За роки Незалежності України ми не раз бачили, як науковці розвінчували спроби псевдоісториків маніпулювати подіями й фактами нашого буремного минулого. Однак нове покоління пропагандистів знову береться за своє. Цього разу услужливі «новатори» намагаються переконати розбурхане війною суспільство, що процес «відродження нації» насправді почався не з Української революції (1917-1921), як про це писав Володимир Винниченко, а через 100 років. Вони пропонують вести відлік з того часу, як до влади в Україні прийшла «Європейська солідарність», а за нею «Слуги народу».
Відтак, залишившись без державної інформаційної підтримки, тускніють емоції від згадок про події Революції на граніті (1990), проголошення Незалежності Держави (1991), Помаранчевої революції (2004), Революції гідності (2014). Замовчується участь багатьох українців у збереженні національної культури в задушливих умовах тоталітаризму. Якщо ця тенденція продовжиться, у забуття підуть імена державних і громадських діячів, політиків, які 1991 року закладали фундамент державності, у тому числі навіть, президенти, прем’єр-міністри, народні депутати, міністри, воєначальники тощо. Принаймні відповідну правову базу для цього вже створено.
Черговий ґвалт, спричинений брутальними образами на адресу воїнів-захисників України аби в наказовому порядку змусити їх спілкуватись в окопах виключно державною мовою, відтінив важливу подію культурного життя країни, яка прийшлась на 17 листопада поточного року – 115 річниця з дня народження людини енциклопедичних знань, неперевершеного майстра українського перекладу, поета, літературознавця, громадського діяча Григорія Порфировича Кочура (1908-1994).

Його велична постать займає одне з провідних місць у пантеоні лицарів духу, котрі за покликом серця, без високих наукових звань, посад і державних преференцій возвеличували українську культуру до світового рівня.
Г.П.Кочур не просто знав 31 іноземну мову. Завдяки невтомній праці учня Миколи Зерова і Агатангела Кримського українською заговорили поети й письменники близько 30 літератур. Його переклади охоплюють понад 20 століть, починаючи з древньогрецької і закінчуючи сучасними поетами. Аби уявити масштаб особистості Г.П.Кочура достатньо нагадати, що високоосвічені й обдаровані лідери «шестидесятників» мріяли отримати від нього редакційну правку чи відгук на свої твори й були в захваті навіть від короткого спілкуванням з Майстром.

Ім’я Г.П.Кочура я почав відкривати для себе задовго до його офіційного визнання. Першим про грані таланту корифея українського перекладу мені розповів один з його співтабірників, який під час ув’язнення й після звільнення входив до ближнього кола однодумців Г.П.Кочура. Тож нехай спогад про цю історію послужить справі увічнення пам’яті всіх українців, які в ХХ столітті потрапили під жорнова політичних репресій .
***
Вплив «хрущовської відлиги» на формування світогляду начальника 5-го відділу управління КДБ УРСР по Полтавській області Івана Яковича Юраса був суттєвим. Як і більшість студентів філологічного факультету Ніжинського державного педагогічного інституту імені М.В.Гоголя зі спеціалізацією «англійська мова», він зачитувався викривальними статтями про сталінські репресії, спогадами й літературними творами колишніх політв’язнів сталінського ГУЛАГу.
Після призову на службу в оновлені органи державної безпеки його було зараховано в підрозділ «політичної контррозвідки». Блискуча освіта, високий рівень загальної ерудиції, глибокі знання української й світової класичної літератури, вишукана українська мова дозволяли йому легко комунікувати з представниками наукової й творчої еліти. Тож закономірно, що І.Я.Юрасу було доручено протидіяти «отруєній зброї імперіалізму – ідеологічній диверсії, спрямованій в середовище української інтелігенції». Постійне спілкування з її представниками не тільки збагачувало І.Я.Юраса інформацією з першоджерел, яку в офіційних виданнях замовчували, але й вимагало постійної роботи над підвищенням свого загальноосвітнього й культурного рівня. Його службова кар’єра складалась напрочуд вдало. Успішні результати виконання відповідальних завдань під час закордонних відряджень в США й Канаду, швидке призначення на керівну посаду одного з відділів 5-го Управління КДБ УРСР стало визнанням неабиякого потенціалу молодого співробітника.
Як і чому І.Я.Юраса було «запроторено» з Києва для подальшого проходження служби в один з «територіальних органів» – тема окремої розповіді. Так чи інакше, на початку 70-х років минулого століття І.Я.Юрас приїхав в Полтаву вже досвідченим керівником, з репутацією «вільнодумця». Він прагнув перенести «на периферію» столичні демократичні традиції, виступав проти формалізму, солдафонства, улесливості, але особливо не терпів «липацтва» (від сленгового словосполучення «гнати липу», тобто говорити чи писати неправду – авторська примітка). «Липачами» працівники державної безпеки зневажливо називали співробітників, які в погоні за «кінцевим результатом», зазвичай у формі індивідуальної профілактики від імені органів КДБ СРСР, ішли на «натяжку» оперативних матеріалів.
Запам’яталось, як І.Я.Юрас відмовився санкціонувати профілактику студента одного з полтавських вузів, який привіз у гуртожиток і дав почитати своїм друзям журнал «Новий мир» з повістю О.І.Солженіцина «Один день из жизни Ивана Денисовича». Коментуючи своє рішення на «лікнепі» для співробітників-початківців, І.Я.Юрас пояснював, що цей твір свого часу пройшов державну цензуру, за рішенням Президії ЦК КПРС був надрукований 1962 року в радянському офіційному виданні, а 1964 року навіть висувався на здобуття Ленінської премії. У цьому принципова відмінність повісті «Один день…» від пізніших творів О.І.Солженіцина, які транслювались закордонними радіостанціями та нелегально поширювались «самвидавом».
Крім цього, І.Я.Юрас не дозволяв огульно профілактувати осіб за «систематичне прослуховування й поширення» змісту передач закордонних радіостанцій, насамперед, «Голос Америки», «ВВС», «Німецька хвиля», офіційними власниками якиз були уряди США, Великої Британії й Західної Німеччини, а в редакціях, зазвичай, працювали звичайні журналісти. Інша справа – поширення передач радіостанцій «Свобода», «Вільна Європа», участь у підготовці яких брали кадрові співробітники спеціальних служб країн НАТО або на підставі зібраних ними матеріалів, що було документально доведено розвідками КДБ СРСР і країн соціалістичної співдружності.
Аби відбити охоту оперативного складу розмінюватись на дріб’язкові питання й привчити підлеглих ретельно оформляти добуті матеріали, І.Я.Юрас дозволяв собі накладати на деякі офіційні папери глузливі резолюції, на кшталт: «Документ підлягає знищенню як такий, що не містить вагомої інформації», «Викладені відомості через малозначність оперативною інформацією не вважати» чи навіть «Мишина метушня». Знавець незліченної кількості віршованих афоризмів і майстер дотепних жартів І.Я.Юрас мав звичку супроводжувати свої резолюції смачними, часом дошкульними коментарями.
Така доля спіткала одне з повідомлень управління КДБ УРСР по Черкаській області, яке надійшло приблизно 1973 року. У ньому йшлося про те, що в приватний будинок їхнього об’єкта спостереження автомобілем «Москвич» зеленого кольору з полтавськими номерними знаками нещодавно приїздив невідомий чоловік, який тримав в руках музичний інструмент – бандуру. Оскільки додаткової інформації це повідомлення не містило, І.Я.Юрас учинив на ньому резолюцію приблизно такого змісту: «З яких це пір мешканцям Полтавщини заборонено відвідувати Черкаси автомобілем «Москвич» зеленого кольору з бандурою в руках»?
Але, вдосталь покепкувавши з черкаських колег на нараді, І.Я.Юрас не жбурнув отримане повідомлення в корзину, а доручив підлеглим встановити власника «Москвича» й з’ясувати, кого й навіщо той відвідував у Черкасах. Як показали результати перевірки професійна інтуїція І.Я.Юраса не підвела.
Власником автомобіля «Москвич» виявився уродженець села Снитин Лубенського району Полтавської області Леонід Іванович Рябченко, 1925 року народження.
Разом з дружиною й трьома дітьми він мешкав у селі Красногорівка Великобагачанського району Полтавської області. Як хазяйновитий господарник Л.І.Рябченко характеризувався виключно позитивно, в його анкетах не було й натяку на компрометуючі матеріали: ветеран Великої Вітчизняної війни, нагороджений медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», інженер-електромеханік з вищою технічною освітою, член КПРС. Односельці відгукувались про напрочуд чемного й доброзичливого Л.І.Рябченка також позитивно. Високий, кремезної статури він навіть увічнив себе епізодичними ролями в кінострічці «Пропала грамота», окремі сцени якої знімались у селі Красногорівка. Під час роботи над фільмом Л.І.Рябченко тісно спілкувався з легендарним Іваном Миколайчуком.
Бентежила хіба що місцевість, звідки Л.І.Рябченко прибув на Полтавщину – Комі АРСР, де в сталінські часи знаходились табори для політичних в’язнів.
І ось коли І.Я.Юрас уже був готовий підписати дотепну відповідь у Черкаси, надійшли результати перевірки Л.І.Рябченка за оперативними обліками. З’ясувалось, що 19 липня 1948 року військовий трибунал засудив рядового червоноармійця Л.І.Рябченка до 25 років позбавлення волі за підготовку до зради Батьківщині. Спеціальний суд Особливого табору МВС СРСР «Мінеральний» у місті Інта (Комі АРСР) ще двічі суворо покарав його за невдалі спроби втечі. Реабілітовано Л.І.Рябченка було лише 1963 року. Після поновлення громадянських прав він заочно закінчив Київський політехнічний інститут, працював інженером на вугільних шахтах і підприємствах комбінату «Інтавугілля». Інтинський міський комітет КПРС прийняв Л.І.Рябченка до лав комуністів, що означало його повну реабілітацію в радянському суспільстві. Заробивши «підземний стаж» і солідну «північну пенсію», Л.І.Рябченко наприкінці 60-х років повернувся в Україну й оселився в мальовничій Красногорівці на Великобагачанщині. З урахуванням освіти й виробничого досвіду, його було призначено керівником РЕМ (району електричних мереж). У структурі економіки району це підприємство відігравало важливу роль. Воно займалось задоволенням потреб споживачів в електроенергії, технічним обслуговуванням і ремонтом розподільчих мереж. «Темні» сторінки своєї біографії Л.І.Рябченко, звичайно, не афішував, обмежуючись спогадами про тяжку підневільну працю остарбайтером з 1943 по 1945 рр. у ливарному цеху одного з німецьких заводів.
Тим часом з Черкас, на додаток до наспіх складеного першого повідомлення, надійшло детальне орієнтування, кого ж саме відвідував Л.І.Рябченко в цьому місті. Ним виявився також колишній в’язень «ІНТАЛАГ» Андрій Іванович Хименко (1919-1991), засуджений 1944 року військовим трибуналом за антирадянську агітацію й пропаганду до 10 років позбавлення волі.
Попри те, що 1956 року А.І.Хименка було амністовано і 1964 року він повернувся в Черкаси зі знятою судимістю, органи державної безпеки СРСР продовжували негласно спостерігати за ним. А все через непереборне захоплення А.І.Хименка творами заборонених на той час українських літераторів і дослідженням маловідомих сторінок історії України. Сьогодні, прийнятого 1995 року (посмертно) в члени Спілки письменників України, автора низки повістей, оповідань, новел, віршованих збірників, історичної трилогії про легендарного отамана Івана Сірка А.І.Хименка (літературний псевдонім Андрій Химко) поважають, як українського письменника й поета. А за радянської доби його сприймали переконаним українським націоналістом, тому найбільш уважними літературними критиками творчості А.І.Хименка були співробітники КДБ СРСР.
Від черкаських колег тоді ж стало відомо, що приятельські взаємини А.І.Хименка з Л.І.Рябченком склались ще під час невольницької праці в одному з сталінських таборів. Своїм духовним наставником обоє вважали маловідомого на той час скромного мешканця міста Ірпінь Київської області Григорія Порфировича Кочура, з яким доля звела їх також в «ІНТАЛАГ» на Крайній Півночі РСФСР. Це зараз він дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, визнаний майстер перекладацької справи, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературної премії Національної спілки письменників України імені Максима Рильського. А на початку 70-х років минулого століття число поціновувачів таланту Г.П.Кочура було досить обмеженим. На хвилі тодішніх репресій проти української інтелігенції влада заборонила не тільки видавати твори Г.П.Кочура, а й згадувати прізвище колишнього політв’язня. 1973 року його було виключено зі Спілки письменників України. Співробітники КДБ УРСР вважали, що колишній викладач Тираспольського, Вінницького й Полтавського педагогічних інститутів, засуджений 1944 року в Полтаві до 10 років каторжних робіт за антирадянську агітацію й пропаганду Г.П.Кочур, навіть після реабілітації «ідейно не роззброївся».
Про це свідчило підписання ним 1968 року «листа-протесту 139-и» з вимогою припинити розпочату практику політичних судових процесів в Україні.
Найбільше непокоїло органи державної безпеки УРСР те, що, оселившись за допомогою свого ще студентського приятеля Максима Рильського під Києвом, Г.П.Кочур організував у своєму помешканні своєрідний «кочурівський університет», де вишколював молоде покоління діячів української культури. Слухачами його студій були Алла Горська, Іван Дзюба, Іван Драч, Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Василь Стус, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та інші дисиденти-«шестидесятники», які з початку 70-х років активно розроблялись КДБ УРСР по справі «Блок».

Людина європейської культури Г.П.Кочур не цурався також контактів зі своїми співтабірниками А.І.Хименком і Л.І.Рябченком, які зрідка відвідували поета в Ірпіні, схилялись перед його шляхетністю й були готові виконати будь-яке прохання свого наставника й покровителя.
Проаналізувавши отримані відомості, керівництво управління КДБ УРСР по Полтавській області прийняло рішення організувати перевірку Л.І.Рябченка на причетність до ймовірної діяльності підпільного осередку націоналістичної організації із числа колишніх політв’язнів, а також можливе використання його житлового помешкання для виготовлення «самвидавської» літератури. Враховувалось також, що з метою передачі за кордон «ідейно-ворожих» матеріалів Л.І.Рябченко мав можливість вступати в контакт з іноземцями, які пересувались автотрасою Київ-Харків-Ростов і робили зупинки поблизу сіл Красногорівка, Поділ, Білоцерківка.
У результаті вжитих заходів версію про належність Л.І.Рябченка до нелегальних структур українських націоналістів було спростовано. Він дійсно зрідка листувався з товаришами по «ІНТАЛАГУ», час від часу телефонував їм з місця роботи. Однак спілкування було відкритим, без застосування тайнопису й спеціальних хитрощів. Навчені табірними цензорами співрозмовники в листах і по телефону уникали обміну думками на політичні теми, обмежуючись обговоренням побутових проблем. Було точно встановлено, що Л.І.Рябченко матеріалів антирадянського змісту за місцем проживання не зберігав, не виготовляв і серед своїх знайомих не поширював. Тобто, у його діях не було знайдено бодай би мізерних підстав підозрювати в причетності до вчинення злочинів проти держави.
Утім, враховуючи давній і стійкий зв’язок Л.І.Рябченка з переконаними українськими націоналістами Г.П.Кочуром і А.І.Хименком, які мали постійний контакт з об’єктами справи «Блок», керівництво управління КДБ УРСР по Полтавській області вирішило провести з Л.І.Рябченком попереджувально-профілактичну бесіду.
Як досвідчений політв’язень Л.І.Рябченко відразу ж відчув, що представники органів державної безпеки цього разу не мають достатніх підстав для арешту, проведення обшуків чи застосування інших кримінально-процесуальних заходів. Визнавши факт знайомства з Г.П.Кочуром і А.І.Хименком, він заперечив наявність у них незаконних планів і намірів, жодним словом не зганьбив своїх товаришів. Як наслідок, «обидві сторони залишились задоволені проведеним заходом».
За підсумками профілактики керівництво УКДБ доручило «ідейно-загартованим» співробітникам періодично проводити аналогічні бесіди з Л.І.Рябченком, які б стримували його від вчинення під впливом націоналістично настроєних осіб будь-яких протиправних вчинків.
Аби в частини читачів під впливом дилетантських коментарів «асів агентурної діяльності» й примітивних оцінок «диванних експертів широкого профілю» не виникало підленьких підозр щодо основи контактів Л.І.Рябченка з працівниками КДБ УРСР, вважаю за необхідне пояснити: встановлення співробітниками органів державної безпеки СРСР особистого контакту з Л.І.Рябченком не мало нічого спільного з вербовкою. Йому не пропонувалось брати на себе зобов’язання таємно співпрацювати з КДБ СРСР, від нього не вимагалось негласно добувати й в усній чи письмовій формі надавати потрібну органам держбезпеки інформацію, через що потреби обирати псевдонім також не було. А головне – жодних конспіративних завдань щодо своїх однодумців Л.І.Рябченко не виконував, бо розкривати перед ним інтерес органів держбезпеки до конкретних осіб ніхто не ризикував.
1983 року від попередників, які до мене працювали у Великобагачанському районі, я прийняв естафету роботи з Л.І.Рябченком на особистому контакті.
Спочатку наші зустрічі були формальними, але згодом я відчув симпатію до цієї вольової, сильної людини і вловив себе на думці, що починаю чекати спілкування з ним. Невдовзі Л.І.Рябченко також признався, що аналогічні емоції до 25-річного опера, небайдужого до української історії й літератури, поступово з’явились і в нього. Отже, якщо раніше ми контактували здебільшого напередодні важливих загальнодержавних подій, то з часом наші зустрічі почастішали, а діапазон тем для обговорення розширився.
Ми почали бачитися майже щомісяця, зазвичай після участі пенсіонера Л.І.Рябченка в зборах комуністів територіальної партійної організації, які проходили в приміщенні Подільської сільської Ради, куди він «спускався» з Красногорівки своїм незмінним «Москвичем».
Багато з розказаного тоді Л.І.Рябченко згодом описав у своїх автобіографічних творах «Снітинськії дзвони», «Від Снітина до Інти», «Снітин в огні», «Від Воркути до Снітина», «Тричі герой під № Г-313», «За компасом марки «Воля» та інших. При бажанні всі охочі знайдуть у них відповіді на питання, за що насправді 1948 року було засуджено червоноармійця Л.І.Рябченка, з якими людьми доля зводила його в ув’язненні. Особливо зворушливою є розповідь Л.І.Рябченка про розшуки з 1945 по 1948 рр. в розділеній на зони окупації Німеччині матері-німкені й молодшого брата. А довгоочікувана зустріч з братом Анатолієм (Гербертом) Вальраухом майже через 70 років розлуки взагалі виглядає фантастичною.

(на фото зліва – Леонід Рябченко, справа його брат Анатолій)
На сценарій гостросюжетного серіалу заслуговують спогади Л.І.Рябченка про пережиті поневіряння, табірні порядки, традиції й умови утримання політв’язнів в 11-ти тюрмах і таборах, які йому довелось пройти. Опинившись за колючим дротом в Особливому таборі МВС СРСР «Мінеральний» в Інті, Л.І.Рябченко не змирився з жорстоким режимом утримання й перспективою провести наступні 25 років життя в неволі. Під загрозою загибелі від голодної смерті, фізичного виснаження чи кулі вертухая, він двічі 1949 і 1951 рр. намагався втекти з табору. І кожного разу суд збільшував втікачеві термін покарання на 25 років. Як наслідок, сумарний строк, який Л.І.Рябченко мав провести в ув’язненні був рекордним навіть для радянського правосуддя – 75 років.
Однак, продемонструвавши силу волелюбного характеру, Л.І.Рябченко привернув до себе увагу не тільки табірної адміністрації, а й авторитетних політкаторжан, які почали фактично конкурувати між собою за вплив на непокірного в’язня.
Так, чисельне угруповання в’язнів табору складали колишні бійці УПА, серед яких лідерськими якостями виділявся командир куреня УПА у Військовій окрузі «Турів» Олексій (Леонід) Семенович Брись (1921-2015). Вони поважали Л.І.Рябченка й після відповідної перевірки почали довіряти йому деякі сокровенні таємниці. Зокрема, уже в роки Незалежності він розповів журналістам, що за дорученням лідерів групи вояків УПА, під загрозою отримати додатковий термін увезення, він зберігав, а коли виникла загроза викриття знищив список на понад 100 побратимів, які готували повстання в «ІНТАЛАГ».
Значну за кількістю групу складали «політичні» ув’язнені – представники різних опозиційних до Сталіна блоків, платформ, коаліцій, троцкісти, бухаринці, зинов’євці. Вони гуртувались навколо неформального лідера групи «більшовиків-ленінців» Петра Павловича Албанського (1908-1998). Переконаний комуніст і принциповий правдолюб з «міста-колиски революції», він уже в 25 років вперше опинився за гратами. Всього протягом 193З–1956 рр. сталінська система карала П.П.Албанського чотири рази. З короткими перервами він провів у таборах ОГПУ-НКВД близько 20 років, залишившись вірним ідеалам марксизму-ленінізму. Л.І.Рябченко з повагою ставився до П.П.Албанського, за його наполяганням і персональною рекомендацією він вступив у КПРС. Після звільнення й, принаймні, до 1987 року співтабірники підтримували між собою зв’язок.
У 70-х роках минулого століття П.П.Албанський допоміг Л.І.Рябченнку боротися за партійну реабілітацію. Мова ось про що. Оскільки Л.І.Рябченко був членом КПРС, про вжиті щодо нього профілактичні заходи управління КДБ поінформувало Полтавський обком Компартії України. Там вирішили не гаяти час на ідеологічні дискусії з колишнім політв’язнем і швиденько виключили Л.І.Рябченка з партії, використавши для розправи надуманий привід. Попри те, що інформацію про перебування Л.І.Рябченка в «ІНТАЛАГу» і його подальшу реабілітацію було зафіксовано в картці персонального обліку члена КПРС, колишнього політв’язня звинуватили в тому, що при постановці на партійний облік у Великобагачансьому райкомі партії він нібито приховав відомості про судимість. Л.І.Рябченко категорично не погодився з таким рішенням і протягом декількох років безуспішно оскаржував його в Полтавському обкомі, потім в ЦК Компартії України і ЦК КПРС. Зрештою, звернувшись за порадою до П.П.Албанського, він отримав рекомендацією дочекатись початку роботи чергового з’їзду КПРС (швидше за все ХХV-го, який проходив у лютому-березні 1976-го року – авторська примітка) й апелювати безпосередньо до президії вищого органу партії. Цього разу Комітет партійного контролю при ЦК КПРС розглянув його скаргу миттєво. Л.І.Рябченка терміново запросили в Москву, де під час роботи з’їзду його прийняв, уважно вислухав і пообіцяв розібратись заступник голови комітету партійного контролю при ЦК КПРС Іван Степанович Густов.
Під час спілкування той розповів, що за Л.І.Рябченка клопотав П.П.Албанський, заступництву якого І.С.Густов довіряє повністю. Не встиг Л.І.Рябченко повернутися в Красногорівку, як Великобагачанський РК КПУ вручив йому оновлений квиток члена КПРС.
З-поміж інших видатних ув’язнених табору «Мінеральний» Л.І.Рябченко особливо виділяв постать Г.П.Кочура. Жодна зустріч не обходилась без шанобливої згадки про нього. За словами Л.І.Рябченка той фактично спас його від розпачу й суіцидальних думок після фізичних і моральних тортур, завданих судами й табірною адміністрацією за невдалі спроби втечі. Наблизивши до себе волелюбного Л.І.Рябченка, Г.П.Кочур поступово ввів допитливого юнака в середовище українських інтелігентів, які переживали гулагівське лихоліття також в Інті. А там були такі непересічні особистості, як відомий в подальшому перекладач Дмитро Паламарчук, поет і журналіст Іван Савич (Лук’яненко), бандурист, поет, художник, священник Микола Сарма-Соколовський, письменник, поет, журналіст Юрій Шкрумляк, літературознавець, педагог Михайло Івасюк – батько автора безсмертної «Червоної рути» Володимира Івасюка та інші.
Згодом Г.П.Кочур запросив Л.І.Рябченка на заняття інтернаціонального літературного гуртка, створеного з дозволу табірної адміністрації щоб якось урізноманітнити духовне життя в’язнів. Його кістяк спочатку складали представники української інтелігенції. Але невдовзі до нього потяглися чужоземці, вражені знанням Г.П.Кочуром понад двох десятків іноземних мов і його неповторною харизмою. Використовуючи замість кафедри дерев’яний ящик з-під інструментів, Г.П.Кочур у холодному табірному бараку тихим проникливим голосом заохочував членів гуртка вивчати мови різних народів світу, а головне – приворожував їх нашою солов’їною. Іноземні політкаторжани під його впливом охоче ставали активними популяризаторами української культури, а Г.П.Кочур за їхньою допомогою оволодів естонською, латвійською, вірменською та грузинською мовами.
Г.П.Кочур спонукав учасників літературного гуртка пробувати себе в літературі й був першим критиком їхніх творчих починань. При цьому він не робив поблажок для співвітчизників. Коли один з українських табірних «письменників-початківців» подав Г.П.Кочуру на рецензію свій «сирий» доробок, той виніс невтішний вердикт (наводиться по пам’яті – авторська примітка): «Автор має бажання й художню уяву, але позбавлений хисту».
Після звільнення з ув’язнення Г.П.Кочур продовжував опікуватися колишніми співтабірниками, чим міг допомагав їм долати проблеми адаптації до вільного життя. Зокрема, проходження мандатної комісії й вступом на заочне відділення Київського політехнічного інституту політкаторжанин Л.І.Рябченко зобов’язаний протекції академіків М.Т.Рильського й П.Г.Тичини, до яких з відповідним проханням звертався їх давній товариш Г.П.Кочур.
1987 року внаслідок зміни місця служби наші зустрічі з Л.І.Рябченком припнились. Певний час ми ще підтримували зв’язок по телефону, передавали один одному вітання через спільних знайомих. Зокрема, працюючи в Полтаві, я допомагав Л.І.Рябченку отримати доступ до архівних матеріалів про себе й рідних, щиро радів його зустрічі з братом, подорожі в Німеччину, успіхам дітей. Однак з часом і ця ниточка обірвалась.
Не знаю навіть, як Г.П.Кочур оцінив творчий доробок генерал-хорунжого Українського козацтва, члена редколегії часопичу «Зона» Л.І.Рябченка, а це набагато-немало – 10 автобіографічних повістей, опублікованих наприкінці 90-х – на початку 2000-х років. Але я впевнений, працюючи над ними, автор неухильно дотримувався настанов Г.П.Кочура, почутих ще на заняттях табірного літературного гуртка в засніженій Інті.
Олександр Христенко, ветеран спецслужб, генерал-лейтенант у відставці