М. Соколовському
написав я цей віршпро ненаписаний вірш
Чи сум хазяйнує в серці, чи боязко проситься радість,
Чи просто промінчик сердешний на гілці завис
і тремтить –
Усе ж те німотне, все те хотіло б у слово вбратись,
Усе те прямує наосліп до виразу, до мети.
Тому-то й поважно й вигідно тримати ключі традицій,
На щастя й на муки мати щоденно словесний лік,
Міркуючи впевнено: тут – ось так, там –
он як годиться,
Мережачи візерунки морозяні, мов на склі,
Тріпоче життя в тенетах – укрийся в ажур сонета,
Що бажане, що мінливе – впіймай, затримай назавше.
На Дантові плечі ставши, закуй ланцюгом терцин,
Споминів луг золотавий поклади покосом октави –
Дай лад всьому світ отвору та й пануй над світом оцим…
…Тільки от настає часами, що й сам пануванню не радий:
І де та впевненість? – наче за повіддю вся сплила,
І над світом, тобі лиш підвладним, ти більше не маєш влади,
І все, що склалось рядками, затнулось, тупцює невлад,
Тільки в серці благає німе ще ніколи несказане слово,
Те, єдино потрібне, без нього життя – не життя.
Ніби вже на устах, а не висловиш, наче ось тут, а не зловиш,
Тільки, серце стискаючи, відплески болісно миготять,
Тільки, серце стискаючи, глухо ворушаться безмір і вічність,
І в нестямі я слово те кличу, й на ловах трагічних
Все прожите оголеним змістом насовується звідсіль,
Тільки – марні зусилля й вичерпуються непомічені –
Мастодонтовим кроком те слово витоптує сильця строфічні,
Поринаючи десь у глибінь алогічних лісів.
Та й не личить йому в епігонських пишатися шатах,
І радніше воно не сонетом би стало, а сном…
Зберегти лиш його – й небувалого дня заяснів би початок,
Ну, а так – розчаровано сіло в пратемряву знов,
Тільки, серце стискаючи, відплески болісно мерехтіли,
Та не хтіли вдягатися уламки понівеченої строфи,
Аж застигли й вони, й налягло слизьким
розпластаним тілом
Отупіння важке на поверхню щойно розвихрених хвиль.
17.Х.1952