***
Смеркається. Крила ночі
Струшують пітьму глуху,
Неначе орел, що ронить
Перо на своїм шляху.
Я бачу в селищі світло
Блищить крізь дим і туман,
У смузі темного смутку
Опертись – сили нема.
Ця смуга смутку й бажання
Нехай то не мука – так що ж:
Подібна вона до горя
Як туман походить на дощ.
Хіба почитаймо вірші,
Сердечні, прості рядки,
Що зстишити можуть тривоги
Прогнати денні думки.
Не давніх співців величних,
Поезії силу й красу –
Луна їх кроків ще й досі
Гримить в коридорах часу.
Як музика войовнича,
Знов будять їх дужі пісні
Життєві незгоди й зусилля,
А треба спокою мені.
Поета скромного будем
Читати, чий спів живий
Мов злива з літньої хмари
Чи сльози з тремтячих вій,
Хто довгими днями праці
Й ночами важкими без сну
Мелодію чує в серці
Безмовну й чарівну.
Турботи пульс невгамовний
Від неї змовкти готов.
Вона – як благословення
Що сходить опісль молитов
Сама ти їй вибереш вірші
І голосом світлим своїм
Легку невимовну принаду
В бриніння поетових рим.
І ніч буде музики повна
А денні турботи злі
Складуть, мов араби, шатра,
І мовчки зникнуть у млі.
(Переклад вірша Генрі Водсворта Лонгфелло «Смеркалося.»,
зроблений Григорієм Кочуром у інтинському таборі приблизно в кінці 50-х років.
Вірш, який записано рукою Ярослави Людкевич, надіслала їй Наталія Каразія).