Головна Поезія Простягни через простір свою знеможену руку

Простягни через простір свою знеможену руку

by Redaktor

Простягни через простір свою знеможену руку,
Забудь, що далеко, сядь коло мене поруч –
Ну, помрієм, абощо, в передсвітанкову пору,
Немов не між нами відстань лежить
і роз’єднання роки.
Бач, набігла якраз така незбентежена хвиля:
Тиша. І все, що гнітило, ніби розтало.
Колишнє в пам’яті стеле намітку несталу
І диханням дальнім твоїм хвилює
і повнить її поволі.
А що, коли б і справді ще судилося щастя?
Коли б виплило – жадане, тихе, промінне?
Закипіло б у грудях, неначе озеро спінене,
І світ б и навколо заграв, убрався в райдуги чисті.
Ми, суворі, несміливі, стримані, вихованці
німотного спаду,
Мов засніжені, мов би вагаючись іній той розтопити,
Зніяковілі, не вірячи, ми б не знали, де стати й на яку ступити…
А воно струмувало б, те щастя, очі засліплюючи,
займаючи подих.

За темою