17
А десь же є на недосяжнім світі
П’янкий полон поезії й весни
І плескіт хвилі болісно-ясний,
І дикий вітер в молодому вітті.
Де ж днів моїх світанок навісний?
Де пориви мої несамовиті? –
Принишкли, безнадією повиті.
Про них тепер і спомини мов сни.
Я занепав. Я на глибокім дні:
Де ще не вигасли думки одні:
Лиш не загинути, лиш повернути
Ізнов у світ солодкої отрути,
В якій я жив, якому я служив,
Якому все своє на жертовник зложив.