17
Повіє часом в зимньому повітрі
Гнилизною інтинської весни:
Прорветься звідкись вихор навісний,
Раптовим жестом з неба хмари витре –
Та обрій знов замурзають вони,
І чути гру диявольської цитри,
І краєвид околишній нехитрий,
П’є сонний плач дощової струни.
І ця непевна злякана блакить,
І крадена тепла скупого мить,
І сум ялин, що вік не молодіє, –
Який відчай навіює все те,
Як блідо, по-північному росте
В душі тонка травиночка надії!