаллю імені М. C. Гру- шевського, яку 2 липня 1991 р. з нагоди 125-річчя з дня народження великого укра- їнського історика заснувала Hаукова рада HTШ у Львові. Григорій Порфирович відійшов у вічність 15 грудня 1994 р. Cаме для вступу до Hауковоготовариства імені Шевченка, згідно з традиціями цієї наукової організації, написав Г. Кочур власноручно свій життєпис, що його часто цитують тепер численні автори. Hапри- кінці свого життя Г. Кочур працював над розлогою студією про М. Зерова для “Записок HTШ”. Cтаттю не поталанило завершити. Одначе в “Записках” є статті, присвячені творчості Григорія Кочура, зокрема: Г. Пехник “Григорій Кочур: пере- клад ійого теоретичне підґрунтя [20], Р. Зорівчак “Внесок Григорія Кочура до історії українського художнього перекладу” [9]. Багата фактажем, осмисленням фактів та, водночас, дуже емоційна стаття Л. П. Cвітличної “Учень Григорія Кочура
- Iван Cвітличний” [23]. З неї допитливий читач не лише довідається чимало про творчу співпрацю двох перекладачів, а й відчує атмосферу, вякій вони працювали і, до того ж, працювали на найвищому професійному рівні.
Hастав час для написання монографії “Григорій Кочур як культуролог, пере- кладач та перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини XX – початку XXI ст.”. Tака монографія під силу лише колективу нау- ковців. Мріється-уявляється ціла серія видань про наших видатних Майстрів слова, мовознавців загалом, серія під назвою “Уважним доторком до Cлова”.
- Бойчук Б. Cпомини в біографії / Б. Бойчук. – К. : Факти, 2003. – 200 с. – (Cерія “Україн-
ські мемуари”).
- Григорій Кочур і художній переклад : життєвими та творчими стежками Майстра /
упоряд. Л. Коломієць. – Черкаси : Брама-Україна, 2008. – 124 с.
- Григорій Кочур у контексті української культури другої половини XX віку : матеріали Всеукр. наук. конф. (Львів, 14–15 жовт. 2005 р.) / [редкол.: Р.Зорівчак (голова) та ін.]. – Львів : Вид. центр ЛHУ ім. I. Франка, 2007. – 295 с.
- Григорій Кочур : бібліогр. покажч. / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак ; редкол.: Б. Якимович (голова)та ін.]. – Львів: ЛHУ ім. Iвана Франка, 1999. – 256 с. – (Українська біобібліографія. Hова серія ; чис. 2).
- Григорій Кочур : біобібліогр. покажч. : у 2 ч. / [уклад.: Г. Домбровська, З. Домбров- ська ; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак ; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін.]. – вид. 2-е, доопрац. і допов. – Львів : ЛHУ ім. Iвана Франка, 2006. – Ч. 1. – 264 с. ; Ч. 2. – 496 с. – (Українська біобібліографія. Hова серія ; чис. 21, ч. 1, 2).
- Fригорій Кочур. Листи до Віри Вовк 1965–1998 рр. [Рукопис]. – Центр. держ. архів- музей л-ри і мистец. України. Ф. 1212, оп. 1, спр. 241.
- Fригорій Кочур. Листи до Hадії Cуровцової 1973–1982 рр. [Рукопис]. – Центр. держ. архів-музей л-ри і мистец. України. Ф. 302, оп. 1, спр. 86.
- Зеров M. Українське письменство / М. Зеров ; упоряд. М. Cулима ; післямова М. Мос- каленка. – К. : Основи, 2002. – 1301 с.
- Зорівчак Р. Внесок Григорія Кочура до історії українського художнього перекладу : до 95-річчя від дня народження / Р. Зорівчак // Зап. HTШ. – Львів, 2003. – T. 246 : Праці Філол. секції. – C. 554–567.
- Коптілов В. В. Перекладознавство як окрема галузь філології / В. В. Коптілов // Мово- знавство. – 1971. – № 2. – C. 50–57.
- Корогодський Р. Відчини вікно у світ / Р. Корогодський // Корогодський Р. Брама світ- ла. Батьки / Р. Корогодський. – К. : Гелікон, 2004. – C. 182–186.
- Корунець І. В. Вступ до перекладознавства / I. В. Корунець. – Вінниця : Hова книга, 2008. – 512 с.
- Коцюбинська M. Від упорядника / М. Коцюбинська // Cвітличний I. Голос доби /
I. Cвітличний ; упорядкув. Л. Cвітличної, H. Cвітличної ; прим. Л. Cвітличної, H. Cвіт-
личної, М. Коцюбинської ; авт. передм. і ред. М. Коцюбинська. – К. : Cфера, 2008. –
Кн. 2. – C. 16–17.
- Коцюбинська M. Iрпінь, Кочура, 12 / М. Коцюбинська // Коцюбинська М. X. Мої обрії :
у 2 т. / М. X. Коцюбинська. – К. : Дух і літера, 2004. – T. 2. – C. 311–318.
- Коцюбинська M. Парнас, який завжди з тобою… : листи Iвана Cвітличного / М. Коцю- бинська // Cвітличний I. Голос доби / I. Cвітличний ;упорядкув. Л. Cвітличної, H. Cвіт- личної ; прим. Л. Cвітличної, H. Cвітличної, М. Коцюбинської ; [авт. передм. і ред. М. Коцюбинська]. – К. : Cфера, 2008. – Кн. 2. – C. 4–15.
- Кочур F. П. Iнтинський зошит : вірші 1945–1953 років / Г. П. Кочур. – К. : Молодь, 1989. – 40 с.
- Кочур F. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Iнтерв’ю : у 2 т. / Г. Кочур ; упоряд.: А. Кочур, М. Кочур ; [авт.вступ. сл. I. Дзюба, Р. Зорівчак]. – К. : Cмолоскип, 2008. – T. 1. – 612 с. ; T. 2. – 560 с.
- Микола Лукаш : бібліогр. покажч. 1953–2005 / [уклад. Б. I. Черняков]. – К. : Часопис
“Критика”, 2007. – 576 с.
- Микола Лукаш : біобібліогр. покажч. / [уклад. В. Cавчин ; наук. ред. Р. Зорівчак ; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін.]. – Львів : Вид. центр ЛHУ ім. I. Франка, 2003. – 356 с. – (Українська біобібліографія. Hова серія ; чис. 10).
- Пехник F. Григорій Кочур : переклад і його теоретичне підґрунтя / Г. Пехник // Зап. HTШ. – Львів, 2003. – T. 246 : Праці Філол. секції. – C. 443–458.
- Поліщук Я. Переклад у фокусі теорії / Я. Поліщук // Всесвіт. – 2007. – № 11/12. –
C. 157-160.
- Помазан І. Hаближення Миколи Лукаша / I. Помазан // Протей : переклад. альм. – X., 2009. – Вип. 2. – C. 405–408.
- Світлична Л. Учень Григорія Кочура – Iван Cвітличний / Л. Cвітлична // Зап. HTШ. –
Львів, 2003. – T. 246 : Праці Філол. секції. – C. 570–600.
- Світличний І. Голос доби / I. Cвітличний ; упорядкув. Л. Cвітличної, H. Cвітличної ; прим. Л. Cвітличної, H. Cвітличної, М. Коцюбинської ; [авт. передм. і ред. М. Коцю- бинська]. – К. : Cфера, 2008. – Кн. 2. – 424 с.
- Скуратівський В. Орфей у пеклі : пам’яті Григорія Кочура / В. Cкуратівський // Ятрань. – 2007. – № 7. – C. 48–50.
- Франко І. Зібр. творів : у 50 т. / I. Франко. – К. : Hаук. думка, 1976-1986. – T. 5 : Поезія. – 1976. – 380 с. ; T. 13 : Поетичні переклади та переспіви. – 1978. – 663 с. ; T. 41 : Літ.- критич. праці (1890–1910). – 1984. – 684 с. ; T. 49 : Листи (1886–1894). – 1986. – 810 с.
- Шевельов Œ. Портрети українських мовознавців / Ю. Шевельов. – К. : Вид. дім “КМ Академія”, 2002. – 1130 c.
- Holmes J. S. The Name and Nature of Translation Studies / J. S. Holmes // The Translation Studies Reader / Ed. by L. Venuti. – London ; New York : Routledge, 2000. – P. 172–185.
- Kochur Hryhorij // Encyclopedia of Ukraine / Ed. by V. Kubijovyč. – Toronto ; Buffalo ; London : Univ. of Toronto press, 1988. – Vol. 2. – 578 p.