Cергій ЛУЧКАHИH
Київ
“Ut pictura poesis” (“Поезія – той самий живопис”), – зазначав Горацій у “Пое- тичному мистецтві”. Поезія говорить найглибше і найбезпосередніше про силу на- ціонального духу, відображає спосіб світобачення народу, його соціально-патріо- тичні ідеї, поняття прекрасного, ступінь філігранності національної мови. Початки поетичного креативного духу румунського народу (чи, правильніше, його предків) ховаються в сивій давнині, сягаючи таємниць давньогрецької міфології та вже цілком реальних подій давньоримської історії (недарма ж у найменуванні Румунії – România – збережено назву “Вічного міста” (Urbs aeterna – Roma). Hа території сучасної Румунії в дороманські часи проживали могутні племена гетів (так їх нази- вали давні греки), або даків (у давньоримській традиції). Геродот, описуючи похід перського царя Дарія на Cкіфію в 514 до н. е., зазначає (IV, 93), що лише гети, які проживали на території сучасної Добруджі, наважилися затримати рух перського війська, бо саме вони були “найхоробрішими і найсправедливішими серед фракій- ців” [1:201] (тобто однією з гілок фракійських племен). За давньогрецькими міфа- ми, сином річкового бога – фракійського царя Еагра та музи Калліопи – був услав- лений співець і поет Орфей, що, за міфом, винайшов віршування і музику, яка зачаровувала навіть диких звірів і заспокоювала розбурхане море; він ніби “благо- словив” майбутню румунську землю для створення поетичних шедеврів.
Великий римський поет Публій Овідій Hазон (Publius Ovidius Naso, 43 до н. е. – бл. 18 н. е.) у 8 р. н. е. був висланий імператором Октавіаном Августом на берег Чорного моря в Tоми, де зараз розташоване румунське місто Констанца. Hа засланні в наддунайських степах Cкіфо-Дакії, забутий учорашніми друзями й шанувальни- ками, старий, самотній Овідій створює “Cкорботні елегії” (“Tristia”) та “Послання з Понту” (“Epistolae ex Ponto”). У їхніх зворушливих віршованих рядках виливає він свої почуття – тугу за батьківщиною й рідними, відчай приреченого, ненависть до ворогів, хоча й уважно приглядається до місцевого побуту і пейзажу, ставши пер- шим в історії великим поетом, який написав визначні поетичні рядки на нинішній румунській землі – про цю землю [19:1]. А. О. Cодомора, який блискуче переклав українською мовою “Cкорботні елегії” (поряд з “Метаморфозами”), зазначає в “Живій античності”: “У румунському місті Констанца, на території давніх Tомів, стоїть, одначе, пам’ятник. Hа високому постаменті – струнка постать поета в довго- му римському одязі. В руці, на якувін опирається вольовим підборіддям, – стилос. I здається, що слова внизу на постаменті тільки-но накреслив сам поет:
Я, що лежу тут, Hазон, оспівувач любощів ніжних, Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Tи, що проходиш (чи сам не кохав?) – не лінуйся шепнути: “Праху Hазона нехай буде легкою земля!” (Tristia, III, 73-76).
Cтоїть Овідій і дивиться в новий світ. У світ, який палко полюбив поета. У світ, про який так часто думав “співець ніжної любові”, для якого виплекав свої “Мета- морфози” – золоту легенду античності” [14:178].
Григорій Кочур блискуче відтворив українською мовою, особливо дбаючи про історико-пізнавальну вартість вірша, 1-шу і 10-ту елегії третьої книги “Cумних еле- гій” (“Tristia”) Овідія: переклад відображає реалістичність образів (передано жах від раптових нападів варварських племен, що проживали за Iстром – савроматів, бессів, гетів, або даків), щирість і правдивість оригіналу. Переклад, як і оригінал, позбавле- ний будь-якої зайвої манірності. Tрунтовну розвідку “Овідій в інтерпретації Григорія Кочура (крізь призму двох рядків: Овідій, Tрістії, III, 10, 23-24”) уже написав інший конгеніальний відтворювач безсмертних рядків останнього з поетів-новаторів Cтаро- давнього Риму – Андрій Cодомора [15]. Переклад Г. Кочура десятої елегії III книги “Cкорботних елегій” включено до всіх україномовних антологій (“Золоте руно”, 1985) і хрестоматій з античної літератури (1938, 1968), тому ми переважно зупиняє- мося на ньому. Для мешканця “мармурового Риму” Овідія заслання “на край світу” було справжнім потрясінням, як стала південна висилка до Бессарабії та Одеси для Олександра Пушкіна, який любив порівнювати своє заслання на південь із засланням Овідія. Перші три слова сентенції Gutta cavat lapidem, consumitur anulus usu “Крапля довбас камінь, частим вжитком стирасться кільце”, що становить рядок із “Листів з Понту” (бл. 12 н. е.) Овідія, де, як і в “Cкорботних елегіях”, домінує смуток, нарі- кання на долю й прохання про помилування, на яке особливо сподівався поет після смерті Октавіана Августа (його наступник Tиберій не повернув митця із вигнання), наводив Tарас Шевченко в листі до А. Tолстої (лист від 22 квітня 1856; роком раніше помер цар Микола I). Цікаво, що український поет, перебуваючи на засланні на півострові Мангишлак у Казахстані, постійно відчував спільність своєї долі з долею римського вигнанця; у листі до російського художника-портретиста Миколи Осипова (1825–1901) від 20 травня 1856 р. він писав про римського поета як про “наисовер- шеннейшее создание”. Вірш Шевченка “Муза”, як відзначає T. М. Чернишова, “за настроєм близький до однієї з елегій Овідія. В обох поетів Муза – помічниця, єдиний і вірний друг, розрада в їхніх поневіряннях” [18:62].
Римська влада на Добруджу поширилася лише 28 р. до н. е.; близько 6 р. н. е. (за два роки до заслання Овідія) Верхню Мезію (Moesiasuperior) було перетворено в самостійну провінцію [7:578], а Добруджу включено до царства Одрисів, що перебувало у васальній залежності від Риму. Лише за правління імператора Tиберія (14–37), пасинка Октавіана Августа, римляни поширили своє володарювання і на грецькіколонії. Ще пізніше, 46 р., вся Добруджа стала частиною провінції
Мезія [6:23], поділеної 86 р. на Верхню і Hижню (Moesia inferior). Дакійські царі усвідомлювали величезну небезпеку, що полягала в проникненні римлян на береги Дунаю, тому аж до кінця I ст. н. е. чинили набіги на римські володіння на південь від Дунаю. Tак, узимку 85–86 рр. військо місцевого царя Дураса проникло до Мезії, правитель якої Опій Cабій поліг у битві. Tому слід вірити словам Овідія про спус- тошливі раптові набіги варварських племен, які проживали за Iстром у неозорих “скіфських” (дакських) степах – гетів (даків), бессів (bessi, фракійське плем’я, що вчинило жорсткий опір римським військам і переселене наприкінці I ст. до н. е. з Родопських гір на територію Добруджі, де їхню присутність засвідчують й епігра- фічні документи [10:176]), сарматів. “Контраст був разючий: багатолюдний Рим, світова столиця і дикі степи Cкіфії; блискучий придворний поет – і вбогий, неміч- ний вигнанець. Уродженець півдня, Овідій особливо страждав узимку. Описуючи зиму в Cкіфії, поет передає найхарактерніші деталі місцевого побуту та пейзажу” [9:174-175]. Яскраві картини суворої природи з погляду теплолюбного римлянина блискуче відтворює Г. Кочур за допомогою власне українських постійних епітетів, якіпідсилюють семантичне поле “холоднечі”: tristis hiems (букв. “скорботна зима”) – понура зима, суворий Борей (в оригіналі просто Boreas),mala frigora (букв. “погані холоди”) – холоду злого, як тільки надмірна Боресва сила повіс (в оригіналі: et quamvis Boreas iactabit insonet alis, майже буквально, як “Xоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні…” передає А. Cодомора). Знахідки Григорія Кочура в перекладі латинських фразеологічних сполучень є дуже важливим семантичним і стилістичним засобом відтворення картини лютої зими, вони передають доверше- ною україномовною формою розпач Овідія від непривітної і холодної “скіфської” (дакської) природи, що так гармоніює з відомою картиною “Овідій серед скіфів” французького художника Ежена Делакруа (1798–1863). Для відтворення картини поривчастого вітру Кочур удається до стягнених (“коротких”) форм дієслів: І Акві- лону бурхливого сила така, що високі Башти з землею рівня, дахи з будівель зрuвa; в оригіналі: Tantaque commoti vis est Aquilonis, ut altas Aequet humo turres tectaque rapta ferat (III, 10, 17-18). Як не згадати тут знамениту Шевченкову картину розбур- ханої, грізної природи (використано стягнену форму 3-ї особи однини теперіш- нього часу дійсного способу: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер зaвuвa, Додолу верби гне високі, Fорами хвилю nідіймa).
Григорію Кочуру довелося творити в той час, “коли чиновники від мовознав- ства, втілюючи в життя теорію злиття націй і мов та виконуючи замовлення ком- партійних ватажків різного калібру, громили українську перекладацьку школу, звинувачували видатних митцівслова в “архаїзації”, в захопленні “діалектизмами”, у відриві від мов “братніх народів Радянського Cоюзу”. Мовляв, перекладаючи, добирають лексичний матеріал так, щоб було “хоч гірше, аби інше” (читай – не так, як у російській мові)” [11:30]. Hасправді Григорій Кочур прагнувпоказати лексич- не багатство української мови, от і в перекладі елегії Овідія з’являється в нього
слово ратай, яке 8-й том “Cловника української мови” в 11-ти томах подає з ремар- кою “застаріле” [13:453].
Україномовній інтерпретації Григорія Кочура двох ліричних шедеврів класика румунської літератури Міхая Емінеску (Mihai Eminescu), створених на румунській землі майже через два тисячоліття після “Cумних елегій” Овідія, теж властиві така ж лапідарність, чіткість, природність і лірико-філософська “замріяна” тональність, що й оригіналам.
Міхай Емінеску (15 січня 1850 – 15 червня 1889) – румунський національний поет, найвизначніший поет румунської класичної літератури, один із найбільших поетів світу, “останній представник європейського романтизму”, хоча завдяки своїй глибині його поезія виходить поза традиційні межі романтичного напрямку в світо- вій літературі. У його ліричних творах відображаються народна психологія руму- нів, їхні правічні традиції і звичаї, починаючи з античності (“Rugăciunea unui dac”, “Молитва дака”) й “легендарних віків” (“Scrisoarea III”, “Послання третє”), менталі- тет його власного народу у тісному зв’язку з філософськими роздумами про долю людства, національну і світову історію. Як майже всі великі романтики, Емінеску помер молодим, проживши лише 39 років. Поетична творчість Емінеску заверши- лася 1883 р., колипобачило світ його перше і єдине прижиттєве видання поезій з передмовою Tіту Майореску, але він залишив майбутнім поколінням справжню скарбницю поезій, що відзначаються надзвичайною музичністю та незрівнянною гармонією.
Критики написали тисячі сторінок про поезію Емінеску, яка виражає прист- расне кохання (“Бажання”, “Вечір у полі”, “Озеро”, “Cиня квітка”, “Tака ти ніжна”, “Чому не йдеш”), мандрує в історичному часі і в просторі, в ній у філософській манері озиваються мотиви цивілізацій (“Одін і поет”, “Memento mori”, “Cгипет”), відтворені історичні події (“Послання третє”), соціальні рухи (“Iмператор і проле- тар”), сягає в космічний простір “і подає демонічного героя з романтичним духом, коментатора-скептика історії та людського буття, який повстає, так само як і Tита- ни, проти наперед визначеного порядку, показуючи цілковите непоєднання між са- мотнім і безсмертним генієм у часовій і просторовій безконечності й ефемерністю людства” [20:148].
Cеред усіх поезій Емінеску вирізняється “маленький ліричний шедевр” – поезія “La steaua” (“До зірки”), яка вперше з’явилась у відомому часописі “Convorbiri lite- rare” (“Літературні бесіди”) 1 грудня 1886 р., хоча була написана, як вважає пере- важна більшість літературознавців, 1883 р.
Популярність Емінеску величезна не лише в “коханій Румунії” (dulcea Ro- mânie), природно, що протягом років з’явилися численні переклади поезії Емінеску різними мовами світу. Зокрема, в XX ст. побачили світ численні двомовні і багато- мовні видання немеркнучих поетичних творінь Емінеску як світовими мовами, так і мовами меншого розповсюдження. Коли за рішенням ЮHЕCКО широко відзна-
чалося 150-річчя з дня народження Міхая Емінеску, також побачили світ різно- манітні двомовні видання його лірики. Вагомий внесок у становлення українського емінескознавства та й усієї румунської філології в нашій країні зробив багаторічний завідувач кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського націо- нального університету імені Tараса Шевченка, заслужений професор C. В. Cемчин- ський, який понад сорок років викладав румунську мову й літературу.
Автор цієї статті 2003 р. з нагоди 120-річчя від дня написання поезії “До зірки” упорядкував хрестоматію “Міхай Емінеску. “До зірки…”:мовами народів світу (38 перекладів 15 мовами)”, яка й побачила світ того ж року. Cеред перекладачів поезії іноземними мовами ми зустрічаємо славнозвісних поетів, таких як Юрій Ко- жевніков та Кирило Ковальджі (російською мовою), Корнеліу М. Попеску (англій- ською),Пауль Міклеу та Елізабета Iзанос (французькою), Альфред Маргул-Cпер- бер і Франіо Золтан (поети Румунії, що віршують німецькою й угорською мовами), Раміро Ортіз (дослідник румунської філології в Iталії) та Джео Васіле (італійською мовою), Рітас Бумі Папа (новогрецькою мовою; до речі, вона перекладала й Шев- ченка), Джон Мілос (шведською) та ін. Українською цю перлину М. Емінеску від- творювали ВікторШвець і Микола Iгнатенко, Cтепан Келар і Віктор Баранов, Ольга Cтрашенко. I, безумовно, Григорій Порфирович Кочур, переклад якого впер- ше було опубліковано у книзі “Друге відлуння” (1991), а потім кілька разів пере- видано як в Україні [8:312; 17:104], так і в Румунії [21:347]. Зацікавлення румун- ською поезією в Григорія Кочура з’явилося, очевидно, ще під час його роботи викладачем літератури в педтехнікумі Балтії, тодішньої (1924–1929) столиці Мол- давської АРCР. Як припускає Максим Cтріха, “цей переїзд, можливо, й порятував його від долі неокласиків, і дозволив пережити першу хвилю репресій 1934, а зго- дом другу – 1937–1938 років” [16:2]. Cтолицю Молдавської АРCР 1929 р. було перенесено до Tирасполя. Викладаючи в Tираспольському педінституті, Г. Кочур працював водночас над перекладом “Cвгенія Онєгіна”. Hе полишав Григорій Пор- фирович, безумовно, і зацікавлень творчістю “співця боротьби і любові румун- ського народу” – Міхая Емінеску.
Переклад Г. Кочура “До зірки” цілком і повністю функціонально відповідає оригіналові, точно передає як поетичний зміст (для цього вважаємо за доцільне на- вести буквальний переклад), так і його естетично-філософське наповнення, кожне слово, кожний образ збережено з філігранною точністю.
Буквальний переклад з румунської українською мовою поезії “До зірки” Міхая Емінеску звучить так:
До зірки, яка зійшла,
є шлях настільки довгим,
що тисячі років були потрібні для її світла, щоб нас досягти.
Можливо, багато [її промінців] погасли по дорозі, у голубих безоднях.
Але проміння її лише тепер досягло нашого погляду.
Iкона зірки, яка померла, поволі на небі з’являється:
була тоді, доки не виднілася, зараз ми її бачимо, але її немає.
Tак само, коли наш шал кохання зник глибокою ніччю,
світло згаслого кохання
нас ще продовжує переслідувати.
А ось – україномовна інтерпретація Григорія Кочура:
Tа зірка, що вгорі блищить, Tака далека звідси,
Що треба їй тисячоліть, Щоб освітити світ цей.
Давно й погасла вже, мабуть, У голубій безодні,
Проміння ж до землі свій путь Пройшло лише сьогодні.
Померла й ніби знов зійшла Для нас в нічнім розмаї:
Коли не бачили – була, А бачимо – немає.
Tак сум кохання пролетів, Розтав у пітьмі снами,
А промінь згаслих почуттів Женеться ще за нами.
Г. П. Кочур знайшов вдалий відповідник до неперекладного румунського слова dor (Tot astfel cînd al nostru dor – початок заключної строфи), адже це і “1) палке бажання, прагнення; 2) туга; 3) скорбота, сум; 4) любов; 5) смак, апетит” [12:142]. Cлід відзначити і таку вдалу лексичну знахідку, як розмай, особливо епітет нічний розмай, адже “Cловник української мови” в 11-ти томах з ремаркою “народно-пое- тичне” подає лише таке визначення цього слова: “Розмай. 1. Що-небудь буйно роз- квітле, зелене (ліс, гай і т. ін.)” [13:734], ілюструючи тлумачення наступними при- кладами: Краще йди в темний гай, у зелений розмай, Або в поле, де вітер гуляс, На дозвіллі із лихом собі розмовляй (ЛесяУкраїнка); Навколо був ясний розмай і радісна теплінь (Микола Упеник); Xай жаль, що перейшли для мене Солодкі болі зросту і жадань, Җо похилився мій розмай зелений І май черлений одійшов за грань (Максим Рильський).
Переклад вірша Емінеску “Ce te legeni, codrule…” (“Чому, гаю, клонишся…”), уперше опублікований у “Tретьому відлунні”. Оригінал написаний метрикою народної пісні, що і відтворив у перекладі Г. Кочур. Форма поезії – діалог лісу й ліричного героя; перекладач майстерновідтворює картину прощання лісу з літом, що не може не викликати в читача миттєвого пронизливого болю:
– Чому, гаю, клонишся –
Ані вихру, ані злив, А ти гілля похилив? – А тому й хилюся я, Бо мина пора моя –
Дні коротші, довші ночі, Жовкне лист іще й тріпоче.
Григорій Кочур, завжди уважний до змісту, зберігає рядок fără ploaie, fără vînt (букв. “без дощу, без вітру”) ані вихру, ані злив. Цей рядок збережено й у перекладі Tереня Масенка “Таж немас вітру, злив…” [3:217], у російськомовному перекладі Юрія Кожевнікова “Ветра нет и дождь не льет” [4:299], однак у перекладі Cте- пана Келара (загалом, теж наповненому творчими знахідками) такий важливий інгредієнт сумовитого осіннього пейзажу як дощ (“ploaie”) випущено: – Лісе, чом гойдасшся, Нема вітру побіля, Ти ж до долу гнеш гілля? [2:147]. I вцьому пере- кладі Г. П. Кочур для відтворення рвучкості дії звертається до стягнених особових дієслівних форм: Җе й журба у мене та, Җовже птаство відліта (як не згадати тут відому елегію Леоніда Глібова “Журба”, що своєю поетичністю, яскравими образами ввійшла в скарбницю народної творчості, як і вірш Емінеску).
Xотілося б завершити цей маленький огляд ствердженням світового характеру поезії Емінеску, яке належить визначному російському письменникові й дослідни- кові літератури Iраклію Андронікову: “…значення творчості Емінеску далеко вихо- дить за межі Румунії. Поезію свого народу він увів до кола літератури всесвітньої. Без віршів Емінеску це коло було б неповним. Вони хвилюють, ці вірші, людей на всіх континентах. I в той же час не могли б народитися ніде, окрім як у румунській землі. Xіба не цим визначається світове значення поета?” [5:18].
Cвітло Hемеркнучої Зірки Міхая Емінеску, як і світло Зорі блискучого пере- кладача Григорія Кочура, осяває і нас, землян початку третього тисячоліття.
- Fеродот. Iсторії в дев’яти книгах / Геродот ; пер., передм. та прим. А. О. Білецького. –
К. : Hаук. думка, 1993. – 576 с.
- Емінеску M. Iз хвиль часів : лірика / Михаїл Емінеску; упоряд. та передм. C. Келара. –
К. : Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами національних меншин України, 2000. – 223 с.
- Емінеску M. Поезії / Михаїл Емінеску ; упорядкув. та вступ. ст. А. М’ястківського ;
прим. C. Cемчинського. – К. : Дніпро, 1974. – 256 с.
- Эминеску M. Звезды новорождëнной свет… / Михаил Эминеску ; пер. с рум. / сост., предисл. и прим. Ю. Кожевникова ; ил. А. Голяховской. – М. : Xудож. лит., 1989. – 326 с.
- Эминеску M. Лирика / Михаил Эминеску ; [предисл. И. Л. Андроникова]. – М. : Xудож. лит., 1968. – 142 с.
- История румын с древнейших времëн до наших дней / Георге Постикэ, Демир Драгнев, Эмил Драгнев [и др.]. – 2-е изд. – Кишинëв : Civitas, 2005. – 352 с.
- Ковалëв С. И. История Рима / C. И. Ковалëв ; под общ. ред. проф. Э. Д. Фролова. – Изд. новое, испр. и доп. – М. : АCT ; CПб. : Полигон, 2006. – 864 с.
- Кочур F. Tретє відлуння : поетичні переклади / Г. Кочур ; упоряд. А. Г. Кочур ; [авт.
вступ. слова I. М. Дзюба ; авт. передм. М. О. Hовикова]. – К. : Рада, 2000. – 551 с.
- Підлісна F. Н. Про красу та античну літературу / Г. H. Підлісна. – К. : Tехніка, 1998. – 192 с.
- Подосинов А. В. Произведения Овидия как источник по истории Восточной Европы и Закавказья : тексты, перевод, комментарий / А. В. Подосинов. –М. : Hаука, 1985. – 288 с.
- Пономарів О. “… Чужою радістю радіти” / О. Пономарів // Григорій Кочур і україн- ський переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ– Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Чередниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. –
C. 29–30.
- Румунсько-український словник. – Бухарест ; Чернівці, 1996. – 564 c.
- Cловник української мови. В 11 т. T. 8. – К. : Hаук. думка, 1977. – 928 с.
- Содомора А. Жива античність / А. Cодомора. – Львів : Cрібне слово, 2003. – 184 с.
- Содомора А. Овідій в інтерпретації Григорія Кочура (крізь призму двох рядків: Овідій. Tрістії, III, 10, 23-24) / А. Cодомора // Григорій Кочур іукраїнський переклад : матеріа- ли міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Iрпінь, 27–29 жовт. 2003 р. / [редкол.: О. I. Черед- ниченко (голова) та ін.]. – К. ; Iрпінь : Перун, 2004. – C. 131–135.
- Стріха M. Всупереч ярму загумінковості / М. Cтріха // Зарубіж. л-ра. – 1998. – Жовт. (чис. 40). – C. 2.
- Xрестоматія румунської поезії XIX–XX ст. / [упорядкув., передм. та прим. C. М. Лучка- нина]. – К. : Hаук. світ, 2002. – 158 с. – Двомовне видання румунською та українською мовами.
- Шевченківський словник. У 2 т. T. 2. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1978. – 412 с.
- Antologia poeziei româneşti / Zoe Dumitrescu-Buşulenga (red.). – Bucureşti : Editura didactică şi pedagogică, 1974. – 470 p.
- Doca G. Converser en roumain. Treizeci de dialoguri pe teme de cultură şi civilizație românească / Gheorghe Doca. – Bucureşti : Editura didactică şi pedagogică, 1995. – 262 р.
- Eminescu M. Poezii = Поезії / Mihai Eminescu ; упорядкув. М. Михайлика ; передм. Дан Xорія Мазілу. – Бухарест : Еліон, 2000. – 356 c. – Двомовне румунсько-українське видання.