Д. Паламарчукові
Отак і будеш у чужім труді ти
Своє шукати.
Ніби одержимий,
Або чужою радістю радіти,
Або страждати болями чужими…
Віддавши серце світовим вражінням,
Мов квіти, рвати чужинецькі рими,
Гасаючи по терені чужиннім,
А потім до знемоги чаклувати,
Важким, виснажуючим ворожінням
До себе навертаючи слова ті,
Як в ліс, ведучи їх в незвичну мову,
То врубуючи корінь вузлуватий,
То стелячи стежину килимову,
Убори даючи дорогоцінні,
Вишукуючи до лиця обнову:
Ходу сталеву – Дантовій терцині,
Примхливий крок – Шекспіровим сонетам,
Верленові – хистке тремтіння тіні.
Ти мусиш вимчати скаженим летом
В прийдешнє через урвища Мерані,
Видіння синіх коней промайне там,
Черкнувши чвалом поза світні грані.
Там Блок осяє пітьму занімілу
Блудним вогнем у боліснім згоранні.
Ти пробуєш навпомацки, несміло
Ізнов найти для того чистий голос,
Що громом у століттях прогриміло,
Лишаючи в серцях сліпучий полиск…