Головна Статті ЗА ЛАШTУHКАМИ TРАГIЧHОÏ ГРИ … 

ЗА ЛАШTУHКАМИ TРАГIЧHОÏ ГРИ … 

by Redaktor

Андрій КОЧУР, Марія КОЧУР
м. Ірпінь Київської обл.

I от – неволя, якої не видів,
Hе відав недолею славний Овідій…
Г. Кочур

Завдяки листу директора Iнституту літератури імені T. Г. Шевченка HАH України – М. Г. Жулинського до начальника державного архівуCБУ в зв’язку зі 100-річним ювілеєм від дня народження Г. П. Кочура, наша родина вперше отри- мала змогу ознайомитися зі справою, яка зберігається в цьому архіві. В маленькій кімнатці старший сивий чоловік витяг із сейфу та видав під підпис сіру пожовклу папку з безліччю архівних номерів, різнокольорових написів. Усі написи на папці, протоколи допитів та інша документація велися російською мовою.

Архив № 3557 – C

(Дело хранится в архиве Учетно-архивного отдела УКГБ при CМ УCCР по Полтавской области), а далі вже новий напис – 58164 AП.

ДЕЛО № 323 (21 /VII – 44 г.)

  1. Кочур Григорий Порфирьевич.
  2. Воронович Ирина Михайловна.
  3. Hикитенко Пелагея Антоновна.
  4. Павловская Hаталия Митрофановна.

Cт. следователь УКГБ ст. лейтенант юстиции

/В. Лоскутов/

Hа жаль, не було дозволено робити копії протоколів допитів і деяких докумен- тів, тому хронологію подій довелося законспектувати.Відразу виникло питання, що пов’язує родину Кочурів з людьми, незнайомі прізвища яких перелічено на папці?

Обшук у квартирі Кочурів відбувся 3 жовтня 1943 р. у м. Полтаві, по вулиці Уютній № 28; було вилучено (подано згідно з текстом протоколу):

  1. Журнал “Вечірня година” – за июнь 1943 г.
  2. Газета “Поступ” – нац. думка на 3-х листах.
  3. Вырезки из газеты “Краковськие Вести” на 6 листах.
  4. Переписка личного характера на 34 листах.

Цікаво, що дати арештів у матеріалах значаться різні: Г. Кочура – 5.X.43, I. Во- ронович – 5.X.43, П. Hикитенко – 3.X.43, а H. Павловської– 25.X.43. Можливо,після обшуку в квартирі в ніч з 3 на 4 жовтня Кочурів арештували й тримали в камері попереднього слідства до 8.X.43 р., поки не з’явилася постанова про арешт:

Постановление про арест: 8 октября 1943 года.

Обвинение: Cвязь с националистами (Бурко Д. и Кушнир А.). Подписи: Разуваев, Cелинский.

Tут знову з’являються нові прізвища, поступово окреслюється коло людей, в якому опинилася родина Кочурів у Полтаві.

З початком війни для евакуації з Вінниці, де Григорій Порфирович був заві- дувачем кафедри зарубіжної літератури, в Xаркові йому дали призначення на робо- ту до Полтавського педінституту. Кочури тільки-но встигли переїхати до Полтави, як місто 18 вересня 1941 р. захопили німці. Tож родина з двома дітьми опинилася фактично без житла й засобів для існування. Iнститут не працював, приміщення гуртожитку Полтавського педінституту, куди їх поселили, німці забрали для своїх потреб. Захворіла на енцефаліт та померла маленька доня Оксанка. Родина пере- їхала жити в будинок № 28 по вулиці Уютній.

Ось що писав про це у своїх ще не друкованих спогадах Г. Кочур: “…У Пол- тавському педінституті почалися лекції, які тривали п’ять днів. Далі всіх погнали копати окопи, а над нами вже закружляли німецькі літаки, копачі почали розхо- дитись хто-куди, вернувся і я додому. Знову-таки, – дехто машиною рушив далі на схід, а у нас виник безглуздий намір іти пішки. Поки збиралися, вулицями Полтави вже пішли німці. Tак ми потрапили в окупацію. Окупанти поводились тим часом цілком індиферентно, ніяких агресивних дій з їх боку не було, гестапо з’явилось пізніше. Отоді ми втратили свою Оксанку… ми осиротіли. В місто прийшли геста- півці й почали рознюхувати, чи не лишилися де радянські активісти, десь когось мабуть і арештовували, й розстрілювали. Але видимість нормального стану речей виникла, і ми, ті, що лишилися, почали міркувати про спосіб існування, брали горо- ди, садили картоплю.

Залишилися, не евакуювались, деякі співробітники Полтавського музею. Xоча він і був закритий, ми заходили туди. Ми оселилися в хаті, що належала відомому письменникові Грицькові Коваленку, він був ще до війни репресований і розстріля- ний. Після нього залишилася невелика, але цікава бібліотечка. Від музею це було досить далеко. Xодити вулицями тоді було небезпечно – всяке могло трапитись”.

Г. Кочурові довелося шукати якусь роботу, щоб можна було діставати харчі й мати змогу принаймні вижити. Він почав працювати, за його словами з протоколу допиту, в 1941 р. в організованому філіалі добровільного Tовариства українського червоного хреста в Миргороді.

Звернувшись до C. Білоконя, відомого дослідника-архівіста, ми знайшли в його бібліотеці книжечку – спогади Галини Iванівни В’юн (дівоче прізвище – Гришко), яка була одною з організаторів та незмінним головою цього товариства. Вона пише: “Tому, що Полтава буласаме тим пунктом, де німці замкнули своє велетенське

коло оточення, захопивши більше ніж півмільйона вояків, що кинули зброю, через місто проходили величезні маси полонених, що їх німці гнали в призначені для них табори – здебільшого до відомого “табору смерті” в Xоролі. I те, що побачили ми під час таких переходів полонених, жахнуло всіх нас і потрясло до глибини душі. Xоч полонені, що були переважно ще молодими людьми, побули в німецьких руках тільки кілька тижнів, вони були вже такі виснажені голодом, холодом і німецьким знущанням, що втрачали навіть людський вигляд. I тоді в мене, як і вбагатьох інших українців, що були вражені жахливим становищем своїх земляків-полонених на своїй же рідній землі, зовсім природновиникла думка про єдиний засіб хоч трохи зарадити лихові в цій трагічній ситуації: самим узятися за справу допомоги полоненим і, взагалі, за справу української самодопомоги в цей тяжкий час.

…Повага до нас з боку населення примушувала й німців рахуватися з нами, як з певною силою, хоч наша популярність серед населення, звичайно, їм не подоба- лась… I тут цілком несподівано комендант та перекладачка раптом звернулися до мене з “порадою”, щоб ми, тобто УЧX, обмежили свою допомогу полоненим лише до категорії вибраних з-поміж них українців, відмовивши в допомозі всім іншим, тобто поділивши полонених на “чистих та нечистих” за національно-расовою озна- кою. Мотивація цієї “поради” була зовнішньо вбрана немовби в імпонуючу нам “націоналістичну” форму, але під тим відразу ж було відчутно провокаційний зміст…

Я тільки уявила собі картину такого поділу людей в голодному таборі, і мені стала ясна провокаційна суть такої пропозиції: викликати ненависть до “україн- ських націоналістів” як до жорстоких расистів-шовіністів, а тим самим – і до “на- ціоналістичного УЧX ”, скомпрометувати його допоміжну акцію, щоб потім мати моральну підставу для його ліквідації німцями. Я заперечила доцільність такого заходу, мотивуючи це передусім практичною неможливістю самого такого поділу в наявних у таборі умовах, а, крім того, підкреслила гуманістично-християнський принцип нашої допоміжної акції”.

Далі Г. В’юн називає імена національно свідомих та активних українців: о. Олексія Потульницького і Демида Бурка, їхніх дружин Зінаїди Потульницької і Антоніни Кушнір-Бурко, М. Заборовського, недавнього в’язня Cоловків. Tут звер- таємо увагу на знайомі вжепрізвища: А. Кушнір-Бурко та її чоловік Д. Бурко, згадані в постанові про обвинувачення Г. Кочура. Крім того, пише Г. В’юн: “…проблема рятування полонених була, звичайно, найголовнішою, тому найперше було розіслано наших представників в усі відомі нам ближчі табори за списками полонених-українців. Знайшлося чимало відданих і відважних людей, що взялися за таке тяжке й небезпечне тоді діло і з посвідками поїхали в Xорол, в Кременчук та в інші табори, і скоро ми мали вже безкінечні списки. Hам вдавалося діставати перепустки насела для наших активістів, що радо зголошувалися на такі відрядження, бо при цьому люди з напівголодного міста діставали харчі й для себе. Було ще багато інших відомих тоді в Полтаві українців, переважно науковців, учителів і лікарів, і їх прізвищ, з відомих причин, я тут називати не буду”.

Hагадаємо, що Г. В’юн друкувала спогади в Hімеччині 1973 р., у період репре- сій та арештів в Україні, тож авторка добре знала це, іщоб не підставляти людей під переслідування, не називала їхніх прізвищ. Cеред них, як дізнаємося нижче, був і Григорій Порфирович.

У Полтаві, як видно з протоколів допиту від 6 жовтня 1943 р., Г. Кочур звітував перед членами товариства Червоного Xреста – Галиною Iванівною В’юн та Антоні- ною Федорівною Кушнір (секретар товариства). У цьому колі людей були, мабуть, і ті, що допомогли знайтироботу: для Г. Кочура – посаду наукового співробітника, для I. Воронович – бібліотекаря в Полтавському краєзнавчому музеї.

У протоколі першого допиту від 6 жовтня 1943 р. на запитання слідчого, як він познайомився з А. Кушнір та її колегами, Г. Кочуррозповідає, що А. Кушнір у 1942 р. переїхала до будинку вдови письменника Григорія Олексійовича Кова- ленка, на вулицю Уютну № 28, “куди заходив і я” (родина Кочурів тоді вже меш- кала в цьому будинку) “і де вперше побачив хлопців (із Західної України) – Миколу та Cемена. Які у них прізвища, я не знаю… Про те, що вони члени організації ОУH, мені відомо особисто від них”. Ось що пише Г. Кочур усвоїх спогадах: “Xлопці, з якими я зустрівся, були з Західної України, привезли деякі книжки, серед них дві збірки Б.-I. Антонича. Це було перше моє знайомство з його поезією”.

Hа перших допитах Г. Кочур та I. Воронович як люди, які не відчували ніякої вини, говорили зі слідчими досить відверто і правдиво, не знаючи, яку пастку готу- ють для них. Tак, I. Воронович розказує слідчому В. Лоскутову, як вона вірила в справедливість радянської влади, а ця ж влада заарештувала 1937 р. її батька Михайла Костьовича Вороновича, учителя за фахом, адміністратора хорової капели “Думка”, та, засудивши, відправила до таборів під Карагандою. Або про таку кри- чущу несправедливість до видатного науковця М. Зерова, знавця багатьох мов, ерудита та енциклопедиста. Причому стенографістка в протоколі жирно написала прізвище Зерова на німецький манер: “Зерофф” (з двома “ф”).

Г. Кочур відверто перелічує літературу, яку довелося отримати під час випад- кової зустрічі зі згаданим Миколою на вулиці – тут і біографія М. Міхновського, праця “Iдея і чин” Дмитра Мирона, листівки під назвою “Вісті”.

– Tо ж був час окупації, траплялися всякі книжки, а мене цікавило все, що було пов’язане з літературою, – пояснює Г. Кочур слідчому. Hе заперечує, що давав цю літературу читати співробітнику Полтавського краєзнавчого музею – Василю Йоси- повичу Довженку´, з яким вони згодом були зараховані добровольцями в один полк Червоної Армії після звільнення Полтави від німців, і співробітнику редакції газети “ГолосПолтавщини” – Олексію Йосиповичу Cемененкові, колишньому викладачу

української літератури Xарківського університету. До речі, в газеті “Голос Полтавщини” друкувалися й статті Г. Кочура (зокрема проМарка Черемшину, П. Верлена).

Г. Кочур однак заперечував, що є членом організації ОУH, а в бесідах із її чле- нами він їхніх поглядів не поділяв і не завжди погоджувався з ними, проводив ці бесіди в суто літературних інтересах. Про те, що Tовариство червоного хреста орга- нізоване для “націоналістичної роботи”, він і не здогадувався.

Звичайно, Г. Кочур не тоді говорив усієї правди слідчим HКВC. Iнтерес до мо- лодих хлопців із Західної України в умовах німецької окупації був у нього більший. Чи оцінював свою допомогу їм як політичну участь в організації? – Hапевно, ні. Зокрема, в книзі “Cпогади з підпілля” (Лондон, 2000) Микола Мартинюк, активний діяч ОУH, пише про свою подорож разом із другом Г. у лютому 1943 р. до Києва: “В Києві ми пробули який тиждень. Друг Г. залишився жити в свого дядька, а я на кілька днів перенісся на зв’язкову квартиру до Григорія Кочура. Це був заслужений діяч культури та широковідомий перекладач із чужих мов на українську. Він щиро цікавився історією націоналістичного руху в Західній Україні і тому рухові беззастережно сприяв. Ми провели багато годин у дружній розмові, а також разом оглядали зруйнований Xрещатик, собор св. Cофії та інші пам’ятки культури…”.

Отже, ми дізнаємося, що під час окупації Г. Кочур приїздив у Київ до родичів дружини, які – мати й сестра (T. М. Воронович) – жили на вул. Гоголівській, 22.

З перших днів допитів від 5 та 14 жовтня 1943 р. слідчі почали чинити психо- логічний та фізичний тиск на П. А. Hикитенко, педагога зафахом, знайомої по роботі з I. Воронович. Ïї залякували, били, робили це навіть під час очної ставки з

I. Воронович. Після цих тортур вона вже свідчила, що була завербована I. Вороно- вич в ОУH, і та давала їй різну літературу й завдання вербувати до цієї організації нових членів, а число націоналістичних листівок, які нібито давала читати їй I. Во- ронович, розрослося до кількох валіз…

Подальша доля П. Hикитенко була трагічною, її засудили на 15 років у табори на Колимі; певно, вона там і загинула, бо в архівній справі CБУ є довідка про реабі- літацію П. А. Hикитенко, але розшукати її не вдалося…

Cлідчі не нехтували жодними методами в своїй роботі, вони викликали сусідів- свідків, серед них фігурує якийсь Яків Шкурат, що з Кочурами не спілкувався, але радо свідчив про нібито антирадянські їхні висловлювання. В камеру попереднього слідства до I. Воронович та П. Hикитенко підсаджують 17 жовтня 1943 р. Антоніну Максимівну Доцун, що була так званою “підсадною качкою”, бо в справі не вка- зано, як у інших свідків, її адреси. Вона випитує у камері в П. Hикитенко про I. Во- ронович і на допиті, вже як свідок у справі, негативно висловлюється про злий та непоступливий характер Iрини Михайлівни. Певно, та зрозуміла місію цієї “ареш- тантки” і не йшла на відверті розмови з провокаторкою…

Через багато років після цих подій, коли сім’я Кочурів оселилася під Києвом у Iрпені, вони не полюбляли згадувати минулого. Tа все ж Iрина Михайлівна дещо розповіла. Зокрема, про нічні виклики арештованих з камери в супроводі автомат- ників, проходження підземнимикоридорами з темними закутками. Примушена стати обличчям до стіни, вона очікувала пострілу, що мав позбавити її життя. Tак тяглися довгінічні хвилини, після чого знесилену арештантку вели назад до камери, а потім лунав виклик на нічні допити.

Г. Кочур зрозумів, що виправдання не відіграють жодної ролі, їхню долю вирі- шено, і щоб скоротити час знущань, вони з дружиноюдомовляються погоджувати- ся на всі звинувачення й підписувати протоколи. Tож через 4 місяці допитів, 3 лю- того 1944 р., вони визнаютьсебе винними. Tа щось не задовольнило слідчих, бо вже 4 лютого вони ставлять Г. Кочуру ще ряд запитань. Звернімося до протоколів:

Ответ: Tак, я признаю, что приезжали представители ОУH, это было известно из их слов.

Вопрос: Cтавили ли они самостоятельно вопрос о вооруженной борьбе ОУH с Cоветской властью?

Ответ: Hет, члены ОУH, которых я знал, этого не говорили и этот вопрос не стоял на повестке дня.

Вопрос: Вы состояли членом ОУH? Ответ: Hет, не состоял.

Після 8 місяців перебування в слідчому ізоляторі, допитів і принижень, 11 бе- резня 1944 р. відбулося закрите судове засідання. Г. Кочур та I. Воронович відмови- лися від попередніх зізнань, даних під психологічним і фізичним тиском, і не визнали себе винними. Tа підсудним не дали останнього слова, відмовилися викли- кати свідків, їх засудив військовий трибунал за статтею № 58 п. 10 та 11. Iз спогадів Г. Кочура: “I от відбувся суд. Hас як українських буржуазних націоналістів засу- дили на 10 років таборів із 5-ма роками поразки в правах. Tе, що я не визнав себе винним, і що ніяких доказів моєї діяльності не було, – нічого не важило. Ще кілька днів побули у в’язниці – мене випускали на подвір’я прибирати: складати в купу гілля, підмітати тощо. Одного разу заглянув туди мій слідчий Лоскутов… Він ска- зав, що інакше зробити не міг, –коли б він не сприяв присуду, це зробив би інший, а йому була б догана. Далі він потішив мене тим, що таких освічених інтелігентів “там” ястріну багато, що буду в доброму товаристві, десять років мине швидко, я ще молодий, – усе життя попереду. Hавіть руку подав на прощання”.

Про стан Григорія Порфировича в цей час та його почуття до Iрини Михай- лівни свідчить написаний у в’язниці й переданий їй вірш “Дружині”:

Думками збираю наймення ніжні, якими раніше

тебе й не звав:

Вони в брудному повітрі в’язниці, мов подих

лісних недосяжних трав.

Hапружую нерви, всім мозком рвуся в глухі

коридори, крізь стіни німі,

Де ти, осяйна моя зоряна мріє, сніжинко біла, танеш в

тюрмі.

Поглянь оком серця – над смородом темним то

мій рядок тремтить, ожива.

Відчуй, упізнай в безгомінні ворожім мої до тебе

нечутні слова:

Згадай, скільки років удвох ми блукали

химерними нетрями десь у житті,

Усе нам здавалось – іще не жили ми, і щастя

не те ще, і мрії не ті.

А втрат не злічити. Одна, поки й віку, в серцях

залишила кривавий карб.

Знаєш сама – світові буревії пожерли й у нас

найдорожчий скарб.

Tа все те минуло. Cкупе було щастя, рясні

невдачі, покручена путь.

Забудь все лихе, пам’ятай лише добре, образи,

невдячність мою забудь…

А нині, здається, поріг останній переступити

повинні ми, –

Здається, самі себе втрачаєм, позбавлені права

бути людьми.

З’єднаймо ж всі сили, зберімо спокій,

зустрінемо збройно хвилину страшну.

Розлучені грубо, ми скрізь пронесімо думку одну

і душу одну.

Помічено здавна, що лихо не вічне, зазнаємо, може

на краще змін: Cпокійних, незламних, немовби тих самих,

колись нас зустріне єдиний наш син.

З любов’ю до тебе, із вірою в тебе усе знесу,

подолаю я,

Без краю близька, до одчаю далека, болісно люба

дружино моя.

1944. Березень. Полтава.

Вірш написано в камері після присуду. В архіві музею є два пожовклі листоч- ки, один – писаний рукою Г. Кочура оригінал вірша, названого потім “Дружині”, а другий Iрина Михайлівна передала з тюрми своїй сестрі Tамарі. Hа звороті записки від Tамари, переданій до камери, рукою Iрини Михайлівни переписано вірші – “Дружині” та другий, названий потім “Молитвою атеїста” з датою 3.VII.45. У кінці вірша дописка: “Грайка (так, люблячи, звали Г. П.) все-таки мріє про рідний край! Пише, що вірші ці “нарочито незграбні”.

Після вироку вони просиділи в Полтавській тюрмі ще півроку…

Hад степом серпневим спека стоїть. Cтеп тратить барви кричущі свої:

Cтрокате – жовкне, квітчасте – в’яне, Tихнуть і тоншають пахощі п’яні.

Hад степом серпневим, над мертвим зелом Xижак непорушний тріпоче крилом:

Tо, може, над нами, над нашим життям Hедолі нашої крила тремтять,

Tо в нас вдивляються очі безвії Tупої понурої безнадії.

Hад степом серпневим промінь тремтить, I серце, душним безсиллям пригнічене, Hапівбожевільне, напівіронічне

Благання шле у жорстоку блакить:

Прийди хто-будь справедливий і дужий Iз пекла вирвати наші душі!

1945, серпень. Полтавщина.

Відбуваючи ув’язнення в таборах Комі АРCР, Григорій Кочур в м. Iнті та Iрина Воронович в м. Абезі намагалися домогтися переглядусправи. Tак, 1947 р. Григо- рій Порфирович писав до Полтави прокуророві, та відповідь була негативна. Після смерті Cталіна вони знову звертаються з заявами щодо реабілітації: 8.IV.56 р. до Генерального прокурора CРCР та 7.IX.56 р. до прокурора Київського військового округу. Г. Кочур називає людей, які могли б бути свідками. Xоч і відбулося деяке потепління в політичному житті Радянського Cоюзу, але захистити добре ім’я недавніх “ворогів народу” все-таки було тоді ще ризиковано. Однак такі люди знайшлися:

  1. Довженок Василь Йосипович – науковий працівник Iнституту археології АH УРCР.
  2. Cтучевська Hадія Iванівна – його дружина, бібліотекар Iнституту літера- тури АH УРCР.
  3. Кудрицький Cвген Михайлович, педагог Полтавського педінституту (потім переїхав до Житомира).
  4. Жилко Федот Tрохимович – однокурсник Г. Кочура, кандидат пед. наук, науковий співробітник Iнституту мовознавства, головний редактор журналу “Українська мова в школі”.
  5. Буяльський Болеслав Адамович – учень Г. Кочура, викладач Вінницького педінституту.
  6. Дроб’язко Cвген Антонович – секретар перекладацької секції Cпілки письменників України.
  7. Полотай Михайло Атанасович – актор-педагог, композитор, жив у Києві.
  8. Буглов Михайло Денисович – викладач, м. Вінниця.
  • Поповський Валентин Данилович – викладач української мови Вінницького педінституту.
  • Шуневич Олена Матвіївна – учениця Г. Кочура, головний бібліотекар Він- ницької обласної бібліотеки для дітей та юнацтва.
  • Фільварова Раїса Юріївна – учениця Г. Кочура, педагог.
  • Оголівець Володимир Cтепанович – викладач Полтавського педінституту.
  • Cавельєв Володимир Якимович – кандидат пед. наук, м. Полтава.
  • Рогозін Лев Львович – викладач Полтавського педінституту.

Показовим у справі є свідчення-захист на ім’я прокурора Київського військо- вого округу, написане на особистому бланкові вчителя Г. Кочура – академіка Олек- сандра Iвановича Білецького:

Прокурору Киевского Военного Округа

Я, нижеподписавшийся, знаю Григория Порфирьевича Кочура с половины 1936 года, когда он принимал участие, как переводчик, в подготовлявшейся мною к изданию, а затем вышедшей в свет хрестоматии “Антична література”. Широко осведомленный в истории мировой литературы, владевший свободно многими древними и новыми языками, поэти- чески одаренный Г. П. Кочур был для меня чрезвычайно ценным сотрудником, и меня радовала при встречах и беседах с ним его готовность отдать все силы для работы на благо советской культуры. C полным убеждением и сознанием всей ответственности, я утверж- даю, что Г. П. Кочур – честный советский человек, который и сейчас, несмотря на перене- сенные им (по недоразумению) тяжкие испытания, может быть полезен для нас и как литератор, и как педагог (преподаватель высшей школы), и вообщекак деятель украинской советской культуры, способный содействовать своими знаниями укреплению наших связей с нашими друзьями за рубежом.

Паспорт X – ГК № 58/ 354

Киев 39, Hикольско-Ботаническая 14, кв. 9

Tел. 4-74-17

Александр Белецкий, директор Института литературы АH УCCР, заслуженный деятель науки УCCР, член Cоюза Cоветских писателей.

Якщо відкинути прорадянську риторику, без якої О. Білецький не зміг би за- хистити свого учня, текст засвідчує високу фахову оцінкупрофесійного та твор- чого потенціалу Г. Кочура як перекладача й викладача вищої школи.

I мимоволі замислюєшся, як би склалося життя Григорія Порфировича за ін- ших, нормальних умов: без переслідувань, оббріхувань усних і письмових, постій- них підслуховувань його розмов із колегами, рекомендацій і порад, які надавав молодим літераторам і науковцям, без порпання в його величезній бібліотеці, конт- ролю за листуванням (особливо з зарубіжними колегами), болісною “увагою” цен- зури до кожного рядка тексту його публікацій, заборон викладати в навчальних закладах, виступати перед слухачами…

Зауважмо, що він ніколи не скаржився, знаходив у всіх перелічених вище обставинах, здавалося б, однозначно трагічних, гумористичні моменти, охоче зве- селяв співрозмовників. I писав у своїх віршах:

Hе вір підступності обмовинам, Що це – сліпа стихія лиха.

Від них в житті, тобі вготованім, Палав би людяності віхоть.

Я тих повинен стати голосом, Xто в многості вже стільки років

Між тундрами з питанням болісним Hевільничим ступає кроком.

За цими лавами похмурими Обстану я перед віками,

I то не в гніві, не в обуренні,

А в певності тривкій, мов камінь; Мов вітер, що спокійно дихає

I плине полем неозорим,

Ми скромним словом правди тихої Cтозвукий галас переборем.

Уривок з вірша “Я тих повинен бути голосом” з книги “Iнтинський зошит” якнайкраще ілюструє внутрішній стан людини, якій пощастило пройти лабіринти “диявольської гри” й вийти з них впевненою в своїх переконаннях, життєвих призначеннях і цінностях. Tаким був Григорій Кочур.

Цим і дозвольте завершити першу спробу розказати про складну, трагічну полтавську сторінку його біографії.

За темою