***
Вони, що захват і роздум свій,
Окриливши словом, кидали в світ,
Вони супроводять мене всі роки –
Життя минає в такті їх кроків.
Іще хлоп’я, непомітне між людом,
Сп’янявсь я людського слова чудом:
Вже був то не затишок рідних левад,
Де вітер хистку лозу коливав,
А правда цієї землі прастара,
Яку почув і втілив Тарас,
І цвіла в лісовому озера плесі
Прозора безодня молодій Лесі,
І дихало поле мінливо безкрає
Гіркими й п’янкими болями Ґайне,
Там спіла Бодлерові терпкість різьблена,
Там плакала осінь сльозами Верлена,
Перекотиполя висхлим зелом
Метався й скарживсь бездомний Віллон,
І води весняні, й грози кипучі
В причаєний хаос вергав Тютчев,
То знов глибинно бриніли ріки
Тьмяними кришталями співів Рільке,
І грали тривожні простори чи не
Сліпучим тоном кларнетів Тичини?
І жайворонком спурхував Тувім,
І в небо тяг струну золоту він,
І кидався я стрімголов, без стерна,
В незвичний світ, що відкрив Пастернак.
Все в тім олітературенім світі
Поети обсіли, мов птахи на вітті.
А дні за днями в безвік спадали,
А сни не збувались, не ближчала далеч,
А сонце пекло, і лили дощі,
І збляклі надії вертали ні з чим.
І от – неволя, яку не видів,
Не відав недолею славний Овідій.
Лиш співного світу обрій безхмарний –
Не тьмаряться звуки, не мовкнуть барви
На проклятих, благословенних путях,
Де життя проходить. Справжнє життя.